Згідно з теорією Емі де ла Хей і Джудіт Кларк, які написали книжку «Модні виставки: до і після 1971 року» (Exhibiting Fashion: Before and After 1971), для світових музеїв мода перетворилася із попелюшки на принцесу в 1971 році — після виставки фотографа Сесіла Бітона «Мода: антологія» в Музеї Вікторії і Альберта та приходу Діани Вріланд на посаду консультанта в Інститут костюму при музеї Метрополітен. Сьогодні дизайнери не тільки використовують музеї як майданчики для показів, не лише постачають науковий матеріал для чисельних музеїв моди на кшталт ModeMuseum у Антверпені, Музею моди і текстилю в Лондоні чи Музею декоративно-ужиткового мистецтва в Парижі, а й почуваються важливими митцями у MоMA і Musée d'Orsay. Про ретроспективи дизайнерів годі й говорити — всі найважливіші їх мали точно, а легендарні «гастролюють» мегаполісами світу роками. У 2017-му велика (на 9 залів) концептуальна виставка моди відкривається в найбільшому музейному комплексі України. І вона не стільки про сукні, скільки про зміни.
— Зоє, виставка «IN PROGRESS. Дрес-код України доби Незалежності» має бути першою в країні виставкою моди музейного рівня. Ви — людина з амбіціями, чому предметом дослідження став лише період незалежності? Чесно кажучи, я очікувала, що ви зробите велику історичну виставку про українську моду ХХ століття.
— Ідея виставки народилася з мого відчуття, що я заборгувала дизайнерам, свідком творчого життя яких мені пощастило бути. Я вважала дуже важливим зафіксувати їхні роботи, щоб цей культурний пласт не пішов у небуття. Я почала збирати фотоматеріали, передивлятися їх, і з подивом виявила — багато з того, що колись здавалося прекрасним, зараз має трохи інший вигляд. Тоді я покинула цей намір з думкою: «От зібрала, і добре. Я нікому нічого не винна». Але пройшов час, і я зрозуміла: те, що відбувалося, — важлива, захоплююча і по-своєму трагічна розповідь про те, як ми змінювалися. Це — непідробне. Ми були людьми з СРСР, “совками”, а зараз стали тими, ким є. І цей шлях вартий того, щоб про нього розповісти.
Я працювала в «Мистецькому Арсеналі» під час бієнале 2012 року. Його співробітники знали, що я займаюсь модою, але тоді було зрозуміло, що тут виставка моди неможлива, адже в фокусі Арсеналу тільки “високе” мистецтво. І цей поділ на сакральне і профанне, високе і низьке мав місце не тільки в “Арсеналі”.
У програмі, яку пані Олеся Островська виклала в інтернет, коли подавалася на посаду директора «Мистецького Арсеналу», я прочитала її задум, аби «Арсенал» став хабом для різних видів культури і мистецтва. Я подумала: «О, може, і я підійду зі своєю модою?!». Прийшла на зустріч з ідеєю виставки, і мені сказали: «Так, ми це робимо». Це зайняло буквально одну хвилину!
У мене вже є кілька нових ідей. Наприклад, хочу зробити проект «Люмпен-стайл: низова мода», але не уявляю, хто б міг стати його спонсором, адже «это все такое некрасивое».
Є проект «Українська мода ХХ століття», за ідею якого дякую моїй подрузі Катерині Липі: колись вона запропонувала мені зробити для своєї серії у видавництві Laurus невелику книжечку. Я відповіла, що це величезна тема, і я за неї не візьмуся. Вона мене довго вмовляла, і нарешті вмовила, за що я їй шалено вдячна. І якщо або коли ця книжка вийде друком, її ім’я буде у присвяті. Проект із Laurus не склався через низку причин, але в період нашої спільної праці Катерина мене дуже підштовхувала і надихала, тож я вже зробила величезний шмат роботи. І це буде, мабуть, мій наступний проект — виставка «Українська мода ХХ століття» і книжка. Про цей проект знають люди у Львові та інших містах, до яких я приїжджала, говорила, збирала матеріали.
— У цій виставці ви обрали соціологічну концепцію і не робите акцент на дизайні. Чому?
— У мою виставку входять маленькі відеоінтерв’ю з дизайнерами, в яких вони коментують свої творіння тих років. І хоча збереглося багато відео, де є їхні тогочасні коментарі, мені було важливо, що вони говорять про свою творчість саме зараз. Це дуже відверті інтерв’ю, в яких вони чесно кажуть: «Так, я робив те, що хотів, міг собі дозволити не думати про продажі». А хтось говорить, що робив кутюр, тобто тоді він вважав, що це був кутюр.
