Балет і скульптура. На перший погляд — полярні світи: один динамічний, інший — навіки застиглий. Та обидва працюють із формою, простором і людським тілом — а отже, говорять про одне й те саме, лише різними мовами.
До Міжнародного дня скульптури ELLE.UA поговорив із примою-балериною та директоркою КДФХК Катериною Кухар і скульптором Дмитром Войтовичем про те, як на перетині балету й скульптури народжуються нові сенси, чому класична школа стає новою силою українського мистецтва та де шукати натхнення в часи великого болю.
Чи можна стверджувати, що українське мистецтво сьогодні здатне диктувати нові глобальні тренди?
Катерина: Якщо говорити відверто, сьогодні — ще не повною мірою. Ми живемо в умовах тотального болю, втрат і браку фінансування. Головний пріоритет країни — це захист. Проте водночас українське мистецтво вже має те, чого неможливо досягти штучно — унікальний досвід боротьби, гідності та трансформації, який резонує з усім світом.
Наше завдання зараз — не намагатися відтворювати глобальні тренди, а доповнювати світовий контекст власним досвідом. Тренди народжуються там, де відчувається справжня енергія життя.
Впевнена, що саме з нашого досвіду, який ми проживаємо сьогодні, з часом виросте новий стандарт, який обов’язково буде почутим у світі.
Дмитро: Прикладом формування таких трендів є європейське турне Жанни Кадирової з проєктом «Оригамі олень». Це бетонна скульптура, створена у 2019 році для Покровська на місці демонтованого радянського літака, що колись був носієм ядерної зброї. У 2024 році, коли фронт наблизився до міста, скульптуру евакуювали. У березні 2026 року «Оригамі Олень» вирушив у європейське турне дорогою до 61-ї Венеційської бієнале, де він став центральним об’єктом українського проєкту «Гарантії безпеки».
У чому різниця між європейським і українським підходами до форми та змісту в скульптурі? Чи є різниця в освіті наших та європейських митців?
Дмитро: Так чи інакше українська школа наслідує європейську, але культурно-історичне тло України часто простежується у творах митців. Мені здається, що Європі сьогодні трохи простіше, та й 10 років тому було простіше — із грантами, замовленнями, купівлею робіт на виставках. І це, звісно ж, диктує свій підхід до форми та змісту. Та й національна історія дуже сильно диктує зміст.
Є такий талановитий український майстер Андрій Коровач. Якщо ви подивитеся хоча б дві його керамічні роботи, то одразу зрозумієте, що жоден європейський скульптор не міг би цього зробити, бо це про наші Карпати. Інакше бути не може.
Щодо освіти, то сьогодні ми маємо приклади європейських країн, у яких цілі академії перетворювалися на академії сучасного мистецтва, і повністю зникала школа класичного академічного мистецтва, яка могла б бути підґрунтям. Її зникнення створює таку ситуацію, що, наприклад, зараз українських художників запрошують працювати в країни Європи, тому що ми ще зберігаємо класичну академічну освіту.
Нас певною мірою рятує те, що «сучасність» у нас поки не розвинулася повною мірою. Наприклад, українські скульптори Лесь Сидорук і Борис Крилов створюють серію пам’ятників для Литви, де не залишилося жодного класичного скульптора. І таких прикладів багато в Європі, де залишилося дуже мало академічних майстрів.
Тому академічну, класичну школу необхідно зберігати й розвивати. У нас є Львівська академія мистецтв, Київська академія мистецтв, академія Бойчука, Косівська й Ужгородська — і в них я бачу майбутнє. Хтось може не бачити, але я бачу. Господи, завжди буде потреба в цих мистецтвах.
Сьогодні часто говорять, що академічна школа застаріла. Чи є зараз реальний запит на класичну форму?
Дмитро: Подивіться, скільки коштує вхід до музею Боргезе, до Лувру, до Ватиканського музею. А потім подивіться, скільки коштують квитки до таких галерей сучасного мистецтва, як наш PinchukArtCentre. Вони майже всюди безкоштовні. Я не думаю, що настане час, коли зникнуть люди, у яких не відгукуватиметься тонка, симфонічна робота у візуальному мистецтві. Тому запит на класичність нікуди не зникне. Я слідкую за тим, як скульптори, які працюють із реалістичними формами, мають великий успіх сьогодні у світі. Класична форма підтверджує організованість світобуття як такого.
