Ольга, вчителька англійської мови у спеціалізованій школі Херсону, розповіла нам про те, як у травні їй разом із 14-річним сином вдалося вирватися з окупації.
Ілюстрація: @marikinoo
Ольго, розкажіть, будь ласка, де ви були 24 лютого, коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну? Чи готувалися якось до війни?
Моя донька навчалася у спортивному ліцеї у Київській області. За кілька днів до початку війни я була у Києві, їздила до неї на чемпіонат України з художньої гімнастики. Його проведення було під питанням, але він таки відбувся. Після змагань я повернулася до Херсону.
23 лютого зателефонувала донька, сказала: «Мамо, тут ходять дивні розмови, що буде війна, я про всяк випадок зберу речі». Я не сприйняла це серйозно, але відповіла: «Звичайно, збирай, якщо тобі так буде спокійніше». У те, що буде така війна, я і мої знайомі не вірили.
24 лютого я прокинулася по будильнику, почала збиратися на роботу. Пролунав дзвінок: «Мам, Київ бомблять, нас виселяють з гуртожитку».
Ця новина приголомшила мене, я сиділа і думала, що мені робити. Я — у Херсоні з молодшим сином, старша дочка — на Київщині. Мені почали дзвонити з гуртожитку з проханням забрати дитину. У ліцеї боялися відповідати за чужих дітей.
Усе закрутилося, як у страшному сні.
На щастя, з гуртожитку доньку забрали пожити до себе до Білої Церкви батьки дівчинки, з якою вона тренувалася та навчалася в одному класі. Я дуже вдячна їм за те, що підтримали нас у такий складний час. Пізніше вони разом з волонтерами виїхали до Польщі. Ми розлучилися з донькою на довгі 4 місяці.
Що було, коли окупанти увійшли до Херсону?
Херсон було окуповано практично одразу. У місті почався хаос, усе почало масово закриватися. До аптек та банкоматів вишикувалися величезні черги.
Фото ілюстративне: TASS SERGEI MALGAVKO/TASS
На початку березня люди почали розбивати магазини. Вони були в якомусь божевільному стані. Власники магазинів були готові віддавати продукти просто так, аби їхнє майно не постраждало.
Ми виявилися відрізаними від нормального життя. Ані мобільного зв’язку, ані Інтернету. Потяглися нестерпні дні окупації.
Херсонці виходили на мітинги до останнього. Окупанти розганяли їх димовими шашками, пострілами. Виходити на мітинги стало небезпечно. Після них учасників виловлювали. Багато людей пропало. Це могли бути волонтери чи просто відомі особи у місті, які вели активну діяльність.
Перебувати у Херсоні небезпечно. Тебе можуть побити просто за те, що ти не так глянув. Навіть жінок можуть зупинити на вулиці прикладом та запитати: «Херсон — це Україна?» Якщо скажеш, що так, то можеш серйозно постраждати.
Окупанти розвішують плакати містом, розповідаючи, що Херсон — це місто з російською історією. Продають під паспортні дані свої сім-карти, тим самим роблячи для себе якусь реєстрацію. Пропонують оформити паспорт Росії, але ніхто в чергах за ним не стоїть.
На початку травня окупанти хотіли провести референдум, але зрозуміли, що для них це буде катастрофа. Ніхто не прийде.
Як ви ухвалили рішення про евакуацію?
З 12-ї години дня 24 лютого вже не можна було нормально виїхати. Потяги та автобуси не ходили. Було страшно, люди боялися обстрілів.
Фото ілюстративне: telegram Ху@євий Херсон
Одного разу я спробувала виїхати через Антонівку в бік Кривого Рогу, але на блокпостах росіяни не пропускали. Одразу за Херсоном утворився 10-кілометровий затор. Ми зрозуміли, що стояти в ньому нема сенсу, і повернулися назад.
Вдруге, 12 травня, нам таки вдалося виїхати. Як кажуть, стрибнули в останній вагон. Після нас намагалися виїхати наші друзі, але, на жаль, уже не змогли.
Остаточне рішення все ж таки спробувати виїхати я прийняла після одного неприємного випадку. Я стояла з подругою та її донькою на вулиці неподалік свого будинку, біля нас зупинилася машина без номерів. Швидше за все, крадена — зараз у багатьох у Херсоні віджимають машини. Усередині сиділи незрозумілі особи в окулярах та з бородою. Ще мить, і нас засунули б у неї.
Ми побігли у різні боки. Машина поїхала за мною. Я вскочила у ворота свого будинку, з жахом розуміючи, чим це могло закінчитися.
Фото ілюстративне: AFP
На чому вам вдалося виїхати? Скільки часу це зайняло?
