15–16 травня у Дніпровському національному академічному театрі опери та балету відбулися прем’єрні покази опери «Дон Жуан», над якою працювала команда митців із Києва та Дніпра.
Це історія про спокусу й пристрасть, владу та підкорення, зневагу до моральних меж і відчуття безкарності. А ще — про стрімкі злети, що здаються безмежними, і неминуче падіння, коли людина втрачає ґрунт під ногами.
Нова постановка «Дон Жуана» вражає сміливою режисурою, модерновою сценографією, динамічним темпом і вишуканими костюмами. Окремої уваги заслуговує український переклад Миколи Лукаша, який не лише точно передає зміст лібрето, а й зберігає музичність, ритм і характер оригіналу.
Про те, як створювалася сучасна інтерпретація класичної опери Вольфганга Амадея Моцарта на лібрето Лоренцо да Понте, ми поговорили з режисером В’ячеславом Жилою, сценографом Романом Михайловим і художницею з костюмів Тетяною Іваночко.
.jpg)
Чому історія Дон Жуана досі актуальна
Дон Жуан — легендарний іспанський розпусник, який став героєм близько 150 художніх творів. Уперше цей образ з’явився в літературі ще у XVII столітті: у 1665 році французький драматург Мольєр написав комедію «Дон Жуан» за мотивами іспанської легенди про аристократа Дон Жуана Теноріо, чиї любовні авантюри та дуельні пригоди залишалися безкарними завдяки заступництву близького друга — короля дона Педро.
Та що саме змушує митців знову й знову повертатися до цього образу?
«Це історія про вчинки та їхні наслідки, спокусу та спокуту — що може бути актуальніше?» — ставить риторичне запитання режисер В’ячеслав Жила.
В’ячеслав Жила
Він додає, що Дон Жуан цікавий йому одразу з кількох поглядів. Передусім — як антигерой: аморальний у своїх вчинках, але дивним чином здатний викликати співчуття.
«Як так виходить, що ти починаєш співчувати йому? Чому раптом вболіваєш саме за нього? У чому його магія? І що таке мораль? Це перша тема, яка мене по-справжньому захопила в цій історії», — говорить режисер.
.jpg)
Іншим важливим аспектом для нього став патріархальний погляд, із якого традиційно розповідають цю історію. Саме це підштовхнуло режисера до дослідження жіночої перспективи.
«Друге, що стало для мене відкриттям і що я продовжую досліджувати: ми живемо в абсолютно патріархальному світі й насправді майже нічого не знаємо про жінок. На дослідження жінки, жіночої природи, спровокувала мене саме ця опера».
У прочитанні В’ячеслава Жила Дон Жуан і його вірний слуга Лепорелло потрапляють у своєрідний «дзеркальний» простір, де звичні закони більше не працюють. Усе тут здається знайомим, але водночас — викривленим. Люди втрачають індивідуальність і починають існувати за однаковими правилами.
«У світі догори дриґом Дон Жуан уперше стикається з наслідками власного життя: жінки, яких він колись не помічав і не розрізняв, тепер налаштовані проти нього. Замість байдужості — переслідування, замість пристрасті — загроза. Фінал абсолютно епічний: акцентовано напружена музика Моцарта та майже 50 виконавців на сцені», — ділиться режисер.
.jpg)
Який він — сучасний Дон Жуан
Режисер розповідає, що сучасний Дон Жуан, як і класичний герой опери, залишається неоднозначним персонажем: активним, щирим, спраглим до життя. Але є важлива відмінність — якщо раніше почуття інших людей його не хвилювали, то тепер ігнорувати їх більше неможливо.
Щоб передати внутрішній світ героя, команда багато працювала і з його зовнішнім образом. Художниця з костюмів Тетяна Іваночко зізнається: саме костюм Дон Жуана створювали найдовше, хоча зрештою він став одним із найлаконічніших у виставі.
