Для благодійного фонду в Україні 15 років — доволі зрілий вік. За плечима команди «Запорука» приголомшливий досвід та легендарні проєкти: до 24 лютого організацію знали за центром «Дача» — тут родини з онкохворими дітьми з усіх куточків країни мали можливість безкоштовно жити під час лікування в Національному інституті раку та «Охматдиті» в Києві. Зараз «Запорука» завершує будівництво нової «Дачі». За рік повномасштабної війни також додалися гуманітарні напрямки роботи. Це й допомога громадам, які прихистили вимушених переселенців, і гаряча лінія психологічної підтримки, й підсилення лікарень обладнанням, медикаментами та оновлення реабілітаційних відділень.
«"Запорука" — це коли не шукаєш причини, які можуть стати на заваді, а бачиш рішення і можливості та робиш», — переконана Наталія Оніпко, засновниця та президентка фонду.
Про найбільші виклики для благодійників 15 років тому і зараз, а також трансформацію ставлення українців до добрих справ Наталія розповіла ексклюзивно для ELLE.UA.
.jpg)
15 років в українській благодійності — це мало чи багато?
Вважаю, що це достатній термін для того, аби зрозуміти, що це справа мого життя. Я точно не шкодую, що обрала саме цей шлях. І можу з впевненістю сказати: «Так, я хочу й надалі цим займатися».
Якщо дивитися на ці роки, як на зростання або дорослішання, то «Запорука» знаходиться у віці зрілої юності. Коли вже є досвід «набитих гуль», усвідомлення усіх потенційних «тернистостей», але при цьому шалений запал рухатися далі з кожним роком тільки зростає. Є відчуття, що ми все ще набираємо оберти. Варто лише зайти на наші сторінки в соцмережах, аби переконатися в цьому.
Тільки за останній рік встигли запустити цілу клініку трансплантації кісткового мозку у дітей у Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі у Львові. Днями у Національному інституті раку в Києві відкриється новий повноцінній реабілітаційний центр на 100 м2 для дітей та дорослих. На завершальному етапі наша нова «Дача» — єдиний в Україні дім далеко від дому, де родини можуть бути разом, поки їхня дитина з онко лікується, не відмовляючись від свого звичного життя. Подібного простору за підходом, починаючи з унікального архітектурного проєкта, немає ніде у світі.
Найголовніше, за цей час нам вдалося завоювати та втримати репутацію експерта свого напрямку — фонду, який займається благодійністю професійно, працює прозоро, ефективно, не втрачаючи людяності.
Тож, так, 15 років — це достатньо, аби усвідомити свою здатність не просто робити добрі справи, а й змінювати країну.
Що привело вас у благодійність?
Є такий вислів: «Доля — це Бог, який подорожує інкогніто». З моїм життям так і було. З погляду мене сьогоднішньої все, що зі мною відбувалося, виглядало саме як випадкова невипадковість.
Мені завжди дуже подобалися мови. Тому мій вибір вчитися на лінгвіста був цілком логічним. Залишалося лише обрати другу мову, крім англійської. Я зупинилася на італійській. Щось в ній мене приваблювало. Ось це рішення і стало моєю відправною точкою.
Одного разу мене запросили в Національний інститут раку як перекладача до волонтерів з італійського фонду Soleterre Onlus. Благодійники приїхали допомагати «дітям Чорнобиля» — так вони називали українських онкохворих дітей. Разом із ними всю картину, пов’язану з дитячим раком в Україні, дізнавалася і я. І вона була невтішною.
Деякий час не могла думати ні про що інше — ділилася цим зі своїми друзями. Вони дивилися на мене переляканими очима та шикали: «Не говори про це, будь ласка. Ми не хочемо це чути». Саме ця їх реакція стала тим поштовхом, який пробудив у мені справжній вогонь — бажання змінити такий стан речей. Адже як там у Ньютона? Сила дії дорівнює силі протидії… Минуло 19 років, а я й досі цим живу, тож можна собі уявити, якої сили був той мій імпульс.
Пригадайте, будь ласка, які найбільші виклики тоді стояли перед вами, як людиною, яка створює благодійний фонд?
