«Нам обмотали куртками голови, не давали їсти, підставляли автомати і не випускали в туалет. Три дні в полоні здалися вічністю», — Анастасія Станко

Про скандал із Авдіївською промзоною, полон і особисте життя журналістки — в ексклюзивному інтерв’ю ELLE.UA

У 2013-му емоційні стріми Анастасії Станко з Майдану перетворили журналістку «Громадського» в один із символів революції. У 2014-му під Луганськом вона потрапила в полон до бойовиків, із якого повернулася додому героїнею. А вже за два роки прес-центр штабу АТО відібрав у неї акредитацію через сюжет про Авдіївську промзону, в якому вона начебто «засвітила» позиції українських військ. У 2017-му їй вручили грамоту Міноборони «за значний внесок у розвиток військової журналістики», на що група блогерів і волонтерів відреагувала гнівною петицією і жорстокою травлею журналістки в соцмережах. Станко звинувачували у подвійних стандартах, а потім її фільм-розслідування «Таємний ізолятор СБУ» став цінним матеріалом для ВВС й приніс нагороди за свободу преси та сміливість у журналістиці. Останню відзнаку Анастасія отримала від Міжнародної жіночої медіа-фундації (International Women's Media Foundation) разом із журналісткою «Слідство. Інфо» Анною Бабінець, ставши першими українками за всю історію існування премії. Про жінку на війні та особистий шлях від «героїні» до «тричі ворога народу» Анастасія Станко розповіла в ексклюзивному інтерв’ю редакторці ELLE.UA Світлані Кравченко

Настя Станко інтерв`ю ELLE.UA

ELLE.UA: Ви отримали нагороду «за відвагу і роботу в середовищі, яке вороже ставиться до жінок». Як часто вам доводилося зіштовхуватися з упередженим ставленням до вашої компетентності тільки через те, що ви жінка?

Анастасія Станко: Цікава ситуація склалася, щойно ми дізналися про нагороду і почали готувати прес-реліз. Ми думали, як краще перекласти слово courage. І хтось із колег запропонував варіант «мужність». Нам стало дуже смішно, адже «мужність» — чоловіче слово, а я отримую відзнаку від жіночої медіа-фундації. І це був для мене привід задуматися, чим відрізняється жінка-журналістка від чоловіка-журналіста. На церемонії нагородження у нас зібралася непроста компанія — сильні жінки, які творять історію вже сьогодні. Представниця Південного Судану — єдина головна редакторка в країні, з якої відкрито глузували чоловіки-колеги тільки через її стать. Журналістка Люсія Пінеда з Нікарагуа, яка п’ять місяців просиділа у в’язниці, а їхній президент-диктатор забрав канал, на якому вона працювала. Ліз Слай — керівниця бюро Washington Post в Бейруті, яка висвітлює конфлікти в Іраку та Сирії. Ліз нам розповідала, що її часто запитують, як це, бути журналісткою на Близькому Сході? На що вона завжди відповідає: «Не знаю, бо ніколи не була чоловіком-журналістом на Близькому Сході». Справді, ми часто чуємо: «О, жінка поїхала на війну». Чоловікам таких питань не ставлять. 

Мені теж закидали: війна — не жіноча справа, не лізь туди. А якось взимку полковник вигнав мене із військового намету, сказавши, що жінка на війні — то поганий знак, їй слід сидіти вдома і піклуватися про родинний затишок.

Ані Бабінець, яка розслідувала офшори Петра Порошенка, теж писали «іди вари борщ і бав дитину». Слава богу, такі ситуації не часті. Але якщо вони є, про них треба говорити. Ми маємо в цьому світі боротися й доводити, що можемо розбиратися в оборонці, розслідувати корупцію і їздити на війну так само професійно, як і чоловіки. І на зібранні медіа-фундації ми говорили, що було б добре, якби не було цього додатку «жіноча». Аби це була організація, яка допомагає журналістам по всьому світу в складних ситуаціях.  

Настя Станко

ELLE.UA: Як реагували на вас американські журналісти? Яке в них ставлення до України зараз?

А.С.: Якщо у Вашингтоні і Нью-Йорку журналістська тусовка більш політична, то в Лос-Анджелесі вона голлівудська. Так, на одну з дискусій нас запросив виконавчий директор Disney, там також були актори з відомих серіалів. Потім ми були на саміті в Санта-Моніці, де разом із іншими зірками виступала Єва Лонгорія. І це було досить специфічно: вони говорять про розважальний сектор, а ми намагаємося розповісти про більш серйозні речі.

