«Люди лікують людей». Госпітальєрка Катерина Галушка про війну після перемоги

Катерина Галушка — парамедикиня, яка на передовій працює з пораненими та загиблими. Уперше вона опинилася на фронті три роки тому ще студенткою, навчаючись на історичному факультеті Університету імені Тараса Шевченка. Тоді вона пройшла вишкіл у добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри» і вирушила на схід. Після того як 5 березня в бою під Маріуполем загинув коханий Каті, вона повернулася на фронт — уже командиром загону парамедиків.

Сьогодні Катя — учасниця проєкту «Сила Стійких», де разом з іншими спікерами вона розповідає про свій травматичний досвід та про те, що допомогло його пережити. Проєкт закликає українців ділитися власними історіями з гештегом #моясила — щоб долати травматичні наслідки війни.

Ви вперше опинилися на фронті досить молодою. Розкажіть, будь ласка, що вас підштовхнуло до цього рішення?

Мій історичний факультет — надзвичайно крутий, дуже багато уваги ми приділяли саме взаємовідносинам України та Росії. Коли я навчалася, війна вже тривала, і для себе я відкрила досить багато моментів — і які в неї причини, і як вона може розгортатися далі. На той момент я волонтерила у Київському військовому шпиталі, де багато часу спілкувалася з військовими, які були поранені внаслідок бойових дій на сході. Їхні розповіді про ротації, мотивація — це найбільше вплинуло на моє рішення спробувати себе у ролі парамедика.

Окрім того, я працювала в міжнародному проєкті. Їздила на схід, багато спілкувалася там з місцевим населенням. Зокрема, з людьми, які приїжджали з територій так званих ДНР та ЛНР: вони розказували про своє життя, деякі не утримувалися від розповідей про те, як їм подобається Росія. Ці фактори призвели до того, що в один момент я себе спитала: «А що, власне, зробила я в цій війні для перемоги України?» Тож коли мені трапився у Facebook рекламний допис вишколу «Госпітальєрів», я прийшла на нього, тиждень повчилася, отримала сертифікат парамедика. І все, поїхала на ротацію. А далі я вже просто не могла без них жити. 

Пам’ятаєте, якою була ця перша ротація?

Це була доволі спокійна ротація. Не було на ній ні гучних обстрілів, ні поранених. Ми стояли під Маріуполем, у селі Водяне, в очікуванні, коли знадобиться допомога пораненому або загиблому. Багато часу проводили в побутових справах разом з моїми побратимами і посестрами. Спілкувалися з військовими, які до нас приходили: хтось застудився, хтось десь ударився і брову собі розсік. 

Допомагали місцевим жителям, приміром, була смішна історія — посеред ночі прибігла жінка з криком: «Ой людоньки, допоможіть!» Ми думали, сталося щось серйозне, хтось поранився. А виявилося, коза не могла народити — і парамедики-госпітальєри пішли допомагати козі. (Сміється.) 

Фото: Олександр Ратушняк 

Яким було ваше перше бойове завдання?

Це теж відбулося під Маріуполем, але я була на іншій позиції. У хлопця були осколкові поранення по тілу. Я вперше запанікувала. Одна справа — знати теорію і розуміти, як з нею справлятися. Зовсім інша — побачити на власні очі кров, розірвані частини м’язів. Я думала, що мені стане там погано, але згадала, що маю робити за алгоритмом, згадала правило «холодної голови» свого друга. Я повинна просто заспокоїтися і надати допомогу. Накласти бандаж, перевірити, щоб людина дихала — а хлопець аж кричав, що з ним усе гаразд. Коли привезли його в Маріупольський шпиталь, я спитала себе: «Нормально, впоралася? Упоралася. Не помер? Не помер, усе класно».

Цей принцип «холодної голови» вдалося застосувати 24 лютого? Ви були готові до війни? 

У повномасштабну війну такого формату я, якщо чесно, до самого кінця не вірила. Вірила у загострення на Донбасі. Ми готувалися до цього разом з моїми побратимами і посестрами, відновили навчання. Кожної суботи ходили на додаткову підготовку, в тому числі вогневу, саперно-інженерну. Те, що Київ буде під обстрілами, в мене в голові не вкладалося. Але 23-го в мене вже були зібрані рюкзаки — моя форма, медичне спорядження. 

Тож 24-го я прокинулася, пішла на свою роботу — я працюю комунікаційницею ЗСУ. Виконала свої цивільні обов’язки і повернулася до Яни, комбата «Госпітальєрів». Та призначила мене на посаду командира екіпажу і наказала обрати людей в команду. Цього я не хотіла узагалі — на той момент я не хотіла брати на себе відповідальність за життя інших людей. 

Чому, із чим це було пов’язано?

Уже загинув Антон, мій коханий. І від середини березня й десь до початку літа в мене були не дуже хороші думки, скажімо так. Тож я не хотіла брати відповідальність за чиєсь життя, тому що не прагнула нести відповідальність за власне. Новенькі під моїм командуванням означали, що я навряд чи одразу поїду в якесь небезпечне місце — а я просто рвалася, просила: «Будь ласка, відправте мене на Маріупольський напрямок, я хочу туди». Але мої люди мали пройти вишкіл, тож спочатку нас відправили в Київську область, там ще тривали бойові дії. Фактично ми працювали із цивільними людьми, коли населені пункти звільняли. І тільки потім, у квітні, нас перекинули на схід.