Ми виїхали на мікроавтобусі 12 травня о 6-й ранку і тільки о 2-й годині ночі потрапили до Кривого Рогу. У добрі часи дорога туди з Херсону займала 3,5-4 години. Цього разу моя так звана подорож тривала цілих 20 годин.
Обійшлася вона у 1000 гривень, але я чула, що люди платили і по 8000. Моя подружка, наприклад, заплатила 250 доларів, щоб виїхати до Одеси.
Для когось бізнес, для когось біда.
Фото ілюстративне: AP
Чи багато блокпостів окупантів було дорогою? Що на них відбувалося?
На блокпостах перевіряли документи, чоловіків роздягали, дивилися татуювання, шукали українську символіку. У мене телефон не перевіряли, але взагалі це роблять, тож люди намагаються почистити телефон перед цим.
Загалом ми проїхали 37 російських блокпостів.
Крім перевірок на кожному з них треба було щось запропонувати окупантам: спиртне, цигарки та інше. Як я зрозуміла, наш водій уже мав подібний досвід і знав, як поводитися.
Їхати треба було обережно — багато узбіч заміновано. З машини краще не виходити — вийшов де не належить, і тебе можуть просто розстріляти.
Іноді, коли люди намагаються якось виграти час, об’їхати, це закінчується сумно.
Десь о 10-й вечора ми доїхали до села Давидів Брід на Херсонщині, там починалася сіра зона, а за нею — наш український блокпост. Нас попросили вимкнути фари. Була ймовірність обстрілу. Ми стояли в темряві, над нами літали дрони.
Не можу передати словами дикий жах, який я пережила. Ти начебто розумієш, що вже максимально подолав цей небезпечний шлях, але зараз може статися все що завгодно, а ти сидиш у темряві зі своєю дитиною і нічого не можеш зробити.
Малюнок: Олена Мондер
О 2-й годині ночі, повністю виснажені, ми нарешті дісталися Кривого Рогу.
Комендантська година. Вокзал зачинено. Кричать сирени. Жодного ліхтаря. Суцільна темрява. Дістатися кудись неможливо. А я сама з дитиною в чужому місті.
Але вибирати не доводилося. Заночували на лавці на зупинці. Син поклав під голову рюкзак і заснув. О 5-й ранку, коли почало прокидатися місто, ми викликали таксі й поїхали до подруги. Її чоловік у ЗСУ, і вночі вона ніяк не могла зустріти нас на зупинці.
Ілюстрація: @mala_malue
Після того як ми виїхали, я ще тиждень приходила до тями, ходила озираючись — кожен звук мене насторожував.
Мені постійно здавалося, що зараз, як у Херсоні, з-за рогу виїде БТР з росіянами з автоматами.
Фото ілюстративне: REUTERS
Чи багато людей паралельно з вами теж виїжджали з Херсону?
У нашій колоні було близько 1000 машин. Частину з них пропустили, частину — ні. На щастя, нам вдалося виїхати.
Після нас був 20-хвилинний обстріл. Машини, що вийшли з ладу, загиблі. Це боляче, моторошно і страшно.
Чого найбільше боялися, коли евакуювалися?
Я боялася не за себе, боялася за життя сина, за те, що в дорозі може статися все що завгодно. Я прагнула виїхати, щоб побачити дочку, допомогти їй зі вступом, і одночасно сильно переживала за те, що наражаю на небезпеку життя сина.
Проходити десятки блокпостів, їхати через заміновані мости, бачити ящики з боєприпасами, спостерігати розстріляні машини на узбіччі, які ніхто не прибирає, — це дуже страшно.
Деякі люди, намагаючись виїхати, морально не витримують та просто повертаються.
Фото ілюстративне: стоп-кадр із відео CNN
У вас лишився хтось у Херсоні? Чи плануєте повертатися, коли місто звільнять?
Звісно. Там лишилися мої батьки, мій рідний брат. Мій світ, мої друзі, усе моє життя.
Батьки не купували російські сім-карти, вони живуть у багатоповерхівці, і тільки іноді, після 12-ї ночі, пробивається український зв’язок і я можу на якісь п’ять хвилин їх почути. Вони розповідають, що вулиці міста порожні. Після 3-4-ї години дня на вулиці взагалі нікого немає. У кожному районі стоять блокпости. Ніхто не хоче вкотре зустрічатися з окупантами та нариватися на перевірку документів.
Фото ілюстративне: Radio Svoboda
Але херсонці не падають духом і щосили навіть зараз намагаються чинити опір, доводячи, що ми — це українське місто.
Звичайно ж, нервова система у людей не витримує і багато хто намагається виїхати — комусь потрібна консультація лікаря, комусь лікування, хтось народжує. Зараз місто напівпорожнє. Але я дуже сподіваюся і вірю, що всі ми повернемося до свого улюбленого Херсону і все буде Україна.
Текст: Леся Пахаріна
