21 травня у програмі «Двотижневик режисерів» 75-го Каннського кінофестивалю відбулася світова прем’єра фільму «Памфір» українського режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука. У центрі сюжету — чоловік на прізвисько Памфір (у минулому контрабандист), який через необережний вчинок сина опиняється перед необхідністю знову порушити закон.
Стрічка, яку глядачі вітали рекордними шестихвилинними оваціями, стала претендентом на «Золоту камеру» — премію Каннського кінофестивалю, що присуджується за найкращий дебютний повнометражний фільм. Дебютним «Памфір» став не тільки для режисера, а й для продюсерки Олександри Костіної, яка підтримувала фільм на всіх етапах: від девелопменту і пошуку міжнародних партнерів до постпродакшену і тріумфу в Каннах. Про головні меседжі «Памфіра», боротьбу українців на культурному фронті та виклики, які стоять сьогодні перед вітчизняною кіноспільнотою, Олександра розповіла в ексклюзивному інтерв’ю ELLE.UA.
Олександра Костіна
ELLE.UA Фільм був знятий задовго до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Як гадаєте, чи мав би він такий самий успіх у Каннах за інших політичних обставин у світі?
Олександра Костіна «Памфір» справді дуже тепло прийняли в Каннах. У рамках фестивалю було заплановано п’ять показів, і дістати квитки на них було майже неможливо. Я була особисто на двох перших показах і бачила, як глядачі дуже емоційно реагували на кожну сцену фільму і зустрічали команду гучними оплесками.
З одного боку, активна робота над фільмом тривала чотири роки, до створення була залучена талановита й професійна міжнародна команда, сценарій розроблявся у резиденції Каннського кінофестивалю, проєкт отримав підтримку від фондів та партнерів з дев’яти країн світу та регулярно потрапляв до переліку найбільш очікуваних фільмів у різних професійних виданнях. З іншого боку, ми подавали заявку на фестиваль на початку березня 2022 року і з перших днів війни відчували неймовірну хвилю підтримки від світової спільноти на офіційному та персональному рівнях. У межах Каннського кінофестивалю присутність України була дуже помітною: робота українського павільйону, офіційної делегації, представлення проєктів фільмів на різних стадіях виробництва, дискусії, панелі, збори коштів, фільми в програмах фестивалю, та й просто учасники з різних країн, які носили українську символіку на знак підтримки. Тож, безумовно, все це також вплинуло на інтерес до «Памфіра».
Знімальна група у Каннах
Раніше, коли я чула в публічному полі, що український фільм було відібрано на фестиваль чи він отримав нагороду тільки через військову тематику, я сприймала це як знецінення роботи автора та команди фільму. Бо знаю, скільки зусиль та таланту великої кількості людей має бути задіяно, щоб фільм помітили та відзначили на міжнародних майданчиках. Зараз моє ставлення до цього змінилося. Я вдячна за ту підтримку, яку світ надає Україні, і за інтерес до всього, що пов’язано з нашою культурою. І якщо фільм відібраний до фестивалю, придбаний до показу в іншій країні або глядач прийшов його подивитися тому, що хоче підтримати Україну, то ми можемо тільки радіти цьому. Адже ми отримуємо платформи, з яких можемо звертатися до світу, доносити важливі для нас меседжі та привертати увагу до України всіма можливими способами, в тому числі залучати нову аудиторію, якій раніше не були цікаві. Одна глядачка «Памфіра» сказала нам: «Ніколи не бачила фільмів з України і дуже вражена красою країни і її традицій».
Продюсери фільму «Памфір» із прем’єр-міністром Люксембургу
ELLE.UA Чиї відгуки та коментарі у Каннах вразили вашу команду найбільше?
О.К. Мене вразило те, як зал реагував на фільм під час перегляду: наскільки емоційним та залученим він був. Було відчуття, що на початку фільму всі затамували подих і змогли дихати тільки після фінального титру. До нас підходили і розповідали, що на певний час утратили можливість говорити, а від самого фільму в них залишилися мурахи на шкірі. Це була неймовірна енергетика.