Наскільки важливо сьогодні митцю мати академічну базу? Чи можна створювати «велику форму» без неї?
Дмитро: Академічне класичне мистецтво дуже складне. І саме тому з роками воно стає дедалі ексклюзивнішим. Тоді як ринок сучасного постмодерного мистецтва рано чи пізно перенасититься. І наше завдання — зберегти класичне мистецтво, щоб виграти цю гру.
Чи є у вас внутрішній конфлікт між «академічністю» і бажанням ламати правила?
Катерина: Академічність дає опору, а бажання ламати правила — рух уперед. І, можливо, найцікавіше народжується саме в точці їхнього зіткнення.
Які тенденції у розвитку мистецтва в Україні ви бачите?
Дмитро: Тенденція в Європі — знищення або перетворення класичних мистецьких вишів на заклади виключно сучасного мистецтва — приведе до того, що українські художники дедалі масовіше експортуватимуть за кордон не лише сучасне, а й класичне мистецтво.
Для прикладу, в Італії, наскільки я знаю, залишилася Флорентійська академія. Вона приватна, і навчання там коштує близько 20 тисяч євро на рік. Тоді як у нас можна навчатися безкоштовно на бюджеті, зокрема й іноземцям. Для українців контракт коштує приблизно тисячу доларів на рік. Тобто тут є і якість, і доступність.
Хоча є проблема болонської системи, яка обмежує кількість годин офіційних занять. Аби чогось навчитися, треба працювати з 8 ранку до 20:00 вечора. Значне скорочення роботи з натурою — у рисунку, живописі, ліпленні — негативно впливає на якість підготовки митців, якщо так можна сказати.
Катерина: Українська балетна школа має у своїй основі класичну школу й вважається однією з найсильніших. Класична школа — це не обмеження, а свобода. Вона дає тобі інструмент, дисципліну і точність, без яких експеримент стає хаосом. Чим сильніша база, тим сміливіше ти можеш виходити за її межі — як у класичному балеті, так і в сучасному.
Це як знати граматику мови — тільки тоді ти можеш дозволити собі писати поезію. Балет дуже розвивається: рух стає не просто естетикою, а свідченням. Іноді навіть пауза говорить більше, ніж складна комбінація, і сучасний балет це враховує.
Катерино, що для вас означає сучасний балет — це форма, сенс чи спосіб мислення?
Катерина: Сучасний балет для мене — це насамперед спосіб мислення. Форма може змінюватися, мова руху еволюціонує, але головне — це здатність ставити питання «тут і зараз». Сучасність — це чесність перед часом, у якому ти живеш. І навіть якщо ти працюєш з класичною лексикою, але говориш про сьогоднішній досвід — це вже сучасний балет.
Водночас сучасне мистецтво для мене — це ще й синтез. Це простір, де різні мистецькі напрямки зливаються в єдину мову: рух, музика, світло, сценографія, поезія, мода, навіть тиша. Балет перестає бути ізольованим жанром і стає частиною ширшого художнього висловлювання.
І саме в цьому поєднанні народжується нова чутливість — більш відкрита, багатовимірна й жива.
Яким ви бачите майбутнє українського мистецтва?
Катерина: Мені здається, що це не вибір «або-або». Майбутнє — у поєднанні. У глибокому корінні й сміливому експерименті одночасно. Чим глибше ми розуміємо свої витоки, тим вільніше можемо експериментувати. І навпаки — експеримент допомагає нам по-новому побачити власну традицію.
Водночас ми живемо в унікальний час, коли маємо доступ до світових знань, архівів і мистецьких практик буквально через наші гаджети. І це величезна можливість, яку важливо використовувати свідомо — не для копіювання, а для розвитку власного голосу.
Тому я бачу майбутнє українського мистецтва як дуже живий, динамічний процес, де пам’ять і новаторство не конфліктують, а підсилюють одне одного, а відкритість до світу лише поглиблює нашу ідентичність.
Дмитро: Я думаю, що це — експерименти з витоками. Я дедалі більше бачу саме такі експерименти в українських художників: обігрування й переосмислення того, що робили наші попередники, та поєднання цього з історією сьогодення.
Фото: Ростислав Арно
Макіяж: Ольга Слюсар
Зачіска: Тетяна Касай
Плаття: Катерина Сільченко
