РАЙ НА ЗЕМЛЕ: 5 ПРИЧИН ПОСЕТИТЬ НОВЫЙ ЭКО-КУРОРТ...

КАК ПОДГОТОВИТЬ КОЖУ РУК И НОГ К СЕЗОНУ БОСОНОЖЕК...

ТРЕНДИ СТВОРЮЄТЕ ВИ: ОБИРАЙТЕ НАЙКРАЩИЙ...

ПЛЕТЕНІ КОШИКИ, ВАЗИ У ФОРМІ ЗАЙЦЯ ТА ХЛІБНІ...

КАКИЕ ПРАВА У ЖЕНЩИНЫ ПРИ РАЗВОДЕ И КАК ИХ...

«‎Кіно — це не спортивне взуття або вітамін D, щоб рекомендувати», – 6 жінок про те, як створюють сучасну історію кінематографу

Наскільки український креативний сектор удосконалився за останні п`ять років

Фото: the lace

Рейтинг статьи / 0
5 5 1

Українських дизайнерів та музикантів шанують по всьому світу, але мало хто знає, що наші кінострічки завойовують найпрестижніші нагороди – від Каннського кінофестивалю до Берлінале. На честь п`ятиріччя бренд одягу The Lace cтворив спецпроєкт, присвячений кіноіндустрії.

Головна ідея проєкту – показати, наскільки український креативний сектор удосконалився за останні п`ять років. Розповіли про зміни учасниці проєкту – жінки, які створюють сучасну історію кінематографу.

Ольга Бірзул — менеджерка культури та кураторка кінопрограм. Очолює сектор кіно в Українському інституті – молодій державній інституції 

«Docudays UA», «SEE Ukraine: An Empty Pedestal»

Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?

Я починала в культурній журналістиці, але, зустрівшись з Docudays UA, залишилась на кінофестивалі на 10 років. Він вразив мене тим, що одночасно популяризував документальне кіно та підвищував рівень громадянської активності. Серед реалізованих нами заходів був проєкт з культурної дипломатії — SEE Ukraine. Цей досвід привів мене до Українського інституту.

Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?

Безперечно, в українській культурній політиці відбувся еволюційний стрибок після Революції гідності. У нас виросли власні культурні інституції. А українські фільми не лише регулярно з`являються у програмах найповажніших міжнародних кінофестивалів, а й здобувають на них нагороди — від Венеції до  Sundance.

Як ви вважаєте, чого українському кіно не вистачає?

Якщо говорити про кіноіндустрію, то їй не вистачає єдності та продуманої стратегії з розвитку галузі.

Що б ви порадили собі на початку вашої кар’єри?

Я би побажала собі більше свободи та відкритості, особливо географічної. Моя кар`єра починалася в часи, коли за кожною візою в Європу треба було вистояти чергу в Посольство. І це завжди було дуже принизливо.

Якою б вам хотілося бачити індустрію через 5 років?

Стабільною та конкурентоспроможною. А ще такою, де існує баланс між авторським та комерційним кіно.

Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?

Найбільше гострих почуттів мені подарував проєкт SEE Ukraine. У 2016 році я була змушена всього за одну добу знайти нове місце для проведення показів в абсолютно незнайомому місті — Афінах. Місцеві проросійські угрупування зірвали фестиваль, залякавши наших грецьких партнерів. Але в Афінах живе велика спільнота українців, яка фактично врятувала подію.

Чим ви надихаєтеся?

Я надихаюсь своєю родиною, друзями, подорожами та змістовною культурою. І, в принципі, не важливо, який це вид мистецтва. Головне, щоби у ньому була глибина і щирість.

Що б ви порекомендували до перегляду із сучасних українських фільмів?

Рекомендую відвідувати кінофестивалі, а також читати кінокритику. У карантинні часи раджу рятуватися онлайн-кінотеатрами. Зокрема, українське кіно варто шукати на Takflix, а якісну документалістику на Docuspace.

Анастасія Пустовіт — акторка театру та кіно

«Перші Ластівки», «Коли падають дерева» 

Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?

В індустрії кіно та театру я вже 11 років. Одного разу від школи мене відправили на конкурс читців поезії Тараса Шевченка. З цього моменту я почала виступати на шкільних заходах і познайомилася з сусідкою, яка працювала в Будинку культури. Саме вона наполягла на тому, щоб я спробувала свої сили. Так, після дев`ятого класу я вступила до коледжу театрального мистецтва та кіно.   

Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?