Подивімося правді у вічі: якщо ми будемо дивитися на українську моду через призму дизайну, то не завжди наші дизайнерські речі поставатимуть у вигідному світлі. Ми розуміємо, що в певному сенсі стоїмо у самісінькому кінці черги. Розуміємо, що цей газон треба стригти 400 років, аби він став ідеальним. Мені, навпаки, здається неприродним ставити наших дизайнерів в один ряд зі світовими. Я, мабуть, прихильник соціологічного підходу, контекст для мене — все. Немає людини без контексту, немає творчості без контексту.
— Слово "дрес-код" у назві виставки — це намагання знайти для всієї країни зовнішню закономірність?
—Точно. І слово "IN PROGRESS" натякає, що ми повсякчас змінюємося. Це не якийсь непорушний look, як у музеї декоративно-ужиткового мистецтва: оце вбрання полтавського регіону — і все, воно таким було, наприклад, сто років. Тут живе життя, дрес-код, який повсякчас змінюється.
— Складно було зібрати дизайнерський одяг для виставки? Адже в Україні ці речі не мають статусу колекційної цінності.
— У мене є власний архів документів та невелика колекція речей, переважно подарованих дизайнерами. Колись я була єдиним критиком моди. Класний статус! Потім почала сама купувати речі, тому що в один момент вирішила: якщо критикуєш моду, то маєш сам показувати, що ти обираєш. Більшість зібраного — речі з приватних колекцій або безпосередньо від дизайнерів. Наприклад, светр із трикотажної колекції Віктора Анісімова, присвяченій Малевичу, дала головна редакторка українського Elle Соня Забуга. Речі дизайнерки Ірини Дратви, яка зараз живе в Америці, прибули з Нью-Йорка. Кілька речей з колекцій Іллі Чічкана, що будуть на виставці, я взяла взагалі не в нього — наприклад, один піджак багато років зберігав критик Костянтин Дорошенко. Виставка ще не почалася, а я з жахом думаю, що ось вона закінчиться, я віддам речі їх власникам і більше ніколи їх не побачу в такому наборі. Я ж не можу зобов’язати людей зберігати їх для мене.
Мій проект охоплює три періоди: 1991–1997, 1997–2010, 2010 — наш час, на кожен із них відведено по дві зали. Третій період — це біль-менш наші дні. Люди, до яких я зверталася за речами, говорили: «Ок, я пошукаю» або «Коли привезти?» А коли я думала про експонати перших років незалежності, то в першу чергу міркувала, як відтворити ці речі, адже була впевнена — їх вже немає. Навіть домовлялася з фахівцями, які мали робити реконструкції, і закладала на це великі гроші в бюджет проекту. Тобто я була готова відтворити все з нуля. Але виявилося, що все збереглося, а дизайнери того часу, особливо авангардні, дуже серйозно ставляться до своєї творчості. У них величезні архіви речей.
— У кого, наприклад?
— У Оксани Чепелик. У неї є все.
— Оксану Чепелик важко назвати дизайнеркою.
— Ні, не важко. 1996 року вона як дизайнер виграла конкурс "Alta moda" із колекцією «Знаки зодіаку». Дизайнер — це не тяглість і не статус. Якщо ти щось зробив і отримав дизайнерську премію — ти дизайнер. А хто ж іще?
— Художник, який створив арт-колекцію.
— В певному сенсі всі дизайнери художники. Але ж це дизайнерська премія, П’єр Карден, голова журі, який її присудив, — дизайнери.
Для зали «Нова еліта» я шукала речі українських дизайнерів, які продавалися в перших приватних закритих ательє і коштували шалені гроші. Дизайнер казав, наприклад: «5000 доларів», і люди купували. Для порівняння: квартира в 1990-х коштувала 3000. Ці речі також збереглися — у когось одна сукня, у когось дві, але саме тут я зіткнулася з великими проблемами. Люди говорили: «Я вам їх не дам, у мене ж найкращі речі, бо я завжди купувала перший і останній вихід на показі, а вони коштують найдорожче. У мене речі зберігаються у гарних умовах, а у вас буде невідомо що». Коли я чула такі відповіді, вкотре переконувалася, що не помилилася в етапах, на які розділила виставку.
— Другий період — це національна мода та український гламур.
— Тут я хотіла взяти конкретні речі, які дуже добре пам’ятала з минулих колекцій. Було кілька виняткових випадків, коли я телефонувала дизайнеру і він говорив, що у нього майже нічого не залишилося. Вже не сподіваючись, я запитую про потрібну мені річ, і співрозмовник каже, що саме це у нього є, бо він її залишив для себе. Тобто виявлялось, що я хотіла саме те, що дизайнери вважали особливим, що залишили собі.
