Нова історія. Інтерв’ю з Юрієм Савчуком — гендиректором Національного музею історії України у Другій світовій війні

 Ексклюзивно для ELLE.UA

Відкритий як Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років, за свою 50-річну історію Меморіал трансформувався з інструменту радянської пропаганди у символ боротьби за українську державність, і, як не парадоксально, в першу чергу — у боротьбу проти Росії. Перші дні повномасштабного вторгнення перетворилися для Національного музею історії України у Другій світовій війні в нову точку відліку. Очевидною стала необхідність переосмислення діяльності музею, його постійної експозиції, всього меморіального комплексу. Заміна радянського герба на щиті скульптури «Батьківщина-мати» була одним із багатьох кроків до нової глобальної місії. Про всі ці трансформації, як зовнішні, так і внутрішні, нам вдалося поспілкуватися з Юрієм Савчуком, істориком та гендиректором музею, який сьогодні не тільки для киян, а й для всього світу символізує стійкість і незламність українського народу.

Як ви стали директором Національного музею історії України у Другій світовій війні?

Коли мене запитують: «Як довго ви обіймаєте посаду директора», я відповідаю: «Два місяці». Чому два? Тому що на посаду мене призначили 13 грудня 2021 року, а в лютому вже розпочалося повномасштабне вторгнення. Далі було специфічне директорство — особливий досвід, який, напевно, важко виміряти тільки хронологічними рамками. Це якщо коротко. Але є й ширша відповідь. Я історик, кандидат наук. Більшу частину свого життя пропрацював старшим науковим співробітником в Інституті історії України Національної академії наук України. Сам вінничанин, приїхав до Києва навчатися в аспірантурі й залишився тут. Весь мій біографічний шлях ішов двома паралельними стежками — науково-академічна діяльність і музейний проєкт. Можливо, це спричинено тим, що перед аспірантурою, коли я працював у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї (одному з моїх перших місць роботи), я отримав короткий, але плідний досвід, де ознайомився зі структурою та устроєм музею. Цей досвід увінчався прекрасним проєктом регіонального рівня «Символіка Поділля: витоки та історична традиція», який відкрився напередодні 1 грудня 1991 року. Виставка стала новаторською і знаковою тому, що до неї вперше були залучені кілька інституцій сусідніх адміністративних одиниць, зокрема районні й народні музеї. У той час зламати адмінкордони між двома областями і створити спільний проєкт з іншими музейними інституціями, напевно, було складніше, ніж пізніше реалізувати великий міжнародний проєкт.

Цей досвід на початку 90-х закарбувався у пам’яті, тому пізніше, працюючи в академічному інституті в Києві, я весь час звертався до досліджень музейних колекцій як в Україні, так і за кордоном. Це моя професійна особливість, адже здебільшого образ вченого асоціюється з людиною, яка працює за комп’ютером, в архіві та змагається з аркушем паперу перед собою.

Я ж, знаючи, як функціонує механізм музею, вивчав колекції, завдяки чому були здійснені неймовірні відкриття. Наприклад, у Швеції вдалося відшукати прапор Богдана Хмельницького, колекцію козацьких прапорів, познайомитися ближче з унікальними артефактами, як-от Конституція Пилипа Орлика.

Я був куратором більше ніж десяти знакових проєктів у різних музеях України, а також за кордоном, зокрема в США, а зараз запрошений у цій ролі до Швеції. Були короткі періоди, які я називаю «походами до влади», коли недовго працював в Адміністрації президента чи очолював Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України. Це був хоч і нетривалий, але ефективний досвід: так відбувалося моє знайомство з практикою міжнародної співпраці. Тому, звісно, якщо дивитися без цієї передісторії, може здатися, що мій прихід до директорства був випадковим і несподіваним.

⁠Пік моєї співпраці з Музеєм війни відбувся у форматі запрошеного куратора масштабної українсько-американської виставки «За волю України», яка відкрилася напередодні 30-річчя Незалежності України. Після цього отримав підтримку попередньої адміністрації в особі гендиректора Івана Ковальчука та заступника з наукової роботи Любові Легасової під час кандидування в конкурсі.

Виставка «Війна в Україні», куратор Дмитро Гайнетдінов

Якими виставковими проєктами, до яких ви були долучені, ви пишаєтеся найбільше?

