Артур Середа та його сім`я організували у своєму ресторані «Аристократ» у Запоріжжі волонтерський штаб та разом з командою, часом ризикуючи життям, допомагають нашим військовим, переселенцям та людям, які живуть на тимчасово окупованих територіях.
Артуре, розкажіть, будь ласка, трохи про себе та свою сім`ю, чим ви займалися до 24 лютого?
З 1994 року моя сім`я займається ресторанною діяльністю. 2009 року ми відкрили добре відомий у Запоріжжі ресторан «Аристократ». Мама за освітою психолог, працює за спеціальністю. Тато — ресторатор.
Чи очікували ви, що розпочнеться повномасштабне вторгнення Росії в Україну?
Ні, як і більшість українців, напевно, ми не вірили в те, що у 21-му столітті може розпочатися така війна. Думали, що це провокація, і абсолютно не були готові до цього.
У мене були великі плани. Незадовго до 24 лютого мені запропонували роботу в німецькій компанії на Мальті, і я вже зібрав валізи, мав їхати. Коли почалася війна, стало зрозуміло, що нікуди я не поїду — тут моя сім`я, тут усе, заради чого ми працювали стільки років.
Як ви вирішили стати волонтером?
У нас у ресторані внизу був бункер. Коли почалася війна, туди потихеньку стали сходитися люди. Першими прийшли мої друзі. Разом з ними ми почали годувати, заспокоювати, всіляко підтримувати та давати місця для розміщення охочим сховатися від війни.
Волонтерити я почав разом з мамою. Мама відкрила кухню ресторану, і ми почали готувати під блокпости, як, до речі, багато інших ресторанів у нас у місті.
Щоправда, тоді через хаос і метушню ніхто не розумів, кому що треба, — ми просто готували гаряче, друге й везли на блокпости, пропонували хлопцям. Коли ми приїжджали, вони вже мали багато їжі — мешканці Запоріжжя були «заряджені» на те, щоб допомагати. Харчуванням хлопці були забезпечені. В основному всі передавали продуктові набори, тому наша гаряча їжа була дуже доречною.
Потроху наша діяльність стала розвиватися — ми почали закривати ті потреби, які не могло закрити наше місто.
Розкажіть докладніше, чим саме займається ваша благодійна організація, кому і як ви допомагаєте?
Ми намагаємося допомагати як можемо за всіма напрямками, але основне зараз — це переселенці з окупованих територій, які залишилися без свого будинку, фінансів, багатодітні сім`ї, інваліди, пенсіонери.
За останній тиждень до нас звернулися по допомогу люди з Оріхова, Бердянська, Мелітополя, Гуляйполя, Маріуполя, Каховки, Херсону, Василівки, Наталівки, Люцерни, Любимівки та інших населених пунктів.
Ми відвозимо їм усе найнеобхідніше — їжу, медикаменти, дитяче харчування, іграшки, засоби особистої гігієни, побутову хімію.
Також передаємо гумпакети на тимчасово окуповані території. Возимо їжу, сітки, амуніцію ЗСУ. Функціонує кухня, годуємо тероборону, «Азов».
Постачаємо питну воду. За нами офіційно від міста закріплено 4 установи, де живуть переселенці. Також доставляємо воду в «Козак-Палац» (виставковий майданчик. — Прим. ред.). Дякуємо нашому дуже гарному компаньйону, який забезпечує нас водою.
Не забуваємо і про братів наших менших. Годуємо, шукаємо їм нові будинки.
Спочатку, звичайно, був трохи хаос, але зараз наша робота стала більш налагодженою — ми все частіше знаходимо спеціалізовані ліки, вибудовуємо продуману доставку.
Розкажіть про вашу команду. Що це за люди, чим вони займалися у мирний час?
У мене ідеальна, найкраща команда. Це люди з різних галузей. Хтось працює на заводі, хтось — у салоні краси. Моя заступниця, наприклад, учителька у школі.
Також із нами в команді моя дівчина, вона з окупованих територій і в курсі того, хто якої допомоги там потребує. Завдяки цьому в нас є точне розуміння, які медикаменти та продукти харчування потрібні найбільше.
Що найскладніше? Чи бувало так, що руки опускалися і не було сил?
Складнощів багато. Як і всі, ми проходили стадії усвідомлення того, що перебуваємо у війні, що гинуть наші близькі, наші співгромадяни — морально це дуже важко.
Руки, звичайно, опускалися, але більше від фізичного вистаження, перевтоми. Це дуже сильно вимотує.
Якщо на початку війни ми працювали цілодобово на адреналіні, нормально не їли, виснажилися, сильно схудли, то сьогодні все-таки намагаємося навіть у вихідні якось відволікатися або займатися спортом, стежити за собою і харчуванням.
З транспортом теж не все гаразд. У нас функціонує 9 машин. Три з них — вантажні. Їх постійно потрібно обслуговувати, це, як правило, ми робимо власним коштом.
Крім того, було дуже неприємно, коли ми зрозуміли, що намагаємося щосили якось збільшувати ККД міста, а місцева влада не підтримує приватних волонтерів — тих, хто був змушений через війну закрити свій бізнес і перейшов на благодійність.
Чи багато зараз переселенців у Запоріжжі?
Це, мабуть, найскладніша тема. Переселенців дуже багато. Багато хто залишився без житла.
Коли я вперше прийшов до переселенців з Маріуполя (це була перша колона, близько 8000 чоловік), щоб передати їм заспокійливе, було дуже тяжко.