Але зараз наша країна їх дуже хвилює, кожні п’ять хвилин у новинах чути слово «Україна», особливо після скандальної розмови Дональда Трампа з Володимиром Зеленським.

Нам довелося дати з Анею понад десяток інтерв’ю топовим медіа, аби розповісти всю правду про війну й корупцію, нагадати про важливість військової допомоги з боку США. Згодом New York Times написав про ситуацію на фронті, інші видання згадали відважних українських журналісток, ще одні — нашу талановиту молодь.  Це було непросто, але ми щасливі, що розвернули світ обличчям до України.

ELLE.UA: І все ж таки: чим відрізняється робота журналіста на війні від роботи в тилу, окрім безпекових питань?

А.С.: Перед нами багато морально-етичних викликів: як висвітлювати, кого показувати, а про що краще мовчати. Тому що там ти розумієш, що люди живуть під постійними обстрілами, вони озлоблені і їхні коментарі — це часто тільки емоції. І коли вони говорять про обстріли з боку української армії, перед журналістом постає вибір: включати цей коментар у репортаж, щоби показати іншу сторону, чи не давати, аби не розпалювати ворожнечі.

Репортери часто зловживають емоціями, але суспільству треба транслювати адекватну думку. У своїх сюжетах я намагаюся приводити факти, відрізняти головне від другорядного і говорити так, щоб наслідки моїх матеріалів не створювали ще більший конфлікт.

ELLE.UA: Чи були у вас сюжети, які так і не побачили світ?

А.С.: Були якісь матеріали про внутрішні конфлікти серед військових, які ми вирішили не давати. Тому що, наприклад, була історія про військового, який начебто героїчно загинув, борючись проти диверсійно-розвідувальної групи бойовиків. А насправді це була побутова сварка, і військові самі кинули в нього гранату. Першу версію розповіла нам донька загиблого, і ми взялися за сюжет. Але потім ми вирішили не давати брехню і розвінчувати нічого теж не хотіли, щоб не травмувати почуття близьких. Тому просто не випустили матеріал.

ELLE.UA: А з цензурою і погрозами вам часто доводиться стикатися в роботі?

А.С.: Бувало, надходили натяки з Міноборони чи Служби безпеки України, що можуть відкрити проти нас кримінальне провадження, якщо розголосимо військову таємницю. Але до дій не доходило. Ми все одно публікували і далі розповідали. Зараз я співпрацюю з BBC, які повертаються до моїх розслідувань про незаконне утримання людей в СБУ. І от вони зазначають, що на початку нашого фільму забагато бекграунду про те, що, мовляв, сепаратисти ще гірше поводяться з полоненими, ніж наша СБУ. І зараз я розумію: таким чином ми самі себе цензурували. Треба було розповідати тільки цю самодостатню історію, а ми злякалися, що на нас посипляться всі шишки й перестрахувалися. Тепер я шкодую, слід було зробити інакше.

Цензура в українській журналістиці існує, дуже багато журналістів обмежують самі себе, а іноді їх обмежує редакція.

У нас в «Громадському» цензури «зверху» ніколи не було. Матеріал міг не вийти тільки через брак фактів.

Настя Станко Громадське

ELLE.UA: Як трансформувалася журналістика за останні шість років?

А.С.: З одного боку, багато тем зникло, наприклад, проблема армії як такої, проблеми сектору безпеки (СБУ зокрема). Але я оптимістично дивлюся на ці шість років: ми вперше заговорили про сенс нашої професії, про серйозність пропаганди, загрозу фейків, про те, що слово може знищити. З другого боку, журналісти почали себе цензурувати.

Всесвітньо відомі медіа мають п’ятдесяти- чи сторічну історію, а ми маємо тільки шість випробувальних років. Під час війни почалася ця трансформація: люди бачать, хто журналіст, а хто говорить неправду.

І хоча населенню ще бракує критичного мислення, впевнена, все ще попереду. Бо це проблема не лише України. Ми багато їздили по Америці, спілкувалися з найкращими телевізійниками, там теж є нюанси з критичним мисленням американців, одним медіа вони довіряють, а іншим ні. Але журналісти відкриті до своєї аудиторії і пояснюють їй, що вони і як роблять.

ELLE.UA: Чим для вас стала ситуація з Авдіївською промзоною, коли ви буквально за день з героїні перетворилися на зрадницю й ворога народу?

