Балет — мистецтво, яке має універсальну, зрозумілу всім мову, — розкриває багато важливих сенсів про нас самих і транслює важливі речі світові. 29 жовтня 2024 року на сцені Національної опери України в межах проєкту Fortress і за підтримки «Українського культурного фонду» буде представлено два хореографічні перформанси, натхнені драматичними поемами українських класиків — «Кассандра» за Лесею Українкою та «Мойсей» за Іваном Франком. Це вже друга за рік прем`єра молодої української балетмейстерки-постановниці, засновниці й керівниці OSDC Dance Theater Олесі Шляхтич. Про це і не тільки Мирослава Макаревич поговорила з Олесею в інтерв`ю для ELLE.
Олесю, вас повномасштабна війна застала вдома, в Україні, у Києві. Як відбувся перехід від шоку до відновлення у творчому сенсі?
Якраз за день до початку повномасштабного вторгнення ми дописували проєкт, дедлайн для подачі на грант, — восьма ранку 24 лютого 2022 року. Мрія всього мого життя — зняти фільм-балет і трохи хорор (усміхається) за мотивами новел Василя Симоненка «Вино з троянд», бо в Симоненка, окрім прекрасної романтичної лірики, є ще чудові новели. Сподіваюся, колись це зроблю. І ми всю ніч з 23 на 24 лютого працювали над проєктом, навіть не перервалися, коли почалося вторгнення, бо в нас був суворий дедлайн. (Усміхається.) І коли вже почало зовсім страшно навколо гуркотіти й світло вирубалося, а ми були на висотному поверсі, то я дала собі годину, щоб доїхати за місто, а потім продовжували дописувати проєкт. (Усміхається.)
Звичайно, всі грантові програми було закрито. Охопило абсолютне небажання займатися своєю професією, було відчуття, що нікому це не потрібно взагалі. З батьками виїхали за стареньким дідусем до селища Клевань, де Тунель кохання. Власне, там я й почала волонтерити у фонді «Вільні люди Волині». Їздила до Луцька щодня. А потім у квітні, вже в Києві, продовжувала займатися волонтерством. Так пройшло два перших місяці початку повномасштабної війни. Але балет — це така професія, що, коли ти ставиш на паузу професійне життя, це фатально. Навесні 2022 року в мене не було жодних думок про балет, єдине питання — волонтерити чи йти воювати. Але мій колега, репетитор-хореограф Євген Кайгородов, після ще одного волонтерського дня запитав: «Слухай, ти не хочеш трошки зупинитися та згадати, яка твоя професія?» А я кажу: «Ні, нащо воно вже треба?» І він відповів на це: «А десять років професійної підготовки, а до того все дитинство, присвячене балету? Ми ж разом робимо свою справу. Давай ти повернешся до зали, почнеш входити у форму». І я відчула, що колега має рацію, що мушу трансформувати нашу енергію у щось суттєве в мистецтві. Але про нові постановки тоді взагалі не йшлося, бо передусім було відсутнє фінансування.
.jpg)
Насправді креативним індустріям останні п’ять років дійсно непереливки: вистояти під час ковіду й триматися, навіть бурхливо розвиватися всупереч викликам повномасштабної війни.
Саме так. Але коли війська ворога відійшли від столиці, за кілька місяців по тому знову на допомогу прийшли грантові програми. Слава богу, залишилися вірними у своїй підтримці такі ініціативи, як програма Європейського Союзу House of Europe, різні іноземні фонди почали давати мікрогранти на підтримання митців, та й наші вітчизняні теж потроху оговтувалися. І завдяки грантам, зокрема, я почала працювати над виставою «Кассандра». А у 2023–2024 роках навіть відбувся певний сплеск у сфері культури як вияв духовного спротиву. Люди зрозуміли, що культура, зокрема театри, зараз — це мури, на які можна спиратися, за якими можна сконцентрувати свою особистість на боротьбі.
Вразив ваш стейтмент: «Ми маємо перестати орієнтуватися на російську школу — цей музей балету. Росіяни просто купили балет, вклавши в це величезні гроші, законсервували, ізолювали, перетворили на якусь константу. Мене завжди дратували традиції російської ваганівської школи балету, де заведено ламати артиста як особистість. Там принцип такий: як не зламаєшся, то не станеш зіркою. А в західному світі панує протилежний принцип: будемо тебе хвалити. І якщо не зламаєшся й продовжиш старатися — станеш зіркою. Для мене в Європі це стало головним відкриттям. Бо ці балетні системи антагоністичні». У вас дуже різнопланова освіта за плечима: і вдома, і у Франції. Як би ви схарактеризували стиль, в якому працює ваш OSDC Dance Theater?
Для мене прикладом для наслідування у формуванні дійства, спільноти й процесу є Лесь Курбас. У своїй філософії театру він тисячі разів нагадує про те, що красиво, коли синтетично; красиво, коли це поєднання всього, що тобі дозволить фантазія в межах заданого стилю. Цитуючи Курбаса: «Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра».
Що стосується хореографічної мови мого театру, звісно, я б хотіла сказати, що ми танцюємо модерн. Однак я б злукавила, бо для того, щоб таке заявляти, у нас має бути система. Наразі ми робимо якісь міліметрові кроки, я особисто, щоб розвивати цей напрям серед молоді. У нас немає школи, як, наприклад, у паризькій гранд-опері, де разом із класичним уроком іде урок Марти Грем (засновниця сучасного балету. — Ред.). Отже, коли я починаю працювати з новою трупою, я завжди роблю два місяці інтенсивних уроків за Мартою Грем, щоб розробити тіло танцівника. Балет, який пропонує мій театр, — це модерн-балет з драматичною складовою.