Зміни трапилися колосальні. Коли я тільки починала, не було ніяких глобальних затверджень. Фактично 2014 рік став переломним моментом у створенні  такої галузі як українське кіно. Раніше воно теж існувало, але швидше як підгалузь масштабних російських компаній. 

Якою б ви хотіли бачити індустрію через п`ять років?

Щоб кіноіндустрія, нарешті, почала співпрацювати з закордоном в галузі навчання. У нас є талановиті режисери, оператори, але не завдяки ВНЗ, які вони закінчили, а всупереч. 

Хочеться, щоб наше кіно стало продаватися, але для цього треба комунікувати з глядачем, робити рекламу. 

Що б ви порадили собі на початку своєї кар`єри?

Легше все сприймати, зміщувати акценти із помилок на висновки.  

Чим ви надихаєтеся?

Останнім часом я надихаюся танцем, тілом, міфічною складовою літератури та суспільства, психоаналізом.  

Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?

Кожен свій проєкт я відчуваю особливо, для мене вони всі складні. Після вистави «Ерендіра не хоче вмирати» я декілька днів безпробудно спала. Це було фізично важко, все-таки театр відрізняється від кіно. У цій роботі я говорила про долю жінок, які пережили довге психічне, фізичне та сексуальне насилля у юному віці.         

Що б ви порекомендували до перегляду із сучасних українських кінокартин або театральних постановок?

Для мене останнім часом дуже цікаві декілька театрів: на Подолі, Печерську, театр Франка та на Лівому березі. Наразі в цих місцях відбувається магія завдяки людям, яким театр потрібен та важливий. 

Ірина Правило — кінорежисерка, продюсерка, громадська активістка

“Моє дитинство”, “Джеря”

Що вплинуло на ваш вибір професії?

Усе почалось з дитинства і вигаданих вистав для сім’ї та друзів, потім переросло в активність у школі. Уже тоді було зрозуміло, що мене цікавить творчий напрямок.

Як довго ви в цій індустрії? Як вона змінилася за останні 5 років?

Понад 10 років. Найперший поклик до режисури я відчула під час вступу до університету, коли зустріла свого майстра Миколу Івановича Мерзлікіна і зрозуміла, що навчитись розказувати історії та народжувати змісти — мій найважливіший персональний потяг. 

Найбільша зміна в тому, що почало з`являтися більше українських проєктів. Колись давно я казала, що мрію, щоб кількість переростала в якість, і рада, що нарешті цей час настав. Також величезний здобуток — виникнення Українського культурного фонду, який дав можливість багатьом незалежним митцям самостійно реалізовувати проєкти.

Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?

Саме зараз проживаю цей досвід — під час реалізації кінопроєкту «Джеря» за мотивами повісті Івана Нечуя-Левицького. Образ головного героя перегукується з одіссеєю нашої країни. Прагнемо відтворити життя України XIX століття в її різноманітті, яку мало хто з нас уявляє. На жаль, імперська та радянська традиції змалювали образ українства, як щось хуторське, смішне, меншовартісне. Наше завдання — відтворити щирість стосунків, шляхетність фактур, щоб глядачі повірили в цей світ. Спільно з благодійною організацією Nova Ukraine (California, USA) нещодавно ми розпочали міжнародну кампанію збору коштів на творчу розробку «Джері».

Що б ви порадили собі на початку своєї кар`єри?

Нічого не боятись, адже все можливо! Збирати навколо себе однодумців, тому що тільки разом можна  надихатись одне одним і щось змінювати. 

Якою б вам хотілося бачити індустрію через 5 років?

Хочеться, щоб українське масове кіно ставало різнобарвним, глибшим, мало високий рівень виконання всіх складових, оскільки становлення нації напряму залежить від становлення культури, і національного кінематографу, зокрема. Також, думаю, що у сфері виробництва фільмів для широкої глядацької аудиторії буде з`являтися все більше жінок-режисерів.

Чим ви надихаєтеся?

Особистостями. Вважаю, що кіно має не лише розважати, але й виховувати смак. Надихають кращі представники національних кіношкіл: Т. Абуладзе, Т. Ангелопулос, Р. Фасбіндер, В. Де Сіка, Е. Ромер та інші. Нещодавно зрезонувала думка Девіда Лінча, що нам дуже складно вирішувати: чи йти за мрією, чи шукати компроміси, але завжди треба залишатися вірним ідеї.

Що б ви порекомендували до перегляду із сучасних українських кінокартин або театральних постановок?

Можна сміливо відкривати каталоги Українського культурного фонду за останні три-чотири роки. Також варто тримати руку на пульсі, відвідувати презентації та прем’єри, ширити обрій.

Наталія Бабенко — акторка театру і кіно

“Зречення”, “Пульс”

Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?

Близько восьми років. У школі я постійно грала у виставах, а після восьмого класу знайшла коледж у Києві. Я їхала до Запоріжжя, пересідала на поїзд до Києва, у вихідні вчилася там і поверталася до свого містечка. І так щотижня.

Після дев`ятого класу я вступила у коледж, потім до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Щоправда, спочатку мені сказали, що у мене немає таланту: я вирішила, що буду пробувати ще, і з другого разу все вийшло. У нашому житті все складається так, як повинно.

Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?

Я не застала кіноіндустрію до Майдану, але прекрасно розумію, що через ці події у нас, українців, є більше можливостей вкладатися в український продукт, більше знімати і зніматися. Зараз у наших акторів є ця можливість, адже багато хто шукає нові обличчя незалежно від досвіду. 

Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?

Це фільм «Пульс», прем`єра якого відбудеться 8 квітня, він заснований на реальній історії паралімпійської чемпіонки Оксани Ботурчук. Для проєкту мені потрібно було тренуватися пів року, навчатися спеціальним технікам і трюкам.

Якою б вам хотілося бачити індустрію через 5 років?

Мені хочеться, щоб у нас були цікаві проєкти, щоб ми не боялися говорити і творити, нашу працю оцінювали гідно і у фінансовому плані теж, і більше цінували своїх українців! Хочеться, щоб наше кіно було більш вільним і відкритим для всіх.

Що б ви порадили собі на початку своєї кар`єри?

Порадила б завжди залишатися людиною, бути собою, не втрачати внутрішню дитину і мріяти. Адже якщо вірити, то все обов`язково вийде!

Чим ви надихаєтеся?

Дуже люблю музеї, театри, хороше кіно і подорожувати. Ще надихає спостерігати за тим, які ми всі різні.

Що із сучасних кінокартин або театральних постановок ви б порекомендували до перегляду?

Якщо ми говоримо про кіно, то це фільми «Додому» і «Мої думки тихі». З театральних: «Буна», «Лимирівна», «Morituri te salutant», «Погані дороги», «Сімейний альбом», «Vino», «Хлібне перемир`я», «Однорукий», «Зачарований», «Поїхати не можна залишитись». Із серіалів я б порадила «Спіймати Кайдаша», «І будуть люди».

Вікторія Трофименко — режисерка, сценаристка, продюсерка

“Брати. Остання сповідь”, Засновниця освітньої лабораторії “Film Ave” 

Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?

В індустрії я вже 18 років. Думаю, справа в природній схильності. У мене дуже розвинений емоційний інтелект, тому мистецтво мені органічне. 

Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?

Так, помітила. У 2011-2012 був перший пітчинг, тоді ми виграли з проектом «Брати. Остання сповідь». Систему пітчингів в Україні започаткувала Катерина Копилова, потім їх удосконалювали і вносили правки в правила проведення. Раніше знімали незрозуміло за яким принципом, не було системи, було упередження щодо державних грошей. Але з появою пітчингів все стало зрозуміліше. Ми виграли і почали знімати. Далі більше. 

Можу сказати, що протягом п`яти років стали фокусуватись більше на патріотичному кіно. У країні, на території якої відбуваються бойові дії, ця тенденція зрозуміла. Було зрозуміло, чому відмовилися від російської мови в виробництві, але хотілося б знімати не тільки українською, але й англійською. Це відкриє в кіно нові можливості і новий ринок. Інакше ми приречені на відсутність окупності з великими проєктами. У мене є чудовий сценарій «Дауншифтінг» англійською. Англійська мова, зйомки за кордоном та іноземний каст стали перешкодою в 2016 році і приводом його не підтримати. Радує, що заговорили про англійську, як про другу державну мову.  Корисно піднімати свої планки вище і намагатися їх перестрибнути. Це стимулює еволюційні процеси, в творчості в тому числі.

Розкажіть про свій найцікавіший чи найскладніший проєкт?

Складні всі, цікавий і найулюбленіший — з яким працюєш зараз. На даний момент це  проєкт про Голодомор «Яків», в нього вже вкладено багато зусиль і часу, а також «Дауншифтинг», про який я згадувала раніше.  «Яків» переміг в пітчингу в 2019 році, та згодом проекту відмовили, через секвестр бюджета і ми знов шукаємо гроші.