Післяпрем’єрний захід у Каннах
Хоч наш фільм і не оповідає про війну, глядачі змогли прочитати те, що було закладено між рядків: історію відчаю, історію кордонів, які ми сміємо переступити (у прямому та переносному значенні), щоб захистити свої власні, та зрозуміти, чому саме українці спроможні чинити зараз такий опір. Дух вільної, ідейної людини, що потрапляє в пастку минулого, постає проти старої корумпованої системи. Справжнього бійця, що не зупиняється та шукає вихід з безнадійної ситуації та здатний на все, навіть пожертвувати своїм життям, заради того, щоб наступне покоління мало змогу жити у квітучій і вільній від привидів минулого країні. Велике враження справили на глядачів також слова головного героя, що він хоче мати силу, щоб знищити будь-кого, хто прийде на його землю. Це прагнення кожного з нас до забезпечення права на незалежність, демократію і важливість збереження базових людських цінностей. Було важливо почути, що після перегляду фільму глядачам захотілося більше дізнатися про Україну, яка довгий час була поза межами їхнього поля зору, про нашу культуру та людей. Що вони побачили особливу Україну: автентичну і з неймовірними людьми. Побачили справжнього українського героя, без кліше та запозичень, саме такого, якого довго очікували від українського кіно, і такого, на якого хочеться бути схожим чи хоча б мати його серед своїх друзів.
Завдяки участі в 75-му Каннському кінофестивалі ми залучили фінансову та організаційну підтримку від Люксембургу та Німеччини, представники MEDIA пообіцяли допомогу під час дистрибуції в Європі, а Український інститут у співпраці з German Films надав грант для міжнародної промоції фільму.
Продюсерки фільму «Памфір»
Для підтримки всієї української кіноіндустрії під час фестивалю було оголошено низку ініціатив. Göteborg Fund створив резиденцію для українських кінематографістів та працює над додатковими можливостями фінансування проєктів. Польський кіноінститут відкрив програму з девелопменту та завершення українських фільмів у копродукції з Польщею. Відбулася зустріч із європейським комісаром Тьєррі Бретоном щодо можливих шляхів розвитку українського кінематографу. В інтерв’ю міжнародній пресі та у спілкуванні з посадовцями з різних країн ми з колегами також зверталися з проханням про захист та підтримку українського кіно. Важливо, щоб кінофонди Європи дозволили створення наших фільмів у міжнародній копродукції без наявного фінансування від України. Така можливість залучити європейських партнерів та отримати кошти від їхніх фондів — єдиний шлях для фінансування кіно в умовах війни. Адже Україна не може зараз собі дозволити витрачати бюджет на виробництво фільмів.
ELLE.UA Що особисто вас змусило повірити в «Памфір»? Як розпочалася ваша робота над фільмом?
О.К. Робити «Памфір» із Дмитром Сухолитким-Собчуком ми вирішили 2018 року напередодні Каннського кінофестивалю: він як режисер, я як продюсерка. За рік ми вже представляли його на пітчингу як учасники резиденції Канн Cinefondation, ще три роки знадобилося для пошуку фінансування, проведення зйомки та презентації готового фільму в цьогорічній програмі фестивалю «Двотижневик режисерів».
«Памфір» став моїм продюсерським дебютом, а отже, великим особистим ризиком і відповідальністю.
Повірити в проєкт змусило те, що режисер мав чітке авторське бачення та достовірно знав, що саме він шукає. Було розуміння, що ми працюємо на конкретний результат.
Проте знімати фільм означає шукати компроміси, нові рішення та залучати значно більше ресурсів, ніж очікувалося на старті. І якщо спочатку ми планували зняти фільм із дуже обмеженою кількістю людей, щоб на майданчику не було натовпу й атмосфера була максимально інтимною, наче ми завітали в гості до наших героїв, то на практиці тільки знімальна група складалася приблизно із 75 осіб, а в окремі дні на майданчику перебувало до 400 осіб одночасно. Усе тому, що в нашому фільмі немає прохідних сцен, персонажів чи подій, усе має значення і кожній деталі приділялося багато уваги, зусиль і часу.