Перший, мабуть, найбільший виклик — відповідь на питання, як зробити так, щоб люди не боялися теми раку, щоб для них стало нормою говорити про це, співчувати, ставати донорами, брати участь у змінах.
Страх — причина агресії. Ми з цим неодноразово стикалися. Коли наших онкохворих дітей буквально виганяли з будинку, який ми орендували для нашої першої «Дачі». Тому, до речі, ми і почали будувати свою, незалежну. Але й там «добрі» сусіди намагалися нас позбутися, щоб ми не «забруднювали їм повітря». Навіть підпалювали нас. І все через середньовічний страх заразитися раком.
Другий виклик — команда. Я розуміла, що мені потрібні не просто фахівці. Мені була потрібна команда моєї мрії. Однодумці, близькі мені люди за цінностями, мотивацією. Ті, кому, по-перше, не байдуже до чужого болю, по-друге, хто хоче допомагати свідомо, і, по-третє, хто є професіоналом, для якого гроші важливі, але не є основним фактором. Нічогенька задачка… Але вдалося. Майже всі, з ким ми починали, досі є запорукою фонду.
Проте виклик залишається. Адже ми відкриваємо нові напрямки, беремося за нові масштабні проєкти і усюди потрібні люди. Невипадкові — свої. За принципами та духом.
Ще один виклик — завоювати довіру в суспільства, в наших підопічних, у лікарів, у донорів. Коли працюєш з донорами, то за свої слова несеш серйозну відповідальність. Добра репутація благодійного фонду — його життєва необхідність. Тож наша стратегія залучення донорів часто починається з пошуку однодумців — тих, хто міг би «вписатися» за конкретний проєкт разом із нами. Так, базовою ідеєю фандрейзенгу нової «Дачі» стало об’єднання найкращих у своїй галузі партнерів. Ми одразу пішли до найкрутіших. Якщо будівництво, то Ковальська. Архітектурний проект, то AIMM, інтер’єр — від Махно, кухня — ELIO, техніка — BOSCH. Ми ставили на те, якщо завоюємо довіру лідерів ринку, то отримаємо підтримку інших. Це спрацювало.
За 15 років нам вдалося завоювати довіру десятків потужних компаній та брендів, які з нами залишаються протягом усіх цих років. Як результат — попри те що дитяча онкологія зараз не така гаряча тема, кількість пожертв не зменшується.
Багаторічне партнерство з італійським фондом Soleterre Onlus, нашими вчителями професійній благодійності — ще одне підтвердження потужності репутаційного капіталу «Запоруки». Завдяки їхній підтримці у перші дні війни нам вдалося за лічені години евакуювати родини з онкохворими, геть знесиленими від процедур, дітьми до Італії, забезпечити їх житлом та гідним лікуванням. Для цього наші партнери залучили навіть приватні літаки!
Згодом разом за 4 місяці кардинально реконструювали у Львівській області в селі Неслухів старий гуртожиток для вимушених переселенців, перетворивши його на сучасний будинок з 30 затишними смарт-квартирами з усіма зручностями та дитячим майданчиком. Нещодавно завершили ще один спільний проєкт гуманітарної допомоги RELIEF з підтримки громад, які прихистили українців, яких війна вигнала з рідних домівок. Сума, скерована на цей проєкт — 1 млн євро. Без довіри подібне було б неможливим.
А які виклики сьогодні?
Сьогодні у всіх один виклик — війна. Дуже хочеться допомогти всім, але не хочеться через це втратити свою ідентичність. Бо війна закінчиться, а проблема онкохворих дітей залишиться. Наша місія — щоб родина була разом у складні часи. Тож і зараз працюємо в цьому напрямку.
Коли на початку повномасштабного вторгнення думка про кінець світу трохи відпустила, ми зрозуміли, що наша професійність і навички можуть бути корисними для країни. «Впряглися» в гуманітарну допомогу і все це потягнули. Зараз 13 лікарень підсилюємо ліками, витратними матеріалами, обладнанням. Організували безкоштовну психологічну лінію з 20 професійними фахівцями, ремонтуємо та облаштовуємо реабілітаційні відділення. Як наслідок, у нас з’явилися нові донори і бюджет збільшився в 5 разів — з 20 до 100 млн грн.
