Сусанна Чахоян, солістка Національної опери України, лауреатка багатьох міжнародних вокальних конкурсів, учасниця престижних музичних фестивалів, стала однією з найактивніших культурних амбасадорів України з перших днів повномасштабної війни.
«Українська культура багато століть була ціллю для знищення. Сьогодні вона перетворюється з мішені на зброю», — каже Сусанна Чахоян.
Сьогодні у світі відзначають День опери. Із цієї нагоди Сусанна розповіла ELLE.UA про те, як тримають культурний фронт представники її професійної сфери, про переживання на початку війни та візію щасливого майбуття України.
Пригадайте, будь ласка, ранок 24 лютого, перші місяці війни.
Гадаю, більшість спогадів про той страшний ранок будуть дуже подібними один до одного. Ми із чоловіком прокинулись у нашій київській квартирі від наполегливих дзвінків у двері. Сусідка, вся в сльозах, розповіла про вибухи в Гостомелі та закликала нас збиратися та бігти до бомбосховища. Я розбудила дитину, швидко зібрала теплі речі та торбинку з провіантом. Перший день ми провели між підвалом та квартирою, де можна було прочитати останні новини та підтримувати телефонний зв’язок із близькими людьми.
Син Даніель раптом розповів мені про свій найбільший дитячий страх під час відвідування Музею Другої світової війни, коли вперше почув звук сирени, яка оповіщала про бомбардування німцями Києва: «Мамо, з нами буде те ж саме?» Найбільшого сюрреалізму цьому питанню надавала німецька мова, якою він зі мною говорив. Мій чоловік Альфред Праус, австрійський бізнесмен, президент Українсько-австрійської асоціації, був готовий відразу їхати машиною подалі від Києва, але в перший день нам не вдалося це зробити. На другий день одразу після закінчення комендантської години ми виїхали з Києва до Білої Церкви, де зупинилися на кілька днів у моїх родичів.
Коли постала загроза оточення Києва, ми вирушили до Хмельницького, маючи надію знайти там бензин та змогу рухатися далі до Івано-Франківська, де на нас чекали друзі. Тієї ночі нашу долю вирішив син, який весь час умовляв нас їхати до Відня... Біла Церква, Хмельницький, Ужгород, маленькі українські села, скрізь — виття сирен, небо у спалахах, численні блокпости, черги до військкоматів... І повсюди люди, готові запросити у свій дім, раді поділитися всім, що мають... Знайомі та незнайомі обличчя, всіх об’єднують біль та втома. Але в усіх відчувається сила та нескореність. Я запитую себе весь час, звідки ж беруться така сила духу, людяність, щирість думок і вчинків... Відповідь, мабуть, у нашій історії та вірі в Бога.
Я слухала вас декілька разів під час повномасштабної війни у Відні та в Національній опері вже під час відновленої роботи театру влітку 2022 року. Як змінилося відчуття своєї роботи під час війни між повітряними тривогами?
Уперше після початку повномасштабної війни я повернулася до Києва наприкінці липня, співала в урядовому концерті до Дня державності та свої улюблені вистави на рідній сцені: «Севільський цирульник» та «Ріголетто». Дякувати Богу та ЗСУ, всі мої вистави пройшли без тривог, хоча напередодні час від часу траплялося, що вистави зупиняли та глядачі переходили до сховища, а в деяких випадках дійство тривало і там. Вважаю кожного зі своїх колег, хто продовжує виходити на сцену в таких умовах, справжнім героєм!
У вересні я перебувала у Відні, де готувала нову програму разом зі своїм партнером — тенором, солістом Віденської опери Йоргом Шнайдером. 21 вересня в історичному Ербар-залі (Ehrbar Hall) під патронатом посла України Василя Химинця відбувся великий благодійний концерт. Зібрані на ньому кошти було відправлено до України для підтримки українських дітей. Мене дуже тішить той факт, що сьогодні мій голос не тільки приносить людям розраду або насолоду, а ще й служить доброчинності та об’єднує міжнародну спільноту щодо надання допомоги Україні.
У березні ви в одному з інтерв’ю сказали: «Моя особиста зброя — це мій голос! Весь світ нарешті побачив українців як горду та незламну націю. Тепер маємо стократними зусиллями продовжувати презентувати себе світові як націю з багатою та високою культурою. Сьогодні митець — солдат культурного фронту, що також боронить свою державу. і саме в цьому я бачу свою місію!» Розкажіть, як ви тримали цей культурний фронт понад пів року війни? Що вас особливо вразило під час виступів на підтримку України за кордоном? Які акції з боку діячів культури ви вважаєте сьогодні найефективнішими?
