Кажуть, усьому свій час. Так от здається, що їхній час — зараз. «Початок повномасштабного вторгнення збігся з нашим становленням як артистів», — кажуть учасники гурту Ziferblat, які йшли до цього «зараз» немало-небагато 10 років. Уже за лічені дні Даниїл і Валентин Лещинські й Федір Ходаков представлятимуть Україну на Євробаченні у Швейцарії. А сьогодні вони презентують свій перший англомовний альбом Of us, який народився одразу після перемоги у нацвідборі. До нього увійшли сім треків: вже знайомі прихильникам Bird of Pray та Place I Call Home і п’ять нових композицій.
Ми зустрілися з Ziferblat у перервах між їхніми виступами в Європі, аби відзняти digital-обкладинку ELLE і розпитати, чому, попри свою нішовість та «інакшість», вони аж двічі подавалися на Євробачення; які сенси закладені в їхню конкурсну Bird of Pray; які фільми, книги та артисти формували їх як творчих одиниць; чи вважають вони себе частиною нової хвилі української музики; чи не бояться стати мейнстримом та як змінилося їхнє відчуття часу за 10 років творчого шляху.
Вашому гурту цьогоріч виповнюється 10 років, але при цьому широка медійність прийшла до вас лише минулоріч — після Нацвідбору до Євробачення. Чи були у вас за ці 10 років моменти зневіри, коли хотілося поставити все на паузу чи взагалі на стоп? Які моменти ви вважаєте переломними й визначальними?
Даниїл: Ні, у нас не було жодної секунди сумнівів — я в цьому абсолютно впевнений. Я сприймаю будь-які здобутки чи спроби крізь призму часу. Так мене виховали книжки й батьки. Я спокійно роблю те, що вмію, і покладаюся на долю та Бога.
Валентин: Зневіри ніколи не було, але бували складні моменти, коли було незрозуміло: що далі? Думаю, попереду ще буде багато різного, але головне — залишатися разом.
Федір: Я в гурті вже шостий рік, і жодного разу не було сумнівів у тому, що все вийде. Ми йшли до цього повільно, але впевнено — і я бачу в цьому лише перевагу.
Ви вирізняєтеся з-поміж інших українських сучасних артистів. Складається враження, що ви свідомо обираєте цю «інакшість». Для чого тоді вам було потрібне Євробачення?
Даниїл: Конкурс існує для кожного, хто хоче спробувати себе. У нас ринок так влаштований — Євробачення є важливою складовою. Ми ж собі не вороги. Ми все робимо свідомо, але не тому, що прагнемо бути нонконформістами, — просто інакше в нас не виходить.
Валентин: Я думаю, причина — у тому, що ви згадали в попередньому запитанні: медійність. Вона нам, безумовно, потрібна — і ми цього не приховуємо. Є багато музикантів, з якими ми починали: вони теж грають класну, іншу музику, але так і залишилися в андерграунді. А ми завжди хотіли на велику сцену. Принаймні мені так здається.
Федір: Ця інакшість — наша природа. На такій музиці ми виросли. Євробачення залишається одним із найпотужніших трамплінів для артистів. А ще — це наша дитяча мрія. Для мене велика честь і відповідальність представляти Україну на міжнародній арені.
Чи є у вас страх залишитися незрозумілими або, навпаки, стати мейнстримом?
Даниїл: Ні, страху немає. Я знаю, що роблю. І вірю, що час усе розставить на свої місця. Мейнстрим — це не щось погане. Особливо коли течію задаєш ти сам.
Валентин: У мене є різні страхи. Чесно кажучи, зараз є набагато важливіші речі, про які думаєш постійно. Війна триває вже понад десять років — і саме це найбільше тривожить. А щодо нашої музики — побачимо. Ми робимо все можливе, щоб бути на видноті.
Федір: Є страх із віком втратити внутрішнього цензора і почати писати слабкі пісні. Але ми стараємось завжди йти за власними відчуттями — аби створювати щось справді цінне для себе й для наших людей.
Як змінилося ваше сприйняття Євробачення до участі й після перемоги в Нацвідборі? Чи вивели ви для себе формулу переможного номера для цього конкурсу?
Даниїл: Нічого не змінилося. Ми з хлопцями дорослі люди — прийшли до цього етапу в зрілому фізичному й ментальному віці. Ніякої формули немає — і ми ніколи її не шукали.