«Костюм досить класичний, але це саме те, що потрібно. Він у нас персонаж швидкий, живий — і саме цим мав виділятися серед інших. Це жива людина, яка перебуває в контакті зі своїми бажаннями, якими б вони не були. Серед людей, які грають образи, обмежують себе, вибудовують надбудови над власною особистістю, він залишається справжнім. І чим більше цих надбудов та менше справжньої людини — тим виразнішим стає костюм», — пояснює Тетяна.
.jpg)
Наприклад, Дон Оттавіо — наречений Донни Анни — постає доброю та порядною людиною, але водночас майже позбавленою власного голосу. Його виразний синій костюм із фактурними плечима створює образ поважного чоловіка, але водночас ставить запитання: а що насправді ховається за цією бездоганною оболонкою?
Зробити класичну оперу сучасною
На думку В’ячеслава Жили, сучасний глядач сам формує запит на сміливе, активне й небуквальне прочитання класичної опери. Саме тому в постановці, де команда разом із артистами театру намагається розкрити внутрішні суперечності Моцарта та пороки, про які композитор натякає у своїй музиці й біографії, на сцені раптом з’являються швидкісні велосипеди, які влаштовують перегони.
За словами Тетяни Іваночко, В’ячеслав Жила любить створювати на сцені світи, які не є буквально впізнаваними чи побутовими. Йому близькі ілюзія, фантасмагорія, ефект перенесення та відчуття паралельної реальності.
«І саме це ми всі разом намагалися створити — простір, який існує ніби поза конкретним часом, але водночас емоційно дуже впізнаваний».
.jpg)
Сучасне прочитання помітне й у костюмах. Тетяна Іваночко розповідає, що в роботі над образами їй допомогло захоплення не лише театром, а й фешн-індустрією, а також досвід роботи в архітектурі та девелопменті.
«Я свято вірю й уже не раз переконувалася в цьому на практиці: щоб створити щось класне в одній сфері, потрібно надихатися чимось абсолютно іншим, інколи навіть протилежним. Бо якщо шукати натхнення лише в театральних костюмах, щоб створити інші театральні костюми, то рано чи пізно ризикуєш отримати copy-paste», — ділиться художниця.
.png)
Тетяна Іваночко
Спочатку театр ставив перед Тетяною завдання створити історичні костюми. Але, на її думку, сьогодні неможливо творити так, як кілька століть тому: змінилися матеріали, змінився світ, ритм життя і саме сприйняття форми. Тож буквальне відтворення історичних образів вона одразу відкинула.
«Тому за основу ми взяли історичні костюми тієї доби, але подивилися на них із сучасності. Якими вони могли б бути сьогодні. Нам хотілося трохи гіперболізувати ці образи, підкреслити їхню архітектурність, додати об’єму», — розповідає дизайнерка.
.jpg)
Що можуть розповісти костюми
Першим образом, який створила Тетяна для цієї опери, став костюм Ельвіри — у ніжних пурпурово-рожевих відтінках.
«Ще минулого року ми з режисером Славою Жилою сиділи у прекрасній майстерні Романа Михайлова й вигадували цей новий світ. У Роми тоді стояла незакінчена картина в абсолютно божественних рожево-пурпурних кольорах — і саме вона стала для мене відправною точкою для цього образу».
Тетяна зізнається, що любить працювати з кольором, тому більшість персонажів у виставі практично «залиті» одним відтінком і настроєм.
«Є багато деталей, які мені особисто дуже подобаються, але як саме вони спрацюють на розкриття персонажа, ми побачимо вже на сцені. Часто буває так, що ти задумуєш одне, а в результаті це починає працювати зовсім інакше. І це не про “краще” чи “гірше” — просто над виставою працює величезна кількість людей, і вся ця жива енергія існує тільки в моменті», — ділиться художниця з костюмів.