А.С.: Знаєте, що було найгірше? Те, що ми знімали матеріал про загиблих і поранених військових, один із яких помер у нас на руках. Ще вчора він із нами ділився спальником, розповідав про маму, а сьогодні ми його не змогли врятувати в медичному БТР. А після цього понісся якийсь треш, нас звинуватили в тому, чого не було, переплутавши відео «Громадського» з відео «Новой газеты». Силовики заявили, що ми привезли на передову російську шпигунку, так, наче я її під спідницею заховала. Хоча це взагалі неможливо. Вона, як і ми, мала особисто отримати акредитацію СБУ, ніхто ні за кого не міг поручитися.

ELLE.UA: А як ви взагалі опинилися з журналісткою «Новой газеты» в одній команді?

А.С.: Ми не працювали в команді, ми просто її підвезли. Оце все, що ми зробили. Однак ми так робили і раніше, силу силенну журналістів перевозили — американських, британських, німецьких і навіть австралійських. Ми мали транспорт, що дуже важливо на передовій, і знали місцеву мову. То чому не допомогти колегам?

Нас відверто оббрехали. І сьогодні через суд ми вимагаємо від Міноборони і СБУ визнати, що то був обман. Ця ситуація коштувала нам року життя на «Громадському», нормальної роботи на передовій.

Міноборони каже, що вони тут ні до чого, бо то була антитерористична операція, за яку відповідала СБУ. Служба безпеки переводить стрілки на Міноборони: хоч то була й АТО, але все одно цим займалися військові, тож і питання до них. Грубо кажучи, ніхто не несе відповідальності за військові дії. Але ми з 2017 року налаштовані довести справу до кінця.

ELLE.UA: Чому тоді після всього бруду ви прийняли грамоту від Міноборони, за рік до того відмовившись від нагороди президента?

А.С..: Я вважаю, що з боку Міноборони це була коректна спроба якось примиритися. А я її прийняла, бо це був час, коли «Громадському» намагалися підірвати репутацію, працювали цілі ферми ботів, які знайшли дуже вдалу річ — фронт, у нюансах якого ніхто не буде розбиратися. І все це після виходу в нас матеріалів про офшори Порошенка.

Загалом до нагород я ставлюся скептично, бо не вірю, що влада може дати адекватну оцінку роботі журналіста. З її боку це або завуальоване вибачення, або заклик до лояльності. Підтримка важлива в цеху.

Скажімо, в Америці навіть малознайомих хвалять за досягнення і щиро підтримують. І я прошу колег: давайте говорити одне одному і відзначати круто зроблені матеріали. Це дуже допомагає в складні часи.

Настя-Станко-військовий-журналіст

ELLE.UA: Чи не було бажання після позбавлення акредитації, принизливої петиції і затяжного судового процесу покинути професію або ж залягти на якийсь час на дно?

А.С.: Не те щоб я збиралася здатися, але це було дуже складно емоційно.

Я ніколи про це не розповідала, але мені довелося на місяць поїхати з країни. Міжнародна організація побачила ризики для мене і влаштувала поїздку.

Але вдома чекала робота, і я повернулася. Після цього я дуже мало пишу в соцмережах, майже закинула Twitter, рідко пощу в Facebook. Я не хочу використовувати ці соцмережі, бо мені неприємно після того випадку. Важко було не тільки мені, а й батькам, чоловіку. Щоразу вони дзвонили й питали: «Настю, чому вони таке пишуть?» І я пояснювала, що це не має жодного стосунку до мене, а серед того бруду багато замовних статей. Всю ту дискусію я вважаю неадекватною і досі впевнена, що ми зробили все правильно. Минув час і багато колег, які тоді в нас кидали камінням, усе зрозуміли.

ELLE.UA: По телебаченню і в соцмережах часто можна почути «люди втомилися від війни». Чи відчувається ця втома серед журналістів?

А.С.: Ви, мабуть, помітили, що стало набагато менше матеріалів про війну. З одного боку, журналісти вже не знають, як про це розповідати, якщо немає такої гарячої теми, як розведення військ.

Мало хто дивиться репортажі з війни, тому перед нами постійно постає питання: а як розказувати про це щодня, щоби було цікаво. З другого боку, ми розуміємо: смерть не буває тією самою.

І через два-три роки ми повертаємося до наших героїв, показуємо, як змінюється їхнє життя. Шукаємо позитивні історії, як люди щось трансформують у прифронтових містах. Але найбільше намагаємося говорити про соціальні проблеми.