Валентин: Так, формул дійсно не існує. Їх узагалі ніде немає — в жодній сфері. Є певні перевірені методи, але ми точно не ті артисти, які будуть їх використовувати. Бо якщо це не спрацює з нами — сенс тоді в тих «фішках»? Не всім підходить одне й те саме.
Федір: Моє сприйняття Євробачення змінилося — в кращий бік. Побувавши за лаштунками, я побачив, наскільки це інший, величезний світ — зі своїми правилами, викликами, але й з великими можливостями та відповідальністю. Щодо «формул» — повністю погоджуюсь із хлопцями. Це точно не наша історія.
Хто був вашим головним критиком під час підготовки до конкурсу? Чи питали ви порад у когось з українських зірок, хто представляв Україну на Євробаченні в попередні роки? Яку найціннішу професійну пораду ви отримали і від кого?
Даниїл: У нас є ми й наша команда — і цього більш ніж достатньо. Це не така вже й мала кількість талановитих людей, аби не можна було назвати це соціальним експериментом. Професійні поради я регулярно отримую від учасників минулих Євробачень — вони справді конструктивні. Особливо цінні були від Джамали та alyona alyona. Також хочу ще детально проговорити деякі нюанси з Яною Шемаєвою.
Валентин: Ну, наш головний критик — це, звісно, суспільство. А поради… Так, ми чули їх від різних артистів. Не хочу називати імен, але мушу сказати — вони були доволі доречні й по суті.
Федір: Для мене найціннішою стала порада від нашого артдиректора: «Не хвилюйся й отримуй задоволення — це унікальний досвід, який ти запам’ятаєш на все життя». І я справді намагаюся проживати кожну мить сповна — зберігаючи спокій і готовність гідно представити нашу музику.
Як виглядає ваш день зараз — у період підготовки до Євробачення? І чи комфортно вам у такому ритмі?
Даниїл: Вихід із зони комфорту — це ключ до змін. Тому жалітися нема коли й нема кому. Я сам обрав цей шлях. Наш день зараз ненормований, часу на сон майже немає, якщо говорити відверто. Але водночас з’являється більше сенсу в усьому, що ми робимо.
Валентин: Це як ритм нацвідбору, тільки в десять разів інтенсивніший. Важко — але як інакше? Це колосальна робота — і наша, і всієї команди. Тут не про комфорт чи дискомфорт. Тут про те, щоб усі залишилися задоволені результатом.
Федір: Графік справді щільний — це правда. Але ми знали, на що йдемо, тому стараємося пройти цю непросту дистанцію гідно й отримати з неї максимум досвіду. Я, здається, досі в тонусі (сміється) і готовий працювати далі.
У чому головна ідея треку, з яким ви їдете на Євробачення? Що в ньому закладено на рівні сенсів? Що було найскладнішим в роботі над цією піснею? Момент, який «не давав спати»? Чи змінювали ви щось у треку після перемоги в Нацвідборі?
Валентин: Основна ідея — це зміни, це надія на світле майбутнє. Ця пісня — рефлексія. Україна мучиться. Народ страждає. Але водночас ми робимо щось таке, чого не вдавалося навіть нашим пращурам. І це відчувається. Про це хочеться говорити. Це — наша трагедія і наш тріумф водночас.
Найскладніше було зібрати все докупи — у пісні багато складових, різні інструментальні пасажі. Коли я її писав, у руках була лише акустична гітара. Тобто все, що ви чуєте зараз, було створене просто на шести струнах мого інструменту вдома. А потім ми вже «запаковували» це в аранжування.
Після нацвідбору ми майже не змінювали пісню — лише додали оркестр і кілька пауз, аби зробити її ще більш епічною. Ось така історія.
З ким ви працюєте над постановкою номера? На які сюрпризи чекати нам у фіналі конкурсу?
Даниїл: Сюрприз на те й сюрприз — його розкривають, коли настане час. А над постановкою нашого номера працює Марія Коростельова. Вона вже зараз робить фантастичну роботу.
Ви вже активно гастролюєте Європою. Розкажіть, будь ласка, більш детально про свою гуманітарну місію у Швейцарії. Чи допомагає вам наразі статус учасників Євробачення доносити правду про війну в Україні через світові медіа?