.jpg)
Серед інших героїв окремо вирізняються Мазетто та Церліна. Це прості люди, тому й їхні образи створені з простіших тканин і мають більш лаконічний крій. Водночас металеві браслети Мазетто натякають на його не надто добропорядний характер.
Весільна сукня Церліни, яка традиційно мала б бути білою як символ невинності, у виставі — сіра й подерта. Так художниця підкреслює справжні бажання героїні та її внутрішню суперечливість.
.jpg)
У Ельвіри є ще одна важлива деталь — комір, який ніби заважає їй самій. Він символізує втрату контакту із собою та постійну гру в образ.
Цікаво трансформується і костюм Командора: у першій дії він з’являється в коричневому вбранні, а після його смерті цей колір ніби переходить до Донни Анни — як символ успадкованої влади та контролю.
«І ще мені дуже подобається збивати надмірний пафос, поєднувати складне й просте. Тому, наприклад, у нас є декілька пар взуття із Zara», — додає Тетяна.
Зробити костюми не лише ефектними та символічними, а й комфортними для сцени допоміг швейний цех театру.
«Там працюють справжні чарівниці, професіоналки своєї справи. Навіть зі складними тканинами та непростим кроєм вони змогли зробити так, щоб костюми були і зручними, і довговічними».
Візуальний простір
Для Романа Михайлова ця вистава стала першим досвідом роботи як сценографа. У створенні сценічного простору він спирався на власні художні практики — живопис, графіку та інсталяцію, намагаючись вибудувати цілісний і впізнаваний візуальний світ.
Роман Михайлов
Митець свідомо відмовився від надмірної кількості бутафорії та складних декорацій, щоб розширити простір сцени й досягти відчуття монументальності. Головний акцент, за його задумом, має залишатися на музиці та акторах.
.jpg)
Окремо Роман працював і над афішею вистави — чорно-білим графічним зображенням людини, яка падає. За словами художника, цей образ можна трактувати по-різному: як падіння або як політ.
«Хоча мені як художнику, який працює з людськими емоціями та внутрішніми станами, ближче думати, що це падіння старого “я”, знищення власних вад, переоцінка, неминуча загибель аморальної частини себе й відродження — народження нового циклу», — говорить Роман.
Труднощі у створенні
Для В’ячеслава Жили «Дон Жуан» став першою оперною постановкою, і вже сам цей факт був серйозним викликом. На відміну від драматичного театру, де основою є літературний текст, в опері головним стає музичний матеріал. Тож, зіткнувшись із цим форматом, режисеру довелося терміново пригадувати сольфеджіо й учитися читати клавір, а не лише лібрето.
«Моцарт шифрує (у прямому сенсі) особливу семіотику музики та подієвий ряд формується через такти та темп твору», — пояснює режисер.
Він також ділиться, що важливу роль у роботі над постановкою відіграла підтримка директора-художнього керівника театру Ростислава Карандеєва.
«Підкорити оперу — надзвичайно непросто, хоча ми з командою готувалися до цього проєкту цілий рік. Солісти та диригент відкрили мені незвіданий світ високого музичного мистецтва, сповнений своїх правил і законів — приймаю це повністю та поглинаю в себе», — ділиться В’ячеслав Жила.
Чого очікувати від опери
В’ячеслав Жила розповідає, що прагнув зачарувати глядача різними засобами сценічної виразності. У цьому постановці допомагають пластика Ольги Семьошкіної, сценографія Романа Михайлова та костюми Тетяни Іваночко. А музика Вольфганг Амадей Моцарт у виконанні оркестру та солістів під диригуванням Ігоря Пучкова створює для глядачів справді гіпнотичний ефект.
«Я ж ставлю собі за мету, аби слухач підсвідомо співпереживав героям опери, збуджував свою фантазію ефектністю сценічних знаків та образів, а головне — отримав естетичне та фізичне задоволення, а, можливо, й катарсис від того, що побачить на сцені», — підсумовує режисер.
.jpg)