Як ви обираєте акторів під певні проєкти?
Спочатку в мене була своя стабільна трупа, яку я утримувала. Але це не про XXI століття. Більшість нині працює саме на проєктній основі. Балетний світ дуже тісний, в Києві принаймні, одне одного добре знаємо. І вже читаючи п`єсу, я уявляю, кого та на яку роль запрошу. В мене є кістяк, з ким працюю постійно. Також співпрацюю з артистами колективів Вірського та Верьовки, Національної опери України та інших театрів.
Робота в моїх спектаклях вимагає великої віддачі. Ми прагнемо досягти чистоти стилю модерн, коли дихання так єднається з рухами, щоб вже не відволікатися на те, як ти дихаєш, а віддаватися танцю повністю.
Олесю, у вас в цьому році три прем`єри: музично-хореографічна вистава Domum (прем`єра відбулася наприкінці червня) і два хореографічні перформанси — «Мойсей» та «Кассандра», які будуть представлені публіці за кілька днів, 29 жовтня.
І це жах. (Усміхається.) Робота над цими перфомансами розпочалася в різні роки. А мені судилося завершити, звести в один і той самий час.
Які меседжі закладені для внутрішньої та зовнішньої аудиторій у цих ваших роботах?
Domum — вистава про наш героїзм, про нашу красу, про те, які ми молодці. Це опоетизування теперішнього. «Мойсей» й «Кассандра» — наші наступні кроки. Насправді всередині мене все гармонійно склалося у своєрідну трилогію. Драматична «Кассандра» — це вистава-заклик. Історія Кассандри дуже трагічна, вона про те, якими нам треба бути уважними, щоб не впустити реінкарнованого «троянського коня». Треба дуже уважно слухати простір, хто й що нам каже, аналізувати, мати силу вчасно вбити ворога. Тобто це вистава-насторога.
А «Мойсей» — це вистава-нагадування про те, що найтемніша ніч, звичайно, перед світанком; це вистава — заклик, що нам треба протриматися ще трошечки, й зійде наше сонце, і ми побачимо наш рай. Отже, «Мойсей» — вистава про те, що точно буде перемога, просто треба триматися, не зраджуючи одне одного.
Зараз ведемо перемовини з західними імпресаріо. У наших планах і Франція, і Велика Британія... Україна дуже рідко представляє за кордоном сучасний балет. Дуже рідко. Однак нам є що показувати світу. Ми в контексті світових трендів, ми вміємо продукувати свої глибокі сенси, свою філософію, свою хореографічну мову. Ми маємо нетривіальне, свіже й сміливе мистецтво.
Питання гендерної рівності. У вашій професії не так багато жінок. Чи помічаєте ви зміни у ставленні за останні роки? Як ви стверджувалися у професії?
Мені б дуже хотілося, щоб частіше висвітлювалося питання гендерної рівності. Ця проблематика, до речі, — ще один підтекст моєї «Кассандри», його закладала сама Леся Українка. Сексизм був звичайним явищем за часів Лесі й залишається ганьбою і наших днів.
Так, це питання гостро стоїть у нашій сфері. З самого початку мого існування як балетмейстерки-постановниці я повсякчас стикалася з несерйозним ставленням, відвертим булінгом і сексизмом. Я обрала самостійний шлях і заснувала свій балетний театр, бо прагнула бути незалежною, наскільки це можливо. Однак все одно ми живемо серед людей й чоловіки по-різному реагують на молодість, яскраві зовнішні дані. Я навіть ставила експеримент: одягалася в чорне, оверсайз худі, натягувала кепку на очі, не слідкувати за собою навмисно, і мене сприймали серйозніше. Але ж тоді ти жертвуєш своєю жіночною сутністю.
А що допомагає це долати?
Звичайно, сім`я, друзі, команда. В мене друзі та команда — це одні й ті самі люди, з якими ми весь час разом. Також допомагає в цьому контексті досягнення результатів, успіх, коли люди бачать, що ти — профі у своїй справі! Але потім починаєш працювати над новим проєктом з новими людьми й знову стикаєшся з новою фазою сексизму і з новою фазою недовіри. Так, це має місце, на жаль. Мені здається, що протиотрутою дискримінації, будь-яким домаганням, образам має бути публічність: жінки мають виносити такі речі в публічну площину. Отже, жінкою бути важко. Дійсно, якби чоловік робив те саме, що роблю я, він би був вже набагато далі. Але маємо те, що маємо.
Що найбільше підживлює ваші сили, надихає на творчість у ці складні для всіх часи?
Моє близьке коло людей. Робота, на якій зосереджуюся. Ну й тримають суто земні банальні речі (усміхається): регулярні фізичні навантаження. Так, вони в мене пов`язані з роботою, але будь-хто може щодня вибудувати собі дозу ендорфіну через чергування фізичних навантажень та розслаблень. Мене надихають прогулянки з собакою, на конях, тому що дуже люблю тварин. А ще — підбір свого образу на наступний день. Я зосереджуюсь на ньому ввечері, коли завершився робочий день, компоную свій образ аж до нотки парфуму.