ELLE.UA: Наскільки об’єктивно журналісти можуть говорити про Донбас, фізично не перебуваючи там? Як часто ви їздите на Схід?

А.С.: Зараз я займаюся іншим розслідуванням, воно стосується бурштину. Але раз на місяць я стараюся їздити на Донбас. Якщо я не знімаю щось, то читаю лекції журналістам, консультую регіональних кореспондентів у Донецьку та Маріуполі, співпрацюю з міжнародними експертами-геополітиками.

Я висвітлюю ситуацію з розведенням військ, мирними угодами, шукаю шляхи вирішення конфлікту на більш глобальному рівні. Але все це сильно пов’язано з Донбасом.

ELLE.UA: Що потрібно журналісту, щоб потрапити на Донбас? Скільки діє акредитація?

А.С.: Акредитація дається на пів року, потім її треба продовжувати. З 2017 року кожен журналіст має успішно пройти триденний тренінг у Міністерстві оборони, і якщо до нього не буде жодних претензій з боку силових служб, його акредитують.

ELLE.UA: Пам’ятаєте свою першу поїздку на Схід у ролі військової журналістки? Чи розуміли ви вже тоді, що війна неминуча?

А.С.: У травні я не думала, що буде реальна війна. У Донецьку були снайпери, прострілювалися дороги, але про міномети й танки ще не йшлося. В аеропорту йшли бої, і ми приїхали на околицю міста разом із «Червоним хрестом». Адміністрація була захоплена, не припинялися мітинги, у вантажівках їздили люди не слов’янської зовнішності. Пам’ятаю, о сьомій вечора я без оператора поїхала в магазин «Метро». Його тоді обстріляли і розграбували бойовики, на моїх очах виносили банкомати, телевізори, алкоголь. Я саме вела стрім, вийшла з магазину, сіла на розбитий телевізор і зловила боковим зором «Ладу», в якій на швидкості неслися люди у військовій формі з автоматами. І мені стало страшно, до того ж, переді мною була «дорога смерті», яку прострілювали з аеропорту. Але, слава богу, мене не помітили, «Лада» заїхала далі грабувати супермаркет, а я городами й полями вийшла до людей. Згодом я писала в своєму блозі, як мене здивувало місцеве населення, яке заради пляшки горілки із розграбованого «Метро» ризикувало своїм життям. Тоді мені здавалося це абсурдом.

Але тільки зараз я зрозуміла, що ми дуже мало знаємо про бідність, із якою довелося стикнутися цим людям. Бо коли не маєш грошей на одяг і їжу, тобі не до вищих матерій. І насміхатися чи зневажити їх ми не маємо права. Це найцінніший досвід, який я винесла за роки війни.

ELLE.UA: У червні з оператором ви потрапили в полон у Луганську. Маючи за плечима вже кілька поїздок на Донбас, де ви прорахувалися того разу?

А.С.:  Весь червень я їздила в Луганськ, бо там у добровольчих батальйонах воювали мої близькі друзі. Я знала, що це небезпечно, але мені хотілося бути з ними. Я тоді не розуміла, як висвітлювати війну, оспівувала героїзм військових, особливо не акцентуючи увагу на цивільному населенні.

Тоді я зрозуміла: блін, ось кого треба показувати. Тому що військові несуть обов’язок і, грубо кажучи, мають вибір. А звичайні люди його не мають.

І от я думала, що ми поїдемо й покажемо, що відбувається на тому боці, покажемо правду з двох сторін. Я наївно вірила, що мені це вдасться, знайшла людей, які мали нас возити, місце, де ми мали жити, але не врахувала деяких деталей.

Нас здали троє людей в поїзді, потім на заправці, потім ще одні. Тобто нас усі знали, а я на це не розраховувала.

ELLE.UA: Чи розуміли ви, перебуваючи в полоні, що результат може бути абсолютно неочікуваним?

А.С.: Звісно. Спочатку нас годували і ставилися по-людськи, але потім вони дізнавалися про нас дедалі більше з інтернету і їхні настрої різко погіршувалися.

Вони обмотали нам голови куртками, не давали їсти, погрожували вбити й не випускали в туалет.