Як ви вважаєте, чого українському кіно не вистачає?

Грошей (посміхається). Хочеться, щоб ми могли собі дозволити не тільки первинні потреби на кшталт патріотичного кіно, повторюсь, що в країні, в якій триває воєнна агресія, це неминуче і виправдано. Та хочеться ще й реалізації духовних потреб за пірамідою Маслоу. Творча людина — це візіонер, головна функція якої показати своє бачення світу, подекуди передбачити і підготувати соціум, а інколи вилікувати здавалося б несвоєчасні, непомітні рани. Задовольняти миттєві, нагальні потреби — це природа телебачення. У кіно інша природа і соціальна функція.

Що б ви порадили собі на початку кар`єри?

Не сумніватися і більше собі довіряти.

Якою би ви хотіли бачити індустрію через 5 років?

Думаю, я висловлю думку багатьох людей — хочеться бачити її більш різноманітною.

Чим ви надихаєтеся?

Життям і людьми, яких я зустрічаю, розширенням кругозору. Будь-яка творча людина наповнюється від спілкування, подорожей, споглядання і рефлексій.

Що із сучасних кінокартин або театральних постановок ви б порекомендували до перегляду?

З тих, що в мені відгукнулися, я порекомендувала б: «Дельта», «Українські шерифи», «Присмерк», «Земля блакитна, ніби апельсин», «Брама», «Припутні», «Донбас», «Додому». Також раджу звернути увагу на короткий метр, наприклад, «Штангіст» Діми Сухолицького-Собчука, «Випуск 97» Павла Острикова, його ж «Донна міа», «Звірі» Волосевича Романа. Чекаю фільми Тараса Дроня і Марини Ер-Горбач.

Даша Плахтій — акторка театру та кіно

“Стрімголов”, “Довбуш”

Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?

У кіноіндустрії я близько десяти років. Мій вибір був неочікуваний, подруга розповіла про університет Карпенка-Карого, і мені сподобалася ця авантюрна ідея — спробувати свої сили при вступі в театральний. Причому я потрапила до одного з найкращих майстрів, тому вважаю це долею.  

Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?

Звісно. Кіно знову почали знімати, спонсорувати, возити на міжнародні фестивалі й показувати на широких екранах. Під час Радянського Союзу українське кіно було поставлене на паузу і лише зараз, методом проб і помилок, ми почали наново вчитись знімати. І вже є позитивний результат.

Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?

Напевно, зараз для мене є найцікавішим є проєкт, над яким ми працюємо — це фільм «Довбуш». Він про реальну особистість Олексу Довбуша, українського Робін Гуда, якого на Західній Україні, у свої часи, прирівнювали ледве не до Бога.

Мені дісталася роль його коханої — Марічки. Там така любов. Я настільки перейнялась історією, що якось після перепрацювання мені марилася та Марічка уві сні.

Як ви вважаєте, чого українському кіно не вистачає?

Освіти. Нам конче необхідна актуальна і сучасна освіта. Також не вистачає достатнього фінансування і банально — досвіду.

Що б ви порадили собі на початку кар`єри?

Нічого не боятися. 

Якою б вам хотілося бачити індустрію через 5 років?

Сміливою. Дуже хочеться бачити актуальні, правдиві та яскраві проєкти. Хочеться, щоб наші режисери напрацьовували свій стиль, а глядачі — смак. І патріотизм проявлявся не у історіях про війну, а у високій якості продукту.

Чим ви надихаєтеся?

Найбільше — людьми. Обожнюю знайомитись і спілкуватися. Особливо у подорожах. Ми усі такі різні і це так цікаво. Взагалі, надихнути мене може що завгодно: просто сонце за вікном, класний трек, книга чи фільм. Ну і, звісно, моя робота — суцільне натхнення.

Рекомендації українського кіно/вистав.

Думаю, що мої колеги перерахували чимало цікавих робіт. Я хочу порекомендувати подкаст MINCULTPRYVIT Нарімана Алієва і документальний серіал «СПАЛАХ».

 

Рай на земле: 5 причин посетить новый эко-курорт на Сейшелах в этом году

Как подготовить кожу рук и ног к сезону босоножек и открытых платьев

Тренди створюєте ви: обирайте найкращий beauty-товар на Watsons HWB Awards 2020

8 лучших омолаживающих масок на любой бюджет

«Хакерская лаборатория» Алессандро Микеле: Gucci представили новую коллекцию

5 по-французьки легких і чарівних фільмів для вечора п'ятниці