Перші місяці були найважчими! Адже спів потребує не тільки професійної підготовки, але й особливого стану душі. Дуже важко співати, коли груди стискаються від страху, коли хочеться просто волати від люті, коли серце рветься від суму. Але саме мистецтво врятувало мене від падіння в безодню розпачу. Прийшло усвідомлення того, що кожен має робити свою справу заради своєї країни.
Мій перший благодійний концерт відбувся у Швейцарії, у Берні, потім була ще ціла низка виступів у Берліні та Відні. Програма моїх виступів складалася із західноєвропейського репертуару та творів українських композиторів і українських народних пісень. Мої іноземні колеги, музиканти, які вперше знайомляться із цими творами, дуже здивовані тим, що музика такого рівня, як, скажімо, Сильвестров або Лятошинський, так довго залишалася їм невідомою. Згадується оголошений у 2019 році двосторонній Рік України в Австрії, в рамках якого відбулося виконання Третьої симфонії Бориса Лятошинського у Відні, в залі австрійської телерадіокомпанії ORF.
.jpg)
Наша музика та виконавці, маючи дивовижно емоційний вплив на іноземну публіку, привертають глобальну увагу до нашої країни. Через відкриття та захоплення до шанування та визнання! Окрім музичних відкриттів є ще дуже важливий момент у нашому спілкуванні з іноземцями — ми маємо можливість безпосередньо познайомити їх з давньою культурою України та її історією у фактах, яких ще немає в міжнародному інформаційному полі.
Українська культура багато століть була ціллю для знищення. Сьогодні наша культура перетворюється з мішені на зброю. У нинішньому контексті кожен виступ українського артиста за кордоном стає потужним інструментом протистояння засиллю російської культури. Присутність українських імен та українського репертуару на міжнародних фестивалях та на афішах провідних концертних залів — це підтримка України сьогодні та в майбутньому. В умовах воєнного часу більшість таких акцій тримається на волонтерстві та приватних ініціативах, проте згодом, я в цьому переконана, це має стати стратегією держави.
Оперна культура не може бути масовою — це елітарне мистецтво. В Україні потужна оперна школа, багато наших земляків, зокрема солістів Національної опери, дуже успішні й досить затребувані у провідних театрах світу. Що, на вашу думку, важливо зробити, аби піднести рівень оперної культури в такій співочій країні, як наша? Чи можна щось конкретне зробити для цього й у контексті війни?
Для початку нам потрібна Перемога! Українські театри та концертні зали продовжують працювати. Це — найголовніше! Я бачу в цьому не тільки збереження робочих місць, але й моральне зобов’язання перед нашою театральною публікою. Мене вразили слова однієї з моїх шанувальниць, яка підійшла до мене після вистави у серпні: «Тепер, коли ви повернулися, я точно впевнена, що в нас усе буде добре!» У воєнний час мистецтво ще більше набуває значення храму, в якому людина знаходить душевний спокій, віру та надію.
Що не дає зараз упасти духом особисто вам?
Зараз, коли доводиться жити між двома країнами (мій син залишається поки що у Відні), найкраще усвідомлюєш, що саме рідна земля та люди, які живуть тут, — це і є твоя сила. Здоров’я батьків, успіхи дитини, досягнення студентів, цвітіння саду, який колись посадив власноруч, театр, з яким пов’язане все життя, — це місце на землі, де тебе люблять і завжди чекають.
Які особисті плани, виклики?
Жити! Працювати! Перемагати! Театр, благодійні концерти, новий репертуар, робота з моїми студентами.
Візуалізуйте, будь ласка, Україну вашої мрії. Якою буде Україна після здобуття нашої справедливої Перемоги?
Я мрію про те, що наша країна з такою багатою історією після здобуття Перемоги нарешті зробить висновки із цієї історії та обере правильний напрямок. Маючи такі колосальні природні ресурси та головний свій скарб — працьовитий, талановитий та креативний народ, Україна має стати квітучою європейською державою. Державою, в якій шанується Учитель, Учений, Лікар, Митець. Державою, якою керують люди, що мають за стратегію не власне збагачення протягом короткого проміжку часу, а щасливе та заможне життя українців на багато поколінь уперед!
Текст: Мирослава Макаревич