Ми знайшли банку, і я при чоловіках якось намагалася в неї сходити. Це були умови, які принижують людську гідність. Ми просиділи там всього три дні, але без вікон повністю втратили відчуття часу і здавалося, що минула вічність. До того ж, ми достеменно не знали, хто саме нас утримує, в Луганську тоді було багато різних угруповань. Але, на щастя, в першу ніч вони не помітили мого годинника з сім-картою, і мені вдалося подзвонити в редакцію і сповістити про наш полон. Потім вони зрозуміли, що захопили непростих людей і розізлилися ще більше. Далі ми не отримували жодної інформації. Ми не знали, чи ведуться якісь переговори, чи хтось турбується про наше визволення, що буде з нами завтра. Нам прикладали до голів автомати й морально знущалися. І якби не мій оператор, із яким, до речі, я зараз у стосунках, мені було би набагато страшніше. Полон нас дуже зблизив, згодом я розлучилася з чоловіком і сьогодні живу з Іллею.

Сидячи в полоні, ми обіцяли одне одному, що більше не поїдемо на війну. Та через місяць я опинилася на передовій і знову потрапила під обстріл. А потім у липні й серпні.

І страшно було навіть не вмерти, а лишитися інвалідом на все життя. Але страх минав, особливо в 2014-2015 роках, ми вибиралися з-під завалів, думали «тільки б вижити, і більше ніколи сюди не повернемся», а потім поверталися знову й знову.

ELLE.UA: В ім’я чого ви це робили? Це був свідомий вибір щоразу ризикувати життям?

А.С.: Це був адреналін, без якого я не могла жити. І ти не хочеш, але чуєш у новинах про обстріли і вже збираєш рюкзак. Знову йдеш по замінованій стежці й знову шукаєш пригод. У мене є друзі з хорошою освітою, які повернулися з фронту й пішли працювати не в банки, а висотними монтажниками, туди, де є адреналін і потенційна небезпека. Думаю, в багатьох журналістів є схожа залежність. Я з цієї голки, здається, зіскочила.

ELLE.UA: Ви вже шість років живете в режимі нон-стоп: спочатку Майдан, потім війна. Чи не хочеться вам зупинитися і відпочити?

А.С.: Мені здається, що я за п’ять років не відпочивала ні разу. Так, були поїздки на тиждень-два, але все одно приходили повідомлення, планувалися зйомки. А так, щоби вимкнути все й засмагати на пляжі — ні. Пам’ятаю, як у 2014 я поїхала в Америку по програмі, тоді в нас саме починалися бойові дії. І мене постійно мучило відчуття: я зараз маю бути вдома, моє місце там. І це теж не давало відключитися. Тому коли мене іноземні колеги питають щось про Майдан, я не можу відновити в пам’яті якийсь конкретний день, для мене всі три місяці зі сном не більше як по три години злилися в одну суцільну ковбасу. І з війною так само. Я тільки в 2019 почала щось усвідомлювати і рефлексувати. Можливо, я ще захочу повчитися за кордоном, видихнути і подумати, що далі. Бо такий шалений ритм важко дається мені і моїй сім’ї.

Я не кажу, що не буду займатися журналістикою, але це не буде пов’язано з Майданом і війною. Було б добре сфокусуватися на більш глобальних процесах: пошуку справедливості чи травмах суспільства.

ELLE.UA: Чи вистачає вам часу на фільми й книги?

А.С.: Читаю переважно в літаках. Проте завжди стараюся викроїти час на хорошу документалку в кінотеатрі, Ілля часто ходить на заходи зі мною. Скоро ми їдемо на новорічну вечірку до Естонії, після того, як він пішов із журналістики, він працює в естонській компанії айтішником. Тож у нас буде трохи часу для відпочинку.

Настя Станко муж

ELLE.UA: Як ви з Іллею узгоджуєте свої графіки?

А.С.: Ми обоє організували свою роботу так, щоб лишався час на особисте життя. Хоча це не завжди вдається. Ми починаємо працювати з 10:00-11:00 і завершуємо до 22:00. Тобто година-дві увечері у нас є. У ці вихідні я лечу в Казахстан, в наступні читаю лекцію, потім даю майстер-клас. Але одні вихідні на місяць точно бувають нашими, а іноді навіть двоє перепадає. Тоді ми відкладаємо роботу й займаємося побутовими справами, присвячуємо час одне одному.

ELLE.UA: Отримуючи нагороду, Анна Бабінець сказала, що планує все життя займатися журналістикою. А що зараз відчуваєте ви?

А.С.: Це непросто, але я сподіваюся (Посміхається).


Реклама

Популярні матеріали

Які босоніжки нам потрібні цієї весни


Сучасний погляд на українські традиції: чому варто відвідати...


Модні новинки від українських брендів


Читайте також
Популярні матеріали