Валентин: Поки що це складно назвати повноцінними гастролями. Ми їздили до Базеля, щоб зняти «візитівки» для конкурсу — ті самі відео, які щороку показують перед виступами учасників. Також відвідали дві вечірки для єврофанів — у Мадриді та Амстердамі. Там, окрім музики, ми говорили про важливе: нагадували про війну в Україні та збір коштів на розмінування, який ми запустили разом із Фондом Сергія Притули та ПриватБанком і Mastercard.
Статус представника України на Євробаченні дає хороший доступ до європейських медіа — і ми, звісно, використовуємо цю можливість максимально ефективно.
Що б ви хотіли сказати всім українцям, які вважають, що такі конкурси, як Євробачення, наразі не на часі для України?
Даниїл: Хочу сказати, що кожен має право на власну думку — особливо у воєнний час. Я сам — звичайний українець і теж часто критично реагую на різні речі. Але з тієї перспективи, з якої мені зараз, можливо, легше дивитися, ніж іншим, — цей конкурс справді важливий. Євробачення зараз потрібніше, ніж, скажімо, футбольна Ліга конференцій. І як на мене, разів у десять.
Валентин: Євробачення — це великий європейський форум. І це реальна можливість нагадати про Україну вкотре. Насправді бюджет на поїздки українських артистів не є критичним — і велику частину витрат музиканти покривають самостійно. Дуже багато питань вирішуються власними силами. Тож який сенс відмовлятися від участі в таких подіях?
Вас у гурті троє. Як між вами розподілені ролі (і не лише музичні), хто за що відповідає? Як ви вирішуєте суперечки всередині команди?
Даниїл: Розподіл ролей у нас відбувається доволі природно: кожен бере на себе те, у чому він сильний. Суперечки бувають — і вирішуються непросто. Але ми як один великий організм, у якому щодня доводиться проявляти емпатію та знаходити спільну мову.
Які артисти, фільми, книжки, хобі сформували вас як особистостей? Що на вас (кожного окремо, звісно) мало визначальний вплив у різні життєві періоди?
Даниїл: Класична музика сформувала моє уявлення про красу та музичну гармонію. Моріс Равель залишається для мене головним джерелом натхнення й досі.
Якщо говорити про попкультуру — я великий прихильник творчості Пітера Гебріела.
А щодо літератури — я буквально сформований книжками від А до Я. Та якщо згадати твори, які найбільше вплинули на мене в підлітковому віці, то це «Мартін Іден» Джека Лондона та «Буремний перевал» Емілі Бронте.
Валентин: Важко виділити щось одне. Моїм першим мультфільмом був Yellow Submarine, який показали батьки, — з того часу я й закохався в музику. Бабуся давала слухати багато класики. Ми з дитинства навчалися у музичній школі, грали на віолончелі. Але найбільший вплив на нас мали не тільки вчителі, а й люди навколо.
У моїй сім’ї багато талановитих і неординарних особистостей. Мої батьки — мама Анастасія й тато Іван — для мене виняткові люди. Їхні батьки теж були такими. Мій дядько, Олександр Володарський, у дитинстві мав на мене великий вплив — він письменник і драматург.
Я з корінної київської родини. У дитинстві часто бував у домівках цікавих людей або ж вони приходили до нас. У нашій квартирі на Оболоні досі висять картини художника, який свого часу спілкувався з Параджановим. Їх нам подарувала його мама, здається, після його самогубства. Він часто навідував мою прабабусю — допомагав їй із німецькою.
З самого дитинства я був оточений людьми й історіями, які формували мене й мого брата.
Федір: Я виріс у сім’ї художників і з самого дитинства був оточений мистецтвом. Батьки почали формувати в мені музичний смак дуже рано: вони показували мені мультфільм Yellow Submarine, який я просто обожнював і міг дивитися днями, водили на різні виставки та концерти. Батько брав мене у свою художню майстерню, де репетирував зі своїм гуртом, — там стояли барабани, і саме тоді я полюбив цей інструмент.
Із шести років я навчався в Академії мистецтв ім. Чембержі, де мене оточували хореографи, театрали, художники та музиканти. Спілкування з ними протягом 14 років сформувало мене як творчу особистість.
Ваші сценічні образи — це окрема мова. Хто їх створює? Як ви працюєте з образами як частиною музичного наративу? Кого зі світових та українських дизайнерів ви б виокремили як улюблених?
Даниїл: Наша сценічна поведінка та стиль — це природне продовження нашого повсякденного життя. Те, що приємне моєму оку в побуті, з’являється і на сцені. Усе взаємопов’язане.