— Валері Стіл каже, що людей потрібно спочатку заманити на виставку, аби вони могли по-справжньому побачити і відчути моду, перед тим, як щось дізнатися про неї. Чим будете заманювати?
— Для різних людей це будуть різні речі. Я уявляю мою публіку як 6 або навіть 7 різних соціальних страт. Для мене буде зовсім нормально, якщо людина обере потрібну їй залу і не дивитиметься на все інше. У першій залі з авангардною модою стоятимуть равлики Оксани Чепелик, один з яких чотири метри заввишки. Там взагалі буде багато всього. 90-ті зараз в моді, і я уявляю 20-річних хіпстерів, які прийдуть туди і скажуть: «Вау, як круто, а ми й не знали!», а потім повернуться і підуть, бо решта їх не цікавить. Буде кімната, в якій демонструватимуть світлини моделей луганського треш-дизайнера Міши Коптєва, зроблені групою Synchrodogs, і відео з показу, з яким він брав участь у київському бієнале в Будинку одягу. Відео Коптєва 18+, тому його показуватимуть в окремій кімнаті, і про це буде оголошено.
Також будуть речі Ольги Сімонової, яка зараз живе в Каліфорнії. Є коло людей, які пам’ятають «багаті 1990-ті», вони прийдуть у цю залу і скажуть: «Які класні речі, зараз так вже не шиють», а повз першу авангардну залу пройдуть із заплющеними очима.
Українська зала вийшла дуже контраверсійною. Я не думаю, що всі її схвалять. Я порушую питання, які можуть викликати суперечки.
— Які це питання?
— Ставлення до національної традиції сьогодні — це цікава проблема, тому що дуже швидко формуються або вже навіть сформовані правила, як можна ставитися до традиції. Вишиванка — саме туди і саме така. На початку нульових цього не було: люди дуже вільно, особисто, без жодних обмежень ставилися до українських традицій. І я знаю багато людей, які будуть невдоволені тим, що вони побачать. Але я прагну цих суперечок, бо суспільство рухається вперед лише тоді, коли люди спілкуються.
У залі гламуру зібрані речі наших поп-зірок, у яких вони знімалися в кліпах, виступали на знакових концертах. І, безперечно, хтось захоче побачити сукню Каті Осадчої, в якій вона розмовляла з Періс Хілтон, адже це — поп-культура.
На жаль, я не змогла зібрати все, що хотіла. Виявилося, що зіркам це не дуже цікаво, дехто прямо казав: «Навіщо нам ваш Арсенал?» Я мріяла залучити до цієї зали сукні Оксани Марченко періоду Х-фактору, які робив Тарас Краскін. Але її не зацікавила моя пропозиція.
— Опишіть соціальний портрет людей, які купували одяг українських дизайнерів? Очевидно, вони заможні, освічені, творчі…
— В процесі збору речей я на 100% змінила концепцію двох залів — істеблішменту і гламуру. Щодо гламуру я розуміла, що хочу втілити, але ніяк не могла визначитися остаточно — концепція була занадто аморфна. У кожного дизайнера на той час були якщо не колекції, то окремі речі в стилі гламур. Роксолана Богуцька колись починала з дуже гламурних колекцій — вона, скажімо, робила золоті плащі з кашкетами на кшталт військових. Коли я почала пошук речей і дизайнери називали імена клієнток, я побачила, що в українського гламуру є конкретні споживачі — це українські поп-зірки. Загалом світ українських поп-зірок нульових — це особливий світ, російськомовний, дуже пов'язаний з Москвою, орієнтований на Москву, зі своєю чіткою стилістикою.
Я хотіла показати еталонний український гламур — той, що в телевізорі. А потім запросити до співпраці сайт ragu.li, аби вони показали гламур, віддзеркалений у людях, яких по телевізору не показують. Український гламур верхній і низовий, і взаємодія між ними — це співставлення здається мені найцікавішим, тому що гламур поп-зірок не може існувати без світу, який його підживлює своїм захопленням, а поп-зірки, своє чергою, є взірцем для народного гламуру. Український гламур і “верхній” досить своєрідний, а як вони знизу його розуміють, додумують, доробляють, якось творчо переосмислюють — це було б дуже цікаво. Але в «Арсеналі» мені сказали, і це слушне зауваження, що ми не можемо співпрацювати з ragu.li, бо вони показують приватні світлини приватних осіб, що не є етичним. Я погодилась. Але з іншого боку, для кожного соціолога моди, а я соціальний антрополог, повсякденність є матеріалом дослідження. Як я можу щось досліджувати, не тримаючи це в руках? Це складна проблема, і мені треба її вирішити — одним з кроків до її вирішення буде дискусія, яку ми проведемо в межах освітньої програми проекту.
