Сергій Кулибишев — український режисер, сценарист і драматург, що написав понад 400 сценаріїв! Цьогоріч його пʼєсу «Поліандрія» про жінку, до якої повертається з фронту поранений чоловік, ставить Давид Петросян. Водночас Сергій виступив шоуранером і режисером першого оригінального серіалу для Sweet TV — «Ховаючи колишню».
В останні дні літа ми зустрілися з Сергієм, щоб обговорити його осінні премʼєри, подискутувати про гумор на важкі теми та з’ясувати, чи справді театр проживає розквіт і які проблеми зараз існують в індустрії сучасної драматургії.
Пʼєса «Поліандрія», Давид Петросян та антрепризи
Як ти вирішив писати п`єсу «Поліандрія»?
У листопаді 2023 року в Чернівцях я ставив «Величне століття. Веселе» — свій режисерський дебют. Після премʼєри в мене одразу виникла ідея, хоч і не було тригеру. Я просто подумав: «Я поставив виставу, а що ж тепер робити?» І знайшов відповідь у цій ідеї.
Якою ідея була спочатку, про це і вийшла пʼєса?
Ні, ні, ні. Мені прийшла форма: жінка чекає свого чоловіка після поранення і розуміє, що він повернеться зміненим, але не знає, яким саме. Тоді приходять двоє людей, які і є її чоловіком.
Усе інше з’явилося в процесі. Це звичайна робота драматурга — уявляти себе на місці кожного героя, розуміти, чого він справді хоче і як поводитиметься в неочікуваній ситуації, яку ти створив. Я б сказав, що далі вже персонажі ведуть мене, а я лише записую. Я уявляв себе тим, хто чекає близьку людину, а вона повертається зовсім іншою. Уявляв себе тим, хто хоче повернутися до свого звичного «я», але не може. Для цього я багато говорив із ветеранами з пораненнями та інвалідністю і з їхніми дружинами. Бо якою б не була уява драматурга, реальне життя — основа. Моя історія метафорична, і буквальних її аналогів немає ні у світовому кіно, ні в театрі. Але вона про те, з чим стикаються і ще стикатимуться тисячі наших родин.
Ти завжди так працюєш — виникає перша ідея-спалах, яку ти розмотуєш, як клубок?
З такою ситуацією стикнувся, коли розробляв свій короткометражний фільм «Сонечко». Я придумав ідею, що хлопчик піде від батька, а батько його відпустить. Тут постало питання: як розкрутити історію так, щоб розібратися, чому він його відпустить? Бо це ж цікаво. Далі ти йдеш за героєм: що відчуває батько, коли його син іде.
В «Поліандрії» це теж є: що відчуває жінка, коли її чоловік — два різні чоловіки? Як із цим жити?
Можливо, тригер на цю історію все ж був?
Прем’єра «Величного століття. Веселого» відбулася на театральному фестивалі «Золоті оплески» у Чернівцях. Там показували різні вистави — наприклад, «Конотопську відьму» Івана Уривського чи антрепризу харківського театру ім. Шевченка «Чоловік моєї дружини». Зали були повні і на одній, і на іншій постановці. На другій люди були настільки щасливі, що в захваті тупотіли ногами. Тоді я замислився над феноменом антрепризних комедій: чому театрознавці вважають їх «низьким жанром», а глядачі, навпаки, із задоволенням дивляться історії про чоловіка, який повертається з відрядження та знаходить коханця в шафі? Я подумав: а що, якщо поєднати цей нібито «легкий» жанр із темами, які справді мене хвилюють? І ця робота мене захопила.
Мені захотілося, щоб так реагували на сучасну драматургію, — перестрибнути цю прірву і деконструювати жанр антрепризи на іншому рівні сенсів та порушених проблем. Швидше за все, моя ідея народилась тут підсвідомо. Бо в шафі мої герої теж ховаються. (Сміється.)
Проблеми, які ти порушуєш у пʼєсах, — це про ходіння лезом у сьогоднішньому суспільстві: тема ветеранів у «Поліандрії», тема квір-людей і їх виходу з шафи у «Величному…», твій майбутній серіал «Ховаючи колишню» для Sweet TV розповідатиме про цивільних чоловіків, які ховають свою колишню-військову. Це свідомий вибір болісних і важливих точок для розмови?
Я занурюю людей, які не готові говорити про, наