Здається, вони могли б дати майстер-клас під назвою «Як досягти мети, навіть коли ніхто не вірить у її реалізацію». Їхній приклад має надихати, як треба співпрацювати владі та бізнесу для здійснення успішних проєктів. Улітку вони організували безкоштовний балетний табір у Братиславі для 120 талановитих дітей, які мали можливість протягом 36 днів отримати повноцінне навчання з балетного мистецтва у безпечному місті. А з жовтня всі батьки дітей з KSBC зможуть відправити їх на навчання у безпечне місце на час війни.
В ексклюзивному матеріалі ELLE.UA ми поговорили з тими, хто працює на культурному фронті балетного мистецтва, хто, попри війну, не шукає виправдань, а, навпаки, знаходить можливості розвивати країну — примою-балериною та керівницею KSBC Катериною Кухар та радницею з міжнародних відносин KSBC Ольгою Морозенко, які розповіли про виховання молодого балетного покоління в умовах війни, про балетні вистави під час бойових дій, артистів балету, що віддали життя за Україну, та майбутнє української культури.
Нещодавно ви писали у своєму пості про смерть на полі бою колеги — Олександра Шаповалова. Чи багато артистів балету взяли до рук зброю та змінили сцену на окопи?
Катерина Кухар: Дуже болюче для мене запитання. Діти втратили батька, в Олександра залишилося двоє дітей та дружина, KSBC — професійного педагога, а Україна — харизматичного соліста балету та справжнього захисника. Згадую, як я танцювала з Олександром у «Лісовій пісні», він грав головну партію Лукаша, а я — Мавки. У нього була сильна чоловіча енергія. І ось одного разу він настільки ввійшов у образ і жив своїм героєм, що в запалі повалив декораційне дерево. Глядачі завмерли. За кулісами артисти злякалися. Мені здається, що ця історія його дуже характеризує, тому що він був дуже справжнім, емоційним, і якщо щось робив, то по-справжньому, на всі 100%. Якщо займався з дітьми, то вкладав усю душу в них, не шкодував сил. Я думаю, що він таким був і на фронті — війна забирає найкращих. У Національній опері України з ним минулого року попрощалися, і я із задоволенням дала йому більше навантаження в KSBC для роботи з дітьми — він був нашим провідним викладачем з дуетного танцю.
.jpg)
Ольга Морозенко: Саша був справжнім воїном у душі. Він у перший день повномасштабної війни повідомив керівництву коледжу, що пішов до тероборони. І потім уже за два місяці навчання його відправили у гарячі точки. Звичайно, дуже болісна звістка, але розумію, що ми переможемо саме завдяки таким, як Саша. Пам’ятаю, коли бачила його останній раз у нас у коледжі, він у прямому сенсі три футболки змінював за один урок, бо він не тільки пояснював, а й показував і робив вправи. Наші хлопці з балету — справжні чоловіки, багато наших артистів зараз на фронті, це й Олексій Потьомкін, й Марат Рагімов, й Борис Яструб. Маємо надію, що вони повернуться живі та прославлятимуть українське мистецтво на сцені.
Через війну кожен українець гостро відчуває стрес, переживання щодо майбутнього. Що вам допомагає зберігати рівновагу?
Катерина Кухар: Дуже часто стрес народжується через невизначеність, а війна — це саме такий час. Мені допомагає зняти стрес проактивна позиція. Я не чекаю, поки зі мною щось станеться, а намагаюся продовжувати ставити собі цілі й діяти. Друге, що мене тримає в рівновазі, — допомога іншим, можливість відчувати себе потрібною, корисною найбільше тримає мене в тонусі.
Коли почалася повномасштабна війна, мені один за одним телефонували, надсилали есемески, голосові повідомлення наші балетні вихованці та їхні батьки. Паніку витиснув адреналін, і я просто почала діяти. Координувала всі процеси, комунікувала з директорами різних хореографічних шкіл, театрів і після домовленостей про прийняття наших дітей передавала все це кураторам, які вже опікувалися конкретними дітьми, у конкретних містах та країнах.
Світ балету — дуже вузьке коло. Ми всі одне одного добре знаємо і, коли сталася трагедія, були як одна сім’я. Світова балетна спільнота об’єдналася, щоб допомогти молодим студентам танцю з України знайти нові тимчасові домівки і продовжити навчання.
Я одержала неймовірну підтримку від своїх європейських колег, з якими ми танцюємо на міжнародних гала-концертах, входимо до складу журі на різних балетних конкурсах: від директорів хореографічних шкіл до однокласників, які вже танцюють у різних країнах. Я спілкувалася з директорами й художніми керівниками із Франції, Литви, Португалії, Німеччини та багатьох інших країн, з дирекцією YAGP. Звичайно, величезну підтримку надали мої колеги з KSBC, Ольга Морозенко та Олексій Безсмертний, і мій чоловік Олександр Стоянов.
Ольга Морозенко: З початку повномасштабної війни ми з Катериною Кухар та Олексієм Безсмертним допомогли влаштуватися на тимчасове навчання в європейських школах приблизно 100 діткам. Це був дуже тривалий та складний процес. Деякі батьки одразу вирішили залишати країну, дехто — пізніше. Щодня нам дзвонили батьки та діти з проханням допомогти. Особисто я займалася школою у Вільнюсі, яка прийняла 12 наших студентів. Деяких дітей вивозила з України особисто разом з їхніми родичами. Батьки часто просили взяти з дітьми їхніх старших та молодших сестричок і братиків. Когось супроводжували дорослі, хтось їхав сам чи з бабусею, у якої немає паспорта... Хтось просив узяти собачку. Таких історій багато. І ці питання з переміщенням треба було вирішувати дистанційно. Ми впоралися, 28 шкіл прийняли наших дітей. Потім по можливості ми з Катериною навідували діток у школах, дізнавалися, як вони, намагалися підтримати.
Катерина Кухар: Часом хотілося, щоб у мене з’явилася чарівна паличка для допомоги тим, хто її потребує. Пам’ятаю, як в Instagram мені написала Євгенія й попросила допомогти вивезти з Харкова та влаштувати 60 балетних дітей. Коли все вийшло, я ще раз переконалася, що найголовніше — це віра та бажання, а кордони, які ми собі малюємо в голові, всі щезають, якщо діяти і йти у правильному напрямку. Для нас тоді найголовнішою була безпека дітей.
Улітку ви провели Bratislava Ballet Camp — те, чого не існувало навіть у мирні часи. Розкажіть, із чого все почалося?
Ольга Морозенко: Час біг, підходив до літніх канікул, а війна тривала... Відразу згадалася особиста історія студента першого курсу Євгена Аганяна з Харкова, якому нема куди повернутися додому: його квартира зруйнована... Багато хто боїться повертатися додому... Саме так у нашої команди народилася ідея створити рятувальний табір на період канікул у школах. Щоб діти з інших шкіл могли приїхати туди на період канікул, а головне, щоб діти, які залишилися в Україні, могли виїхати в безпечне місце, нарешті зустрітися, розслабитися і займатися улюбленою справою в компанії однодумців. Також важливо було привезти педагогів з коледжу, щоб максимально занурити дітей у рідне середовище зі знайомими їм людьми.
Скільки дітей відвідали табір?
Катерина Кухар: 120 балетних дітей — з безкоштовним харчуванням, проживанням та заняттями спеціальними предметами. Щоб дітки могли відпочити та зустрітися, тому що вони дуже сумували одне за одним. Щоб вони вдосконалювали свою майстерність. Також ми провели ще два гала-концерти. Їх відвідала міністр культури Словаччини Наталія Міланова, яка знову ж таки допомагала все це організувати.
Ольга Морозенко: Концерт став для дітей величезною подією, бо з початку війни вони жодного разу не виходили на сцену — і тут вони всі разом, вони танцюють, вони підтримують одне одного. Для них це ціле життя — фаховий табір, що закінчується важливим концертом, заради якого вони всі пройшли свій непростий шлях та на якому вони дарують нам свої емоції та свою майстерність.
.jpg)
Ми бачимо лише гарну картинку, результат, але у будь-якій справі є своє підводне каміння. З якими організаційними складнощами довелося зіткнутися, щоб створити цей відпочинок для дітей? Як вирішували питання фінансування табору?
Ольга Морозенко: Коли ми починали організацію балетного табору, ніхто не вірив, що у нас вийде. Спочатку ми зробили опитування серед батьків, щоб зрозуміти, на яку кількість дітей розраховувати та чи є у них взагалі бажання відвідати такий рятувальний табір. Коли ми побачили, що є відгук, це змотивувало нас продовжувати справу. Усе більше і більше нам хотілося влаштувати наш табір мрії. Ми довго вели перемовини з представниками багатьох країн.
Катерина Кухар: У коледжу за всю його історію не було літніх таборів. Це був вимушений крок через війну. Звичайно, як у будь-якій гарній справі, коли ти хочеш щось змінити на краще, тобі потрібно пройти ще 7 кіл пекла для того, щоб це втілити в реальність. Особливо це стосується державних структур, навчальних закладів у тому числі. Ти стикаєшся з величезною кількістю складнощів.
Ольга Морозенко: Усі великі перемовини забирали у нас багато сил та часу.
Катерина Кухар: Ми пройшли через усі бюрократичні моменти, писали листи у міністерства культури України та Словаччини з проханням організувати табір, потім зверталися до міністерств і подавали документи про кількість дітей. Гостро стояло питання фінансування. Для нас було важливо зробити все так, щоб проживання, харчування та навчання дітей були абсолютно безкоштовними.
Ольга Морозенко: Від батьків залежало лише медичне страхування дітей, їхня доставка до табору та виїзд, а також кишенькові кошти. Гуртожиток та педагогів забезпечувала сторона Словаччини. Дякуємо нашим меценатам, які взяли на себе фінансування доволі недешевого місцевого харчування! Діти харчуються чудово та дуже задоволені.