— Увага зосереджена на жінках чи буде представлена чоловіча мода?
— На мою думку, в 1990-х чоловіки були титульною частиною моди — малинові або смугасті піджаки, барсетки, туфлі з вузькими носами, тобто чоловічий стиль був набагато виразнішим і яскравішим за жіночий. У 1990-ті жінки були переважно доповненням до чоловіків, в моду жінки підтягнулися пізніше — у гламурі нульових. Чоловік 1990-х та жінка 2000-х складають таку собі сакральну пару, яка ніколи не зустрілася в реальності, оскільки їх розділяє десятиліття.
Річ у тім, що яскрава чоловіча мода 90-х не послуговувалася одягом українських дизайнерів. Чоловіки хотіли фірмове, вони прагнули Versace, і дуже складно було з цим конкурувати. Виняток — Михайло Воронін, який, звісно, буде представленій в залі українського гламуру. Без нього ніяк.
— Ви показуєте інавгураційну сукню Марини Порошенко?
— Так, я демонструю її у залі Майдану. А сукні Катерини Ющенко представлені в українській залі.
— Ви працювали як стиліст із Мариною Порошенко?
— Так, я працювала стилістом десь з рік, у 2014-му.
— І до її інавгураційної сукні теж причетні?
— Я брала участь у створенні цього образу. Помірну участь.
— Чи будуть на виставці речі Юлії Тимошенко?
— Ні. Я пишу у своїй презентації, що ця виставка не про історію української моди, тобто у мене немає мети залучити всіх українських дизайнерів. Я беру явища, які мене цікавлять, та ілюструю їх одягом. Яке явище ілюструє одяг Юлії Тимошенко? Вона вдягалася в дуже дорогі фірмові речі. Потім їй сказали, що так не можна, і вона почала співпрацювати з вітчизняними стилістами і дизайнерами, які робили речі, подібні до фірмових. Що тут можна сказати про українську моду?
— У виставці ви не орієнтувалися на імена? Вам не важливо, що це річ, наприклад, Лілії Пустовіт чи Олени Буреніної, вам важлива річ сама по собі як ілюстрація ваших ідей, я правильно розумію?
— Мені було дуже важливо, щоб річ ілюструвала процеси, які відбувались у суспільстві. Це може бути знаний дизайнер або незнаний, але я намагалася, щоб це був не просто швець, у якого є ательє, а людина, яка позиціонує себе як дизайнер, яка показує сезонні колекції.
— З огляду на це, виходить така суб'єктивна виставка Зої Звиняцківської.
— Так. Але об'єктивних виставок не буває, принаймні, якщо це кураторський проект. Де ви бачили об'єктивні виставки?
— Виставки як наукові дослідження певної теми чи ретроспективи окремих дизайнерів.
— Вони ще більш суб'єктивні. Згадайте всі радянські історичні виставки, це просто відверта ідеологія. Кожна виставка — це історія і міф.
— Більшість модних виставок справді міфотворчі. Ваша виставка міфотворча чи міфоруйнівна?
— Міф неможливо створити, оскільки він — породження колективного підсвідомого. Його можна тільки витягнути на поверхню, артикулювати. Я нічого не створювала, моя виставка — це просто артикулювання існуючих міфів, які досі не були проговорені.
— Антигламур, як на мене, більш різноманітний, ніж гламур. Що ви відібрали для зали антигламуру?
— У кожному періоді у мене є зала про світ людей і світ ідей, а в світі ідей є свої теми. Наприклад, авангардна мода — це про кордони і долання кордонів. У цьому розділі представлені п'ять тем: декомунізація; секс і сексуальність; театралізація і абсурдизація; нова клубна культура; спілкування зі своїм минулим — блошині ринки тощо. В антигламурі також є кілька підрозділів на тему, яким чином люди намагалися протестувати проти гламуру. Це готична культура, концептуалізм, деконструкція, мінімалізм, трікстерство, діалогз авангардною традицією 1920-х років — те, що робила, наприклад, Юлія Єфимчук. Ця зала представлена речами Валерії Ковальської, Ігоря Кікотя, Юлії Єфимчук, Вови Воротньова, який не є дизайнером, він — художник, але був короткий період, коли він як трікстер працював з модою. Трікстерство Воротньова для мене дуже важливе, він тоді був єдиним в цьому напрямку.