Кадр із фільму «Памфір»
ELLE.UA Як кінодебютанту-продюсеру (та режисеру) потрапити на Каннський кінофестиваль? Розкажіть на власному прикладі. Що було до «Памфіра»?
О.К. Це був дуже довгий, складний і захопливий шлях, що тривав чотири роки. Перший рік був повністю присвячений девелопменту проєкту та пошуку міжнародних партнерів. Це найбільш ризикований період, адже треба витратити багато власного часу та коштів, а результат можна так ніколи і не отримати. За власний кошт я відвідувала кіноринки, щоб презентувати проєкт, робила переклад сценарію та супутніх документів, організовувала попередній локейшен-скаут до найвіддаленіших куточків Чернівецької та Івано-Франківської областей, щоб зробити фотографії для візуалізації режисерського бачення. На цьому етапі дуже важливою стала підтримка Українського культурного фонду, від якого ми отримали фінансування на проведення повноцінного кастингу, пошуку локацій, створення тизеру-аніматику, завершення роботи над сценарієм, фільмування і монтажу читки сценарію з професійними акторами. Ці матеріали та напрацювання Дмитро забрав до резиденціїї Каннського кінофестивалю, куди наш проєкт відібрали наприкінці 2018 року. Наступні пів року він працював у Парижі над версією сценарію, з якою ми були б готові розпочинати пошук фінансування. Поки режисер був зайнятий у резиденції, я аплікувала наш проєкт до різних міжнародних івентів і шукала потенційних партнерів. Так, за перший рік «Памфір» було відібрано і представлено на Sofia Meetings, мене обрали до менторської програми EWA, я відвідала кіноринки у Франції, Польщі, Канаді, Італії, Швейцарії, Болгарії, Румунії, Німеччині, приїжджала до Дмитра на тиждень у Париж, щоб зустрітися з потенційними французькими партнерами. Зрештою, за рік роботи в нас був готовий сценарій, перекладений двома мовами (англійською та французькою), розроблений презентаційний пакет з фото та відеоматеріалами, до проєкту приєдналися два продюсери з Польщі та Франції, і ми були готові подати заявку до першого кінофонду. За другий рік роботи «Памфір» став переможцем одинадцятого пітчингу Держкіно, отримав підтримку Польського кіноінституту, швейцарського фонду Vision Sud Est та Hubert Bals Fund з Нідерландів, до нас приєднався копродюсер із Чилі, ми виграли з другої спроби фінансування від Французького кінофонду, який з 800-1000 заявок на рік підтримує всього 16 проєктів з усього світу. Усе це дало нам можливість розпочати підготовку до зйомок, що тривала сім місяців з перервою на COVID, та провести три знімальних місяці в дуже складних погодних умовах у шістнадцяти віддалених населених пунктах Чернівецької та Івано-Франківської областей. Ще понад рік пішло на постпродакшен фільму. Через COVID та зміни, які відбувалися під час підготовчого та знімального періоду, бюджет фільму значно зріс, тож ми продовжували шукати партнерів, працювати з фондами та інвесторами, залучили партнерів з України, Швеції, Люксембургу та Німеччини. При цьому в режисера було достатньо часу, щоб зробити монтаж, попрацювати над звуком та спеціальними ефектами. Перша заявка фільму на участь у кінофестивалі була відправлена в Канни, і ми одразу отримали запрошення від двох програм.
Кадр із фільму «Памфір»
Резюмуючи, можу сказати: аби з дебютним проєктом потрапити в Канни, треба багато докласти зусиль на етапі девелопменту, щоб мати найкращий варіант сценарію та знайти партнерів, які будуть поруч та підтримуватимуть на всьому шляху, вірити в себе та свої сили, ризикувати та пам’ятати про фінальний результат.
Для мене цей дебют став можливий тому, що я вже мала досвід роботи в ролі виконавчого продюсера з талановитими авторами і розуміла, які пріоритети мають бути визначені для створення гарного фільму. Мені пощастило працювати з Мирославом Слабошпицьким та Валентином Васяновичем над фільмом «Плем’я», з Ярославом Лодигіним над екранізацією роману Сергія Жадана «Ворошиловград», з Михайлом Іллєнком над фільмом «Толока», з Мантасом Кведаравічусом, який загинув у Маріуполі, над його ігровим дебютом «Парфенон».