Катерина Кухар: Ми розуміємо, що брак фінансування зараз скрізь, не лише у сфері освіти. Нюансів існувало дуже багато. Усе організувати було надзвичайно складно, ми рухалися крупинками, маленькими кроками, щоб скласти весь пазл і щоб у нас усе вийшло.
У багатьох питаннях мені допоміг мій однокласник, випускник KSBC, якого ми зараз називаємо хрещеним татом українського балету, — Андрій Суханов. Він працює у Словаччині та із серцем і відповідальністю поставився до справи. Питання щодо проживання саме він узяв на себе, Андрій про це домовився з Міністерством культури Словаччини, а Ользі вдалося словом і серцем донести дитячі потреби до небайдужих людей і знайти кошти на харчування дітей.
Ольга Морозенко: Коли ми прийняли рішення працювати зі Словаччиною та чітко зрозуміли, чого ми хочемо та що саме нам потрібно, ми звернулися до нашого міністра культури — пана Олександра Ткаченка, щоб він нам допоміг зробити все з позиції офіційної особи та звернувся до міністра культури Словаччини. Ми дуже хотіли, щоб ця домовленість була на високому рівні, оскільки ми несемо велику відповідальність за неповнолітніх дітей. Ми безмежно вдячні обом міністерствам та міністрам культури!
Потім було важливо все вибудувати з погляду логістики. Учні та студенти приїжджали з різних країн — у яких навчалися, де перебували зі своїми батьками, але багато дітей приїхали саме з України. Це ті діти, які взагалі нікуди не виїжджали під час війни, тож для них це не просто балетний розвивальний табір — вони нарешті опинилися у безпечному місці, де немає вибухів та тривог, де вони змогли обійнятися зі своїми друзями, розслабитися, поспілкуватися.
Як плануєте проводити навчальний рік?
Катерина Кухар: Ми зараз продовжуємо вибудовувати й далі всі процеси так, щоб усі діти мали можливість незалежно від того, в якій точці земної кулі вони перебувають, отримувати таку важливу для них освітню програму. Наразі навчання відбуватиметься у змішаному форматі. Очно в Києві, за бажанням з 1 жовтня очно у Братиславі, до завершення воєнних дій в Україні, адже безпека дітей залишається пріоритетом. Особливо коли по декілька разів на день лунають повітряні тривоги. Щодо дітей, які виїхали з батьками в інші країни й не можуть ні повернутися в Київ, ні приїхати до Словаччини, вони будуть навчатися дистанційно.
Катерино, ви часто кажете: «Великі нації пишуть свою історію насамперед у книзі мистецтв». На вашу думку, яке місце мистецтва під час війни?
Катерина Кухар: Безумовно, війна — це жах в очах людей, зруйновані міста, смерті невинних. Водночас мистецтво під час війни відображає те, що відбувається в суспільстві. Війна наповнює серця ідеями, і вони оживають у вчинках на полі бою та у творчості, що надихає й фіксує історію в картинах, скульптурах, карикатурах, музиці, танці. Ми маємо використовувати своє мистецтво як зброю — мирну зброю. Розповідати через творчість правду.
Ми маємо під час війни продовжувати вкладати сили у творчих дітей — для майбутнього нації. То творчі діти потерпають від війни найбільше! У дітей війна відбирає можливість правильно розвиватися. Я як керівник Київського державного фахового хореографічного коледжу — KSBC можу точно сказати, що у стані війни дуже важко навчати дітей. Постійно постають питання безпеки, здійснення повного освітнього процесу й багато інших. Сам освітній процес важко організувати так, щоб збереглася його висока якість. Особливо гостро стоїть питання фінансування — це наш біль.
Ольга Морозенко: Ще до війни Катерина провела велику роботу та змогла добитися державного фінансування, за допомогою якого ми планували відремонтувати та реконструювати наш коледж. З початком війни все фінансування закрилося та пішло на ЗСУ. До війни було розпочато капітальний ремонт, однак нині він застиг на місці. Фінансування ремонту коледжу за державний кошт наразі призупинено.
Катерина Кухар: Тільки уявіть, ви у своїй квартирі почали ремонт, зняли підлогу, поміняли проводку, труби й саме тоді, коли у вас пройшли глобальні підготовчі роботи, виконано 50% основної важкої роботи, коли стіни сірі й потребують уже штукатурки та шпалер, кошти на ремонт забирають.
Що робити, коли таких квадратних метрів тисячі? Коледж у такому стані застиг. Я кожен день прокидаюся з думкою: де шукати кошти на завершення ремонту? До кого звернутися? Що зробити, аби забезпечити подальше виховання молодих талантів і майбутнє українського балету, українського мистецтва загалом та здійснення дитячих мрій?
На жаль, весь цей час — 30 років незалежності — ми не популяризували своє мистецтво. Але без виставок, експозицій, вистав ми не зможемо розповісти про націю.
Я дуже сподіваюся, що найближчим часом знайдуться небайдужі люди, які допоможуть нам урятувати український балет і зберегти українську культуру!