Я не настільки добре орієнтуюсь у світі моди, щоб наводити багато імен, але з українських дизайнерів і стилістів можу виділити Олега-Родіона Шуригіна Грекалова та Тетяну Ямщикову. А зі світових дизайнерів, які працювали з музичними гуртами, для мене особливо знаковим є Сторм Торгерсон.
Під час промотуру до Євробачення ваші образи від Ельвіри Гасанової не залишили байдужими ані фанів, ані медіа — зокрема на червоних доріжках, у спілкуванні з міжнародною пресою, а також кастомізовані образи на нашій digital-обкладинці. Як виникла ця колаборація і що вона означає для вас?
Даниїл: Наші виступи в межах промовечірок до Євробачення — не лише про музику. Наша поїздка до Європи має першочергову місію: доносити важливі меседжі кожному, хто нас бачить і чує.
Кожна наша поява в публічному просторі — це частина великої розмови про Україну, її силу, незламність і боротьбу за світло навіть у найтемніші часи. І наші образи з благодійної колекції «Відродження» в колаборації з українською дизайнеркою Ельвірою Гасановою за підтримки ПриватБанку та Mastercard — також частина цієї розмови. Колекція створена як подяка донаторам і волонтерам, як символ приналежності до ком`юніті, що діють сьогодні, аби змінювати Україну на краще.
Пташка, хвилі, сонце — не лише символи, це наш візуальний меседж Європі. Це про те, ким ми є. Про націю, яка не здається. Вода та хвилі — символ сили, незламності та масштабу українського народу. Журавель — повернення до коріння, рідної землі та відбудови країни. А в жовтогарячому кольорі постає метафорою фенікса — відродження з руїн, яке українці щодня переживають. Сонце — про нове життя та світло.
Саме про це і наша конкурсна пісня Bird of Pray. Вона про надію. Про світло, яке не згасає навіть тоді, коли навколо суцільна темрява. Це світло живе в кожному українці — і ми хочемо поділитися ним з усіма нашими слухачами.
Три роки повномасштабної війни для більшості українців стали особливо кризовими: хтось закрився в собі, хтось, навпаки, нарешті почав втілювати все, на що не наважувався роками, бо «коли, як не зараз». Як творилося вам ці роки? І що переживали ви як творчі одиниці?
Даниїл: Усе творилося, як зазвичай. Я зараз не проживаю період глибоких рефлексій — для мене вони можливі лише після завершення війни. У цьому я переконаний.
Чи допомагає мені ненависть або біль творити краще? Не знаю. Можу відповісти на це запитання, мабуть, за десять років.
Валентин: Початок повномасштабного вторгнення збігся з нашим становленням як артистів. У травні 2022 року ми випустили наш перший серйозний сингл — «Земля». Саме тоді нас почали сприймати такими, якими я завжди хотів, щоб нас бачили.
Війна підштовхує нас діяти — бо вже немає часу відкладати важливі речі на потім.
.jpg)
Чи відчуваєте ви себе частиною нової хвилі української музики? Кого б ви ще до неї віднесли? Якою є українська музика 2022–2025 років?
Даниїл: Ні, я не відчуваю себе частиною нової хвилі української музики. Я занадто давно почав цей шлях, але й завершувати його поки не збираюся.
Після повномасштабного вторгнення українська музика нарешті отримала більше уваги, особливо в мовному питанні. Чи стала вона якіснішою? Можливо. Але точно стало більше самої музики. Мені подобається багато нових імен, хоча я краще розбираюся в рок-н-ролі. Його більше не стало. The Unsleeping та «Океан Ельзи» як були номером один, так і залишаються — навіть якщо випускатимуть нові пісні раз на декаду.
Валентин: Смішно й парадоксально, але для мене ми досі представники тієї самої нової хвилі української музики 2014–2019 років. Ми дуже довго «запрягали».
Мої артисти, мої ровесники залишилися в тій часовій петлі. Це були 5 Vymir, Tik Tu, Latexfauna, Panivalkova, Vivienne Mort… Ми починали разом тоді — і для мене це все ще наша епоха. Так буває.
Але, гаразд, нормально говорити, що ми тепер частина нової хвилі, яка формується сьогодні. Для широкої аудиторії ми справді з’явилися у 2022 році — і нехай буде так.