Звідки у вас було таке сильне бажання поїхати в самісіньке пекло бойових дій? 

Антон загинув під Маріуполем, у полоні перебували дуже близькі мені люди. Я хотіла поїхати туди, допомагати всіма силами. І наївно вірила, що нам удасться пробитися до Маріуполя, прорвати кільце. Коли Антон загинув, мені здавалося, що частина мене загинула разом з ним. Я не відчувала себе живою. І певно, якоюсь мірою просто хотіла до нього. 

Що допомогло це змінити? Як ви з тієї точки повернулися до нинішньої себе?

Дивно, але знову ж таки завдяки Антону. Коли він був живий, дуже любив повторювати: «Ти в мене така сильна, я тобою захоплююся, в тебе все вийде». Тож коли я хотіла здатися, загинути в бою, то почала думати: а чи оцінив би він такий крок? Набравшись сміливості, в кінці травня перечитала його повідомлення, і в них було так багато про цю мою силу — як вона його надихає. І я зрозуміла, що не можу його підставити, зрадити. Мені стало соромно і прикро — нарешті я змогла поплакати не за ним, а тому, що мені стало себе шкода.

А потім підключилися друзі, рідні. У полоні перебував мій колишній хлопець, зараз він мені доволі близький друг. І я зрозуміла, що маю дуже багато причин, чому треба боротися. І потім стало весело жити, ну! (Сміється.)

Чи буває вам страшно під час виконання бойових завдань? Ви працюєте в гарячих точках, досвід притуплює відчуття страху чи він лишається таким, який і був на початку?

Мене завжди не покидають два страхи. Перший — що я не впораюся зі своїм завданням як парамедик і поранений на моїх руках загине. Дуже страшно, чесно. Я собі такого не бажаю взагалі й дуже щаслива, що поки зі мною такого не відбулося. Другий — це втратити ще хоч когось близького. Тому що це найстрашніше. Це нестерпний біль. Ти вчишся з ним жити, але минуло пів року, а мені, навпаки, стає гірше, тому що з’являється ще більше спогадів, якими ти хочеш поділитися, подій, про які ти хочеш людині розказати — а цієї людини вже немає.

Ви казали, що вже лікували ПТСР. Могли б ви розповісти, як удалося пережити цей досвід?

Ким я була, коли у 21 рік уперше приїхала на схід? Фактично дитиною, яка живе студентським життям, тусовками до пізньої ночі, гулянням по Києву й абсолютно не готова побачити, що таке смерть. Як усе навколо вибухає, коли тебе намагаються вбити. Сукупність усього, що сталося із цією непідготовленою дитиною: втрати, біль, смерті друзів, смерть, яку я побачила на власні очі, обстріли, життя в постійній тривозі — усе це склалося разом, і ПТСР почав розігруватися все більше. Я погодилася його лікувати, коли зрозуміла, що вже становлю загрозу не тільки собі, а й іншим. Одна справа — фізично виснажувати свій організм, інша — неконтрольована агресія. У цей момент я сказала собі: «Стоп, треба звернутися до спеціаліста». Пройшла терапію, моя психіка стала стабільнішою. 

Чи є у вас поради для людей, як зробити психіку стійкішою?

По-перше, ніколи не нехтувати зверненням до спеціаліста. Відчуваєш перші симптоми і розумієш, що це починає тобі заважати? Швидко йди до фахівця. У нас ще нема цієї культури, але це правильно, круто, і це потрібно популяризувати.

Найголовніше — я б рекомендувала людям менше переживати через речі, над якими вони не владні. Ми занадто багато на себе беремо. Ви не можете вплинути на ядерний удар, на те, скільки загине людей. Коли на тебе летить бомба чи ракета — їх руками не зупиниш. Є два варіанти — або це хтось зіб’є, або воно прилетить тобі. Із цим ми нічого не можемо зробити.

А от що ми справді можемо — це навчитися цінувати кожен момент нашого життя. Завтра може не настати. Люди на війні помирають дуже швидко і дуже раптово. Я б хотіла, щоб ми всі нарешті навчилися бути чесними і відвертими і казати одне одному про свої почуття чи про своє ставлення, не боятися цього. Я дуже рада, що я не злякалася і сказала Антону про свої почуття. Знаю дівчину, яка вагалася, — зараз вона дуже сильно шкодує, що могла сказати про почуття, та не зробила цього, а хлопець уже загинув. 

Коли війна закінчиться перемогою, що ви будете робити? 

Зберу всіх своїх у маминому домі, це перше. І прийду на могилу до Антона — скажу, що ми перемогли й усе, що він зробив, було недарма. А далі вчитимуся жити заново.

Ми вважаємо, що коли настане перемога — усе буде круто. Насправді для людей, які були залучені до бойових дій, почнеться ще гірша війна. Війна із самими собою. Багато людей не знаходять себе у цивільному житті, підвищується рівень самогубств. Для цього нам потрібно буде постійно підтримувати одне одного. Просто любити, бути поруч у разі потреби. Не тиснути, якщо людина хоче мовчати, і, навпаки, дати змогу говорити, коли ця людина хоче розповісти тобі щось.

Люди лікують людей. Я знаю, що після перемоги буду оточена тими самими правильними людьми, які будуть допомагати мені та яким допоможу я. І це найголовніше, чого я хочу після перемоги, — бути з ними. А далі все як складеться. Я не пропаду.

---