ELLE.UA «Памфір» був створений спільним кіновиробництвом України, Франції, Польщі та Чилі, а також у партнерстві з Німеччиною та Люксембургом. Чи ускладнювало це робочий процес?
О.К. Створення фільму в копродукції та залучення такої кількості партнерів — це одночасно велике щастя і важка праця. Для мене позитивні моменти такого партнерства важать значно більше, ніж негативні, тому всі свої проєкти, навіть короткометражні фільми, я створюю виключно в міжнародній копродукції. Перше — це досвід і експертиза продюсерів та залучення найкращих фахівців з індустрії їхніх країн.
Коли іноземний партнер читає сценарій, дивиться відібраний кастинг чи попередній монтаж фільму, він виступає першим глядачем і має можливість дати обґрунтований коментар, які моменти не працюють або є незрозумілими для громадян інших країн.
Наступний момент — це фінансова підтримка одразу декількох країн. В Україні на дебютний повнометражний фільм держава може надати від 12 до 15 мільйонів гривень. Бюджет нашої картини завдяки залученню міжнародних партнерів склав майже 40 мільйонів гривень. Третє — це міжнародна дистрибуція, інформаційна та організаційна підтримка. Кожна країна-партнер окрім фінансування гарантувала прокат стрічки в своїй країні. Тож ще до прем’єри ми вже мали підтверджені дев’ять країн для міжнародного прокату, і їхня кількість зараз буде тільки збільшуватися завдяки нашому сейлз-агенту. Постер «Памфіра» прикрашав стенд кожного національного павільйону країн-партнерів, був присутній у їхніх розсилках та презентаціях, що значно допомогло привернути увагу. Попереду на нас чекає ще фестивальний реліз по всьому світу. І наприклад, завдяки партнерству із Чилі для нас відкрилася можливість показати фільм усім країнам Південної Америки, бо в них уже є відчуття причетності до продукту і, відповідно, є інтерес.
Трапляються й складнощі у такому форматі співпраці. Через те що у кожного з партнерів одночасно у виробництві перебуває декілька фільмів, а деякі живуть в інших часових поясах, на відповідь чи інформацію щодо одного питання треба мінімум тиждень. Це значно сповільнює процес.
Знімальний майданчик фільму «Памфір»
ELLE.UA Як би ви описали сучасний український кінематограф?
О.К. Ми, безумовно, зараз є свідками нової хвилі незалежного, яскравого та талановитого українського кінематографу. Довженко-Центр минулого року провів опитування кінознавців та створив рейтинг 100 найкращих фільмів у історії українського кіно. Усі фільми, які до нього потрапили, варті перегляду. І я щаслива, що мала змогу долучитися до створення деяких з них. З кожним роком цей перелік тільки збільшується. Сподіваюся, що фільми, які вже були успішно представлені на світових фестивалях, але з різних причин ще не вийшли в прокат, також зможуть побачити українські глядачі цього року. Серед тих, на які я очікую особисто, — «Цей дощ ніколи не скінчиться» Аліни Горлової, «Клондайк» Марини Горбач, «Бачення метелика» Максима Наконечного та, безумовно, наш «Памфір». Також важливо, що за останнє десятиріччя було створено багато українських фільмів у різних жанрах, цікавих різній аудиторії, і глядачі робили вибір у кінотеатрах саме на користь українського кіно. Діти дивилися фентезі «Сторожова застава» та мультфільм «Викрадена принцеса», молодь обирала «Мої думки тихі» та «Стоп-Земля», поціновувачам авторського кіно були цікаві «Плем’я» та «Атлантида», шалений успіх мали комедії «Скажене весілля» та «DZIDZIO», драми «Поводир» та «Кіборги», документальні фільми «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» та «Земля блакитна, ніби апельсин». Окремо хочеться подякувати команді фестивалю Docudays за популяризацію українських документальних фільмів. А також команді Одеського кінофестивалю, завдяки роботі якої глядачі з усієї України збираються в Одесі та стоять у величезних чергах, щоб першими побачити нові українські фільми. Усе це було можливим завдяки підтримці держави, роботі Держкіно, Українського інституту та Українського культурного фонду. Сподіваюся, що на нас очікує ще багато гучних і успішних прем’єр.