Уже 22 роки я працюю з міжнародними виставковими проєктами. Перша така виставка під назвою «Гетьманські клейноди та особисті речі Богдана Хмельницького», зорганізована Фондом Богдана Губського «Україна — XXI століття». Вона відкрилася 5 березня 2002 року. У проєкті взяли участь чотири країни та шість відомих музеїв. Наступною була виставка «Україна — Швеція: на перехрестях історії (XVII–XVIII ст.)». На її відкриття 1 жовтня 2008 року до України з офіційним візитом прибула шведська королівська родина — вперше за 300 років. Пізніше виставку повторили в Нью-Йорку, а нині цей 15-річний цикл завершується у Стокгольмі. Сьогодні (запис інтерв’ю відбувся 9 лютого. — Ред.) я виїжджаю туди з відрядженням на завершальний етап підготовки цієї події. А за кілька днів до Швеції вирушає офіційна делегація з 30 осіб на чолі з в.о. Міністра культури та інформаційної політики Ростиславом Карандєєвим. Це працівники МКІП, нашого музею та керівники музейних архівних і бібліотечних установ України, які взяли участь у проєкті. 15 музеїв позичили оригінальні артефакти, страхова вартість яких складає €5,5 мільйонів. Це установи Харкова, Запоріжжя, Чернігова, Полтави, Львова, Києва. З переліку зрозуміло, що ці музеї перебувають близько до фронтової зони. Я можу сказати одне — це найбільший міжнародний історичний проєкт України, причому не тільки за добу незалежності, а й загальної історії нашої держави. Ця виставка проходить паралельно з переговорним процесом про вступ України до Європейського Союзу. І наше головне завдання — показати, що ми є частиною європейської культурної традиції, ми є частиною європейського цивілізаційного поля, і наші стосунки мають багато історичних перехресть, як і вказано в назві виставки («Україна — Швеція: на перехрестях історії (XVII–XVIII ст.)»). 

Зараз особливо актуальні історичні проєкти, адже в них, як у дзеркалі, ми бачимо багато процесів, які переживаємо і сьогодні.

Виставка «Загроза з неба», куратор Олександр Шемеляк

Саме один із таких проєктів і привів вас до цього закладу напередодні повномасштабного вторгнення у 2021 році. Розкажіть, будь ласка, про нього детальніше.

До 30-річчя Незалежності України мене запросили до цього музею бути куратором виставки з дуже символічною назвою «За волю України!». Ця виставка — найбільший американо-український проєкт, в якому взяли участь кілька американських інституцій, що сформувала українська діаспора. Це була єдина міжнародна виставка в музеях України, яка зустріла повномасштабне вторгнення тут. У 2022 році з ініціативи литовської сторони ми відтворили цю виставку і в Литві. Що теж символічно, адже вона стала першою музейною виставкою України за кордоном у статусі кандидата до вступу в ЄС. Знаково, що презентація виставки відбулася у Каунасі — в той час місто відігравало роль культурної столиці Європи. Виставка має багато цікавих і знакових експонатів, зокрема, на ній була прем’єра єдиного альбому уніформи української армії, намальованого в 1937 році Миколою Битинським. Цей альбом зі 186 аркушами 80 років вважався втраченим, але мені вдалося його віднайти у США.

Однією з визначних культурних подій минулого року стала заміна на монументі «Батьківщина-мати» радянського герба на український тризуб. Як довго тривала підготовка?

Про заміну герба і в суспільстві, і в музеї говорили задовго до 2023 року. Я розповідаю тільки про свій досвід, що не відображає загальний процес. У грудні 2021 року я вступив на посаду, а вже в січні «Радіо Свобода» підготували фільм для зовнішньої аудиторії про заміну герба, з цікавими думками і твердженнями, зокрема моїми, як новоспеченого директора. Звісно, довкола цього питання виникали технічні, юридичні та фінансові моменти.


«Музейний "Оскар"»: гендиректор Музею війни Юрій Савчук отримує відзнаку міжнародного конкурсу Museums and Heritage Awards для установи (Лондон, 10 травня 2023 р.)

Після низки обговорень у серпні до Дня Незалежності ми відкрили виставку «"Батьківщина-мати". Переозначення», яку відвідав президент. Вона була присвячена саме цьому монументу.

Наскільки технічно складним був процес заміни герба?