У нас зараз багато чудових нових артистів. Кажанна, Nazva — я вірю, що вони пройдуть цю хвилю і залишаться.
Щодо інших — побачимо. Я б дуже хотів, щоб так сталося. І сподіваюся, ми самі теж залишимося. (Посміхається.)
Ziferblat — це про час. А що ви зрозуміли про нього за 10 років у музиці? Чи змінилося за цей період ваше відчуття ритму життя, темпу творчості, цінності миті?
Даниїл: Я ж не молодію. Як то кажуть, із віком люди інакше відчувають плин часу — швидше. А отже, кожну мить я намагаюся смакувати ще жадібніше.
Валентин: Ми з часом не надто дружимо. У нас усе відбувається у випадкові моменти. Або й не випадкові — не знаю. Час завжди сам усе показує. У цьому я переконався точно.
Бліц
Який трек із вашого доробку є вашим найулюбленішим?
Даниїл: Складне запитання. Особливо подобається виконувати на концертах «Літаки».
Валентин: «Земля» дала нам потужний поштовх. Вона завжди залишатиметься для мене особливою. А «Літаки» — це дуже емоційна пісня, яка резонує особисто зі мною.
З ким зі світових зірок ви хотіли б заспівати разом?
Даниїл: З Кейт Буш.
Валентин: Якщо говорити про тих, хто зараз на слуху, — це Олівія Родріго та Чапел Роан. Тут я, мабуть, не буду оригінальним. Це справді великі зірки, які, на мою думку, визначатимуть подальший розвиток музики. І звісно, Біллі Айліш. Вона вже стала величезною постаттю, попри свій вік.
Як би називався ваш гурт, якщо не Ziferblat?
Даниїл: «Оракули».
Валентин: Смішно, але наш колишній басист Женя Шевченко справді пропонував назву «Оракули». Треш, правда?
Федір: «Шелест Запахів».
Який номер від України ви вважаєте найсильнішим за всю історію Євробачення?
Даниїл: Якщо говорити про номер… то у Melovin було найбільше екшену. А естетично найбільше сподобалися виступи Джамали та Alyosha.
Валентин: Дуже важко сказати. Якщо пісню — то найцікавіша для мене була у Джамали. Якщо номер — можливо, у Go_A. Ще цікавою була ідея у Злати Огнєвіч, коли її на сцену виносив гігант.
Але загалом я більше «прусь» від пісень і мелодій. Номери в попконкурсах мене цікавлять набагато менше, якщо чесно.
Кого з сучасних українських виконавців ви вважаєте найперспективнішими?
Даниїл: Кажанна, temstime, krylata.
Валентин: Ну, Кажанну я вже згадував. У принципі, як би дивно це не звучало від мене, думаю, що Domiy теж буде рости далі. У неї є велика перспектива вийти на рівень KOLA як мінімум.
Щодо альтернативної музики — важко когось назвати, якщо чесно. Це довга розмова, бо в нас тут усе не так райдужно. Є «Шмальгаузен», але вони вже досить високо злетіли для нашої країни й більше не в статусі «перспективних».
На що ви ніколи не підете у творчості?
Даниїл: На спрощення заради кращого розуміння.
Валентин: Російська мова — це точно ні.
Забобони, особливі ритуали чи талісмани, які ви виконуєте чи завжди берете з собою перед виступами?
Даниїл: Підштаники. (Сміється.)
Валя: Завжди вдягаю «фєнєчки», які нам дарують фанати.
Федір: Я не вірю у забобони, я людина віруюча. Перед концертами молюсь, щоб все пройшло вдало.
Найдивніша річ у вашому райдері?
Даниїл: Немає нічого особливого. Хіба що час від часу думаю, чи не додати в райдер сухе манго — солодке.
Валентин: У нас стандартний райдер. Піаніно з кісток поки що немає. (Сміється.)
Федір: Я б додав у райдер меню Біг-Тейсті. Це дивно? (Сміється.)
Момент, який би ви хотіли пережити ще раз?
Даниїл: Перемога в Гран-прі фестивалю «Тарас Бульба» у 2018 році.
Валентин: Випуск синглу «Земля».
Федір: Наш перший сольний концерт.
Над проєктом працювали:
Текст: Світлана Кравченко
Фото: Michael Fedorak
Всі образи: Gasanova
Партнери знімання: ПриватБанк х Mastercard