Вони просто мовчать, не можуть сказати жодного слова, це щось більше, ніж страх, це прийняття всього жаху, що з ними відбувався. У людей кардинально стерли їхнє життя. І багато хто з тих, хто відносно давно тут перебуває, досі психологічно не відновилися. Це було найстрашніше, що ми за весь час бачили.
Багато хворих, інвалідів ще лишилося там. Ми намагаємося, як можемо, евакуювати їх, але це, на жаль, дуже непросто.
Розкажіть про життя Запоріжжя у воєнний час. Чи працюють лікарні та аптеки, чи є перебої з комунальними послугами та мобільним зв`язком, чи можна зняти гроші у банкоматах та розрахуватися карткою?
Усе працює. Перебоїв з комунальними не було. З мобільним зв`язком та Інтернетом теж усе гаразд.
Коли почалася війна, були колосальні черги до банкоматів, люди намагалися зняти гроші, готівки не вистачало. Наразі такої проблеми не спостерігаю.
З того, що я знаю про сферу освіти, — школи та університети працюють, як і під час ковіду, за відеозв`язком.
Звідки ви дізнаєтеся новини?
Я підписаний на телеграм-канали. Не люблю дивитися новини. Тим більше часу зараз немає на це — багато роботи. Увечері перед сном читаю українські канали, здебільшого зведення.
Як справи у підприємців міста? Наскільки складно вести бізнес у воєнний час?
Багато підприємств поновили свою роботу. Ми теж нещодавно запустили роботу нашого кіоску з бургерами навпроти стадіону «Славутич-Арена» — відновили хоч якусь діяльність. Але знову ж таки, всі доходи, які звідти надходять, не покривають тих витрат, які у нас зараз є.
Чи чули ви про якісь кричущі випадки поведінки окупантів на території області?
На території Запорізької області багато окупантів. Мій друг відвозив допомогу до Енергодару. Його машину, поки вони спали на трасі (їх не пропускав один із блокпостів), розстріляли з міномета. Людина, яка сиділа поруч, загинула на місці, друга вижила, але отримала багато осколкових поранень, у голову в тому числі.
Навіть після того, як у їхню машину потрапила міна, він, неодноразово непритомніючи, намагався витягнути свого товариша з машини. Просто героїчна поведінка.
Потім, коли ми відвідували його в лікарні, він казав, що шкодує, що щось не довіз, щось не зробив.
Волонтерство — це своєрідна хвороба, коли ти не можеш зупинитися і хочеш ще більше допомогти.
У зв`язку з тим, що люди їдуть, залишаючи своє житло, чи чули ви про випадки мародерства?
У перші дні війни мародерів ловили, прив`язували до дерев, зараз я про таке вже не чую. У Запоріжжі досить непогано працюють правоохоронні органи, мародерство швидко припиняється.
Чи дотримується правил комендантської години населення міста?
Я був у багатьох містах України під час війни і вважаю, що запоріжці — дуже свідомі та відповідальні люди. Коли настає комендантська година, у Запоріжжі непроглядна темрява, всі вимикають світло, не нехтують правилами.
Як ви оцінюєте свій моральний стан? Який день після 24 лютого був найстрашнішим?
Зараз я вже в нормі. Моральні коливання були на самому початку. Десь через тиждень після початку війни нам надійшов дзвінок з Василівки (зараз розташована на тимчасово окупованій території. — Прим. ред.). Попросили організувати допомогу різним установам (школам, лікарням тощо).
Ми відправили п`ять машин, забитих речами, медикаментами, памперсами, дитячим харчуванням та іншою гуманітарною допомогою. Також завантажили тактичні рюкзаки для наших військових, які мали передати дорогою.
На 35-му кілометрі у бік Василівки нашу колону перехопили окупанти. Хлопці у машинах одразу цього не зрозуміли. Один з водіїв був з автоматом та гербом України на кашкеті. Почалася жорстка перевірка.
Окупанти дивилися телефони, питали, звідки вантаж і хто організатор. Зрозуміло, всі вказали на мене та мою сім`ю.
Після цього було трохи ніяково. Я сказав би, навіть страшно. Ми не розуміли, як розвиватиметься ситуація — як швидко просуватимуться російські війська у бік Запоріжжя, якщо вони вже були на 35-му кілометрі.
Також, коли почали бомбардувати Запорізьку АЕС в Енергодарі, з міркувань безпеки ми були змушені відвезти у Західну Україну маму та сестру. Це зайняло 6 днів. Було складно залишати волонтерську діяльність, хотілося якнайшвидше повернутися.
Як би ви охарактеризували настрої мешканців Запоріжжя?
Зараз моральний стан населення покращився, і це приємно бачити. Люди пройшли період адаптації — гуляють у парках, сидять у кафе, зустрічаються з друзями, відкривають бізнес, виходять на роботу. Багато хто повертається додому.
Що б ви хотіли сказати народу України?
Триматися та не опускати руки. Пам`ятати, що війна все ще продовжується і ми все ще перебуваємо у важкому стані. Багато наших співгромадян перебуває на окупованих територіях, багато хто потребує допомоги. Наші хлопці, незважаючи на страх та ризик, продовжують боротися та захищати нашу країну. У них на очах гинуть їхні товариші.
І хоча багато хто почав абстрагуватися і розслаблятися, я вважаю, що ми повинні проявляти розуміння і підтримку. Якщо ми хочемо жити вільно та щасливо — ми маємо докласти ще чимало зусиль для нашої перемоги.
Текст: Леся Пахарина