У грудні 2022-го ми музейним коштом здійснили технічну експертизу можливості заміни герба. Бо можна скільки завгодно дискутувати, ламати списи, але потрібно було достеменно переконатися, наскільки це технічно можливо. Цьому передували різні теорії: що це можна здійснити тільки за допомогою гелікоптерів, кранів тощо. Звісно, це все циркулювало в соціальних мережах, а кожен диванний експерт прагнув висловити свою думку. Постало питання про заміну радянського символу: замінити на що? У «Дії» українцям було запропоновано три варіанти: залишити все як є; зняти герб СРСР; замінити на тризуб. Були й ті, хто говорили, що це «не на часі», або ж взагалі виступали за знесення монумента. Ми не знали, скільки триватиме війна, але було відчуття й потреба змін, і, звісно, ми розуміли актуальність питання з гербом. Експертиза була позитивною, тож ми взялися за справу. Активізація процесу навесні 2023 року була ініціативою Міністерства культури та інформаційної політики, якому ми, власне, підпорядковуємося. Тож роль міністерства і тогочасного міністра Олександра Ткаченка в цьому питанні була величезна, ми разом це робили з натхненням.

Я запросив до роботи над проєктом тризуба для щита відомого скульптора Олексія Пергаменщика. Музейна команда плідно попрацювала з митцем на етапі проєктування. Ми намагалися виконати все добросовісно, хоча й виникали палкі дискусії, як завжди це буває в кожному творчому процесі. Було різне, але зараз, коли хтось зі співробітників проходить повз скульптури «Батьківщина-мати», зауважує: «Наче так завжди й було». Тризуб і справді пропорційний, зроблений міцно. Це все українські майстри: різні фірми виконували різні функції. Втілення проєкту загалом коштувало 21 411 098 гривень, хоча в пресі певний час писали про 28 мільйонів.

Другий рік у воєнних умовах ви проводите в стінах музею Різдвяні зустрічі. З якою метою ви їх влаштовуєте?

Ці зустрічі — це своєрідний публічний звіт про діяльність музею. Вони нам так сподобалися, що ми мріємо про продовження. З одного боку, тільки в кінці року можемо згадувати пережите і планувати майбутнє. З іншого — зручно подивитися на відстані року на події, що відбулися. Мушу сказати, що за минулий рік ми нарахували 127 подій. Тобто кожен третій день у Музеї щось відбувалося. Звичайно, це події різного формату: як візити офіційних закордонних делегацій на найвищому рівні, так і проведення конференцій чи форумів.

Виставка «Україна — розп’яття», куратор Юрій Савчук, художник Антон Логов

Для більшості людей музей асоціюється з приміщенням, де ми з вами спілкуємося. Але парадокс: з першого дня повномасштабного вторгнення і до 20 жовтня минулого року головний корпус був зачинений, ми проводили лише окремі заходи. Водночас суспільство і колеги по цеху говорять про пожвавлення роботи музею. Річ у тому, що активність, яку ми розгорнули, відбувалася поза межами головного корпусу, і навіть за кордоном.

Виставковий корпус музею

Ви маєте на увазі, що музеєм наразі можна назвати сукупність інших локацій?

Так і є. Принаймні дві з них ми відкрили після повномасштабного вторгнення через відсутність місць для представлення своїх проєктів. Ми були змушені власними силами будувати чи перебудовувати інші локації.

Варто наголосити: за відсутності головного корпусу, який до 24 лютого 2022 року давав більшу частину доходів, на інших локаціях і в інших частинах музею, де ми розгорнули нашу діяльність, за всіма показниками ми перевершили 2021 рік, який можна назвати умовно мирним.

Як змінилася діяльність музею за останні два роки?

Ми сконцентрувалися на міжнародному напрямі. Музей отримав 2 престижні європейські нагороди, які стосуються музейної справи. І наразі ми перебуваємо у шортлісті на отримання третьої відзнаки, результати озвучать у Португалії цього травня. Наша музейна фотовиставка стала першою музейною виставкою у світі про повномасштабне вторгнення: вона відкрилася під назвою «Київ: репортаж одного дня. 8 березня 2022 р.» у Франції в перший місяць великої війни. Це було 23 березня, в той самий день, коли президент України виступив перед французьким парламентом. Ці світлини (київських фортець, моста Патона) фантастичні, вони увійдуть в історію. Ми показали їх у 9 країнах, на 12 локаціях. Але повноцінно все, що ми відзняли, не показували ні разу. Ми чекаємо на завершення війни. За ці два роки ми працювали над різними проєктами — від мультимедіа та фотовиставок до великих музейних проєктів, ґрунтованих на артефактах. Це було 15 країн, причому не тільки Європи, а й Південна Корея, Тайвань. До речі, Тайвань побачив у нас на сайті анімаційний проєкт і попросив дозволу його використати, заплативши нам за це певні кошти. Ми почали заробляти, намагатися вибудувати нашу економіку. Нас дуже підтримали країни ⁠Балтійського регіону: Литва, Латвія, Естонія, Швеція, завдяки чому відбулася концентрація наших виставок на міжнародній арені. Це був своєрідний прорив для музею, новий досвід. Це свідчить про те, що потрібно адаптуватися до нових умов, докладати певних зусиль кожного дня.

