25 років тому українська модна індустрія лише формувалася, і одним із головних викликів було те, що нас просто не сприймали серйозно. Але мені, мабуть, дуже допомогло те, що ще в 17 років я пройшов стажування в Німеччині у Hugo Boss, а пізніше — короткий курс у Central Saint Martins. Тоді я вперше побачив, що мода — не лише творчість і натхнення. Це перш за все бізнес, стратегія й система. Тож від самого початку я ставився до свого бренду саме так.
.jpg)
Андрій Давидовський, травень 2011
Пам’ятаю, як приходив у бутики — Helen Marlen та інші — і пропонував продавати мої колекції. На мене дивилися з подивом і казали: «У нас представлені Saint Laurent, Alexander McQueen, Gucci... А ви хто такий?»
І це був головний виклик того часу: довести, що український дизайнер може стояти на одному рівні зі світовими брендами. Сьогодні ситуація кардинально змінилася: бренди українських дизайнерів успішно продаються по всьому світу, в ЦУМ відвели окремі простори, присвячені українській моді, а наша індустрія нарешті долучена до глобального fashion-контексту. Мені приємно усвідомлювати, що я був одним із тих, хто допоміг пробити цю стіну.
.jpg)


Гліб Сологуб, серпень 2007
Другий момент, який тоді здавався майже революційним, — це спільні проєкти та ліцензії. Коли я почав говорити про те, що модний бренд здатен виходити за межі одягу (розробляти лінії постільної білизни, колготок, шкарпеток, побутової техніки), індустрія сприймала це як щось абсолютно неможливе. Тоді це був майже шок-контент. Сьогодні партнерські проєкти укладають практично всі, і вони стали важливою частиною сучасної моди. Проте мені завжди було цікаво не просто йти за трендами, а намагатися побачити, куди індустрія рухатиметься далі.
.jpg)