Як змінилося ставлення українців до добрих справ? З чим доводилося зіштовхуватися на старті? І як вдавалося впоратися з цим «Запоруці»?
У жовтні 2022 року Україна вперше увійшла в топ 10 країн у CAF World Giving Index за рівнем благодійності. Вона на десятому місці, але єдина з європейських країн, хто туди увійшов. Зрозуміло, що це пов’язано з соціальною кризою. На жаль, це ще не про культуру благодійності, а більше про те, що в нас тут халепа і тому ми всі активізувалися. Але, як на мене, це ще й говорить про наше відчуття суб’єктності. Ми всі об’єдналися і «рвемо» зараз за свою Україну. Країна відчула себе одним цілим.
Вже після Майдану таке було. Багато організацій залишилися і зареєструвалися як благодійні фонди і продовжили свою діяльність. Переважно ті люди, які відчули, що їхній внесок справді приносить зміни. Кожен із нас може робити зміни. Як кажуть, маленької допомоги не буває. Ось нещодавно ми придбали страшенно дорогу центрифугу для трансплантації кісткового мозку у НІР — 2,3 млн грн! Але ця космічна сума назбиралася завдяки тисячам невеличких пожертв.
Взагалі зараз українці змінюються. Ми стали більш співчутливими. Я впевнена, війна закінчиться, але те розуміння, що навіть твій невеликий внесок допоміг збивати ворожі ракети, в тобі залишиться. І я дуже сподіваюсь, що допомагати стане звичкою. Це і буде поштовхом до розвитку культури благодійності. Коли це стане в нас у крові.
Ваш погляд зсередини на благодійний сектор в Україні: що допомагає розвитку, а що навпаки заважає?
Нашому розвитку завжди допомагають виклики різних рівнів. Війна — не виняток. На жаль, так воно є. З одного боку, це перевірка на міцність. З іншого, поштовх робити надзусилля, які виштовхують тебе на новий рівень.
Але стратегічно нам допомагає розвиватися те, що ми одразу зробили ставку саме на експертну благодійність, якої 15 років тому в Україні не було. Її принципова відмінність від, скажімо так, «стихійної» — вміння досягати цілей без зайвої втрати ресурсів та системно змінювати стан речей. Щось на кшталт Хаймарсів, які влучно вибивають тили у ворога, щоб йому нічим було наступати.
І зараз, у стані війни, коли маємо справу з великою кількістю міжнародних донорів, це нам дуже допомагає. Адже не можна стати партнером великої міжнародної організації, якщо в тебе немає усіх прописаних процедур і політик, якщо ти не прозорий і твої методи роботи не відповідають міжнародним стандартам. Є чіткі вимоги, які обов’язкові до виконання навіть у форс-мажорних обставинах.
Професійна благодійність — це коли є стратегія, правила, план, який крок за кроком виконується. І цей план охоплює не лише збір коштів на конкретну дитину, а організацію базових речей, без яких допомога цій дитині не буде повноцінною, а саме без психологічної та реабілітаційної служб. Тому їх запуск на початку нашої діяльності став першим серйозним проривом «Запоруки» до цивілізованої благодійності.
Робити щось нове, вигадувати — це також виклик, який я регулярно сама собі створюю і команду втягую. Але добре, що в «Запоруці» зібралися усі, як один, вперті, бо важко було б досягти успіху без цього. Проте, коли задум реалізується, як ось із будівництвом з нуля нашої «Дачі» протягом 4 років, то вже дім для переселенців у Неслухові будується майже за чотири місяці.
А що заважає? Страшенно гальмує упередженість в суспільстві щодо визначення благодійності. Здебільшого до неї відносяться як до поклику душі, хобі. Що всі благодійники мають тільки волонтерити, що в них є вибір, кому допомагати, а кому — ні.
Проте благодійність — це професія. Бізнес-структура, на меті в якої не комерційна вигода, а соціальні зміни. І ця структура повинна працювати, як годинник, за усіма правилами бізнесу. Тобто мають бути інвестиції в навчання, розвиток, комунікаційні кампанії з метою не тільки залучення ресурсів на добрі справи, які здатні змінювати світ, а й на просвітництво суспільства.