— Мені подобається ідея зали «Відповідальне споживання», тема справді модна й актуальна. Чи довго ви шукали дизайнерів, які насправді сповідують ці ідеї , а не біжать за кон’юнктурою?
— Я намагаюся стежити за всіма дизайнерами, хоч їх зараз дуже багато — нові бренди виникають і зникають дуже швидко, і це класно, це живе життя. Це вже не нульові, коли було кілька десятків дизайнерів, і ми їх знали напам’ять. Коли виникла ідея зробити залу, спрямовану в майбутнє, я не одразу знайшла тему. Але як тільки я з нею визначилася, дизайнерів знайшла за п'ять хвилин. Їх не дуже багато: Яся Хоменко, Дмитро Гібшман, Наталя Каменська з новим проектом. Частиною відповідального споживання є відновлення і підтримка старовинних крафтових промислів. Замість того, щоб вигадувати нові технології, подивись, як люди роблять впродовж сторіч — воно технологічно, і екологічно, і природно-френдлі. Віднови, відтвори і віддай на озброєння сучасному поколінню.
Наше суспільство так влаштоване, що коли, наприклад, намагаєшся допомогти природі, переробляючи вторсировину, ти витрачаєш стільки ресурсів, що користь від цього ще під великим питанням. Це не провина тих людей, які це роблять. Я певна, якщо цим займатися, то за кілька років винайдуть більш ефективні технології. Класно, що вони це роблять, про це говорять, і мені подобається екологічний рух, але поки що немає того ефекту, на який вони очікують. Коли ж ідеться про актуалізацію напівзабутих технік — це чудово! Це урізноманітнює нашу реальність. Моє улюблене слово — глокалізм, це ж він і є.
— Для будь-якої виставки важливий антураж — архітектурне рішення, манекени в певних позах, мізансцени тощо. Наскільки ви цією частиною задоволені?
— Виставки моди шалено дорогі. Просто поставити манекени біля стіни або посередині зали — це вже великі гроші. У нас немає людей, які вміють експонувати моду, тому я шукала в команду людей серед тих, хто працює в кіно, в театрі, в дизайн-бюро. Зараз експозицією займаються дуже хороші фахівці — сценографи Катерина Котенко і Васса Багаліка, а Сергій Маурін, який фахово працює в кіно, має досвід дизайнерської роботи: робив спільну колекцію з Федором Возіановим, був арт-директором Вікторії Гресь, працював дизайнером інтер’єрів. Він арт-директор проекту, до того ж він опікується манекенами.
— Скільки манекенів буде?
— 160. На виставці буде 200 речей, але деякі експонуються в інший спосіб. У нас є один манекен, який повинен сидіти майже навприсядки, інший дуже нахилений вперед. Манекени різні, бо манекен, на якому треба експонувати Залевського — це не той манекен, на якому слід експонувати Єрмакова.
—Ви вже підготували сукню на вернісаж?
— Я над цим серйозно розмірковую. Розумію, що це має бути сукня українського дизайнера і розумію важливість цього вибору. Я, мабуть, не матиму часу зробити щось особливе, але один безпрограшний варіант в мене є — класна сукня від Федора Возіанова, яку він мені подарував.
— Якої реакції модного середовища ви очікуєте?
— У мене відчуття, що я своєю виставкою проголошую прописні істини: у добі 24 години, сонце сходить на сході. Тому я не очікую ніякої особливої реакції, адже кажу очевидні речі. Мені дуже важливо, як люди оцінять створену експозицію, оформлення речей. Ми провели велику роботу, ми дуже старалися, це перша моя велика виставка, це перша в Україні велика виставка української моди. Мені важливо, чи ясно прочитуються в експозиції мої думки, чи добре вони втілені. Я очікую зауважень як куратор — як я донесла думку.
— Каталог буде?
— Поки не планується. Але я думаю, що ми гарно сфотографуємо експонати, а потім я зроблю книжку. Книжка — це та ж сама виставка, але переказана словами.
— Думки про музей моди активно циркулюють у професійних колах. Можливо, виставка підштовхне до дії?
—Треба спочатку зробити виставку. Потім, можливо, створити лабораторію моди — це ще не музей, але там вже можна було б експериментувати з концепціями, темами, теоріями для майбутнього музею. Буду відвертою — я сподіваюся, що після виставки люди задумаються і про музей моди з приватних колекцій. Знаю, що частина людей передали б речі до музею, якби було б куди передати. Я про це думаю, але, на жаль, самих моїх думок замало.