Бекстейдж зйомок фільму «Памфір»
ELLE.UA Як кіноіндустрія допомагає Україні в умовах війни?
О.К. Мабуть, більшості людей, які працюють у кіноідустрії, притаманні такі якості, як стресостійкість, швидкість прийняття рішень, уміння знаходити інформацію та речі за мінімальний відрізок часу і в умовах обмежених ресурсів. Тому з перших днів війни дуже багато колег почали займатися волонтерською діяльністю, вивозити людей із зон бойових дій, забезпечувати військових та цивільних необхідними медикаментами, обладнанням, гуманітарною допомогою, співпрацювати з організаціями та фондами. Я сама стала свідком влучання ракети в дитячу лікарню. І оскільки я знайома з лікарями, то почала разом з колегами організовувати допомогу відділенням інтенсивної терапії новонароджених з різних регіонів і міст України. Компанії, що займаються орендою знімального обладнання, роздали свої засоби зв’язку, генератори та дрони військовим і представникам територіальної оборони. Компанія Starwagen, яка надає спеціальний вантажний транспорт для зйомок, переобладнала свої гримерні, костюмерні та транспорт для техніки під вантажівки для гуманітарної допомоги та в режимі нон-стоп забезпечувала їхню доставку від кордону країни до Києва. Багато кінематографістів почали документувати події, знімати репортажі та фільми самостійно або ж співпрацювати з іноземними журналістами, знімальними групами та міжнародними організаціями. Актори та режисери влаштовували театральні гуртки та класи з арттерапії для дітей-переселенців. У соцмережах я бачу, як колеги печуть хліб, готують їжу, плетуть маскувальні сітки, рятують тварин, шукають нову оселю для тих, хто втратив домівку, допомагають літнім людям. Багато хлопців і дівчат вступили до лав ЗСУ, Нацгвардії, добровольчих батальйонів, тероборони. На жаль, є серед них уже багато поранених та загиблих, і від цього мені дуже болісно.
Головний виклик перед кіноспільнотою сьогодні — захистити нашу національну ідентичність на культурному фронті, представляти Україну на міжнародних майданчиках, зберегти всі надбання за останні десять років бурхливого розвитку індустрії, не допустити втрати нової хвилі талановитих авторів та акторів з України, всіх неймовірних кінопрофесіоналів.
Адже фактично кіноіндустрія зупинилася в лютому, супутні галузі рекламного та телевиробництва також майже не працюють, фінансування фільмів у межах України знайти неможливо, а отже, всі залучені до цієї сфери люди будуть шукати інші можливості для заробітку чи вимушено емігруватимуть, щоб залишитися в професії. Оптимізм вселяє те, що, незважаючи на війну, документальне кіновиробництво триває і навіть набирає обертів, отримує міжнародну підтримку і присутнє на всіх великих світових майданчиках. Ігрове кіно, яке було на фінальних етапах виробництва, також зараз отримало багато нових можливостей від європейських партнерів для завершення і представлення на фестивалях найближчим часом.
Бекстейдж зйомок фільму «Памфір»
Інтерес до України та її культури зараз неймовірний, тож сподіваюся, що завдяки цьому молоді автори зможуть отримати міжнародне визнання, на яке вони заслуговують, та продовжать говорити кіномовою з усім світом.
Світова спільнота зараз також працює над тривалою програмою підтримки українського кінематографу, створює окремі напрямки, спеціальні фонди, можливості, резиденції та гранти. Але все одно зрозуміло, що наше майбутнє залежить тільки від нас. Знаючи, як багато неймовірних, талановитих та професійних людей працює в нашій індустрії, я впевнена, що ми вистоїмо.