Потрібна державна підтримка розвитку благодійності в країні, зокрема через сталі механізми регулювання, а також податкове стимулювання благодійної активності бізнесу.
Доповніть, будь ласка:
Щоб бути благодійником в Україні, треба знати...
…що це професія, якій треба вчитися.
Щоб бути благодійником в Україні, треба вміти...
… чути того, кому ти допомагаєш. Досить часто людина відкриває свій фонд через власний біль. Якщо на початку це може спрацювати, то далі стане перешкодою. В нашій справі важливо чітко ідентифікувати проблему, почути тих, у кого вона є, та разом вирішувати. З постійною проекцією на себе це неможливо. Досить скоро прийде вигорання.
Щоб бути благодійником в Україні, требу бути готовим до...
…того, що легко не буде. Вдячності буде не так багато, а сліз достатньо. Не тільки через втрату людей, яких ти знав особисто, а через людську байдужість, грубість, жорстокість, невігластво. Тому треба одразу мати або накачати такий міцний «хребет», щоб відстояти те, у що віриш і заради чого обрав цю професію.
.jpg)
Чому благодійності не варто соромитися і говорити про добрі справи не є порушенням «етикету»?
Добро точно не має бути тихим. Чому ми спокійно сприймаємо будь-яку рекламу зубної пасти, а рекламу добрих справ — ні? Адже саме так виховується культура. З’являється норма.
Благодійність втомлює? Чому?
Минулого року в жовтні Zagoriy Foundation проводили дослідження, в якому я також брала участь. За його результатами кожен третій працівник благодійного фонду вигорає. Серед частих причин — брак мотивації та натхнення. Думаю, що така статистика, з одного боку, через те, що більшість якраз і ставляться до благодійності як до хобі або чогось додаткового — добровільного, але все ж таки навантаження. З іншого, якщо провести дослідження в будь-якій іншій сфері, там також знайдеться третина людей, які просто не на своєму місці.
Тому, коли мене питають: «Як ви стільки років цим займаєтесь?», у мене одна відповідь: «Бо я люблю те, що роблю».
Ваше особисте привітання та побажання «Запоруці».
Як кажуть, кожен благодійний фонд має працювати з метою закритися. Тобто остаточно і безповоротно вирішити проблему, з якою працює. Зрозуміло, це утопія, такого майже не стається. Але, закономірно, «Запоруці» хотілося б більше успішних проєктів та якомога потужнішої ефективності. Щоб все заплановане втілювалося максимально ефективно, адже наші результати вимірюються життями дітей.
Команда «Запоруки» така: навіть після того, як знайдеться чарівна пігулка й усі діти одужають, знайдемо собі нову справу, яка робитиме цей світ кращим.
Вдячна всім причетним до нашого свята, бо «Запорука» — це тисячі людей із різних країн світу: наші друзі, партнери, донори, наші підопічні, які потім стають волонтерами. Ми їхня, а вони — наша запорука. Дякуємо вам усім, що ми разом попри все. А ще ми приймаємо вітання. Sms-донат на короткий номер 88077 у розмірі символічних 15 грн до нашого 15-ліття стане найкращим подарунком. Всі кошти будуть спрямовані на підтримку важкохворих дітей під час війни та допомогу підопічним лікарням фонду.
Благодійний фонд «Запорука» 15 років підтримує родини важкохворих дітей і створює умови, аби сім’ї були разом під час лікування. Із 2009 року фонд надавав можливість безкоштовно проживати у центрі «Дача» 1300 дітям-пацієнтам Національного інституту раку та «Охматдиту» в Києві.
Основні напрями діяльності «Запоруки» під час війни:
- евакуація підопічних у відносно безпечні українські клініки та за кордон, їхня фінансова та психологічна підтримка;
- забезпечення українських лікарень (національних, регіональних, прифронтових) медикаментами, обладнанням, реанімобілями, фахівцями;
- створення та підтримка реабілітаційних просторів;
- реконструкція житла для сімей, яких війна позбавила дому;
- психологічна підтримка та гуманітарна допомога громадам, які прихистили вимушених переселенців.