Вважається, що музейна галузь досить консервативна і будь-які зміни в ній відбуваються дуже повільно. Чи згодні ви з цим?

Насправді це не так. Ми розуміємо, що нам потрібно виконати не тільки поточні задачі, а й надолужити втрачене. Це стосується не музею, а всього суспільства. Виконати роботу за багато десятиріч. Тому ми так динамічно працювали з перших днів великої війни. І мова не лише про виставки чи міжнародну діяльність, а й про те, що було зроблено всередині, як-от відкриття нових локацій.

Сьогодні мені здається, що багато речей можна було б зробити швидше, тоді як мої співробітники вважають, що все відбулося занадто швидко. Тут у кожного своя думка. (Посміхається. — Ред.)

У 2022 році у нас було 136 тис. відвідувачів, у 2023-му — 285 тис. Загалом це понад 400 000 відвідувачів.

Для музею в країні, яка воює, це дуже промовисті цифри. Перед нами стоять непрості завдання, але в окопах складніше. Треба про це завжди пам’ятати.

Виставка «Сталеві титани Бахмута», куратор Ірина Коцаб`юк, художник Антон Логов

Скажу відверто, що останні два роки ми діяли за принципом миттєвої реакції на подію. Я дуже чітко пам’ятаю, як ми планували на три дні максимум. Потім на тиждень, потім на місяць. Зараз цей рік для нас інакший (завдяки ЗСУ), адже ми хоч і з запізненням, але затвердили план на 2024-й. Ми тепер свідомо розуміємо, куди йти.

Є інформація, що в найближчому майбутньому ви плануєте відкрити для відвідувачів приміщення й кабінети, які понад 40 років були «законсервованими». У зв’язку з чим виникла така ідея?

Такі міркування у нас справді є. Зокрема ми хочемо відкрити історичний кабінет, в якому ми зараз розмовляємо з вами, саме тут 43 роки тому перебував Леонід Брежнєв. Але для нас важливо показати не стільки цей кабінет, скільки український погляд на Другу світову війну. Разом з тим прагнемо створити нову експозицію, щоб цілісно представити збройну боротьбу українського народу за державну незалежність і саме право існування української політичної нації упродовж століття: від перших визвольних змагань на початку XX століття до сьогодення.

Наше головне завдання як музею показати й Першу, і Другу світову війну, і сьогоднішню. Показати сторічну боротьбу проти РФ за українську державність.

Це тому планується перейменування на Національний музей війни за незалежність? Якою наразі є місія музею?

Ми повинні формувати історичну пам`ять суспільства. Не просто розповідати, як 50 років тому було засновано цей музей як потужний інструмент пропаганди. Важливо інше. Ми боремося, щоб музей став місцем пам’яті про війну, місцем нашої слави і перемоги — не тільки України, а й всього демократичного світу, місцем пам’яті не тільки про внесок України у Перемогу над нацизмом у Другій світовій, а й про сучасну російсько-українську війну. Ось це наша роль, наші завдання, важливі для суспільства. Вони й становлять сенс нашої роботи й формують контекст планів на майбутнє.

Виставка «З молитвою за військо», куратор Ірина Коцаб`юк, художник Антон Логов

Цього літа скульптуру «Батьківщина-мати» вперше підсвітили кольорами іноземного прапора. Як виникла така ініціатива?

Це відбулося з нагоди Дня незалежності США як прояв нашої подяки цій державі. Цікаво, що «Батьківщина-мати» була збудована під час Холодної війни, коли відбувалося змагання двох наддержав і порівнювалися навіть пам’ятники, — тому вона й вища на 9 метрів від американської статуї Свободи. Я думаю, що ми ще якось символічно обіграємо цю тему в майбутньому. Як від опонентів, які символізували два різні світи, ми стали союзниками, які сьогодні на одному боці.


Реклама

Популярні матеріали

«Я часто питала, за що мені ця втрата. А потім зрозуміла: війна не...


Український суперфуд: 5 корисних страв із буряка


Найстильніші сумки для літньої пори в новій колекції HARVEST...


Читайте також
Стиль життя / Блог стиль життя

Бердвотчинг: що це таке і де його шукати

Популярні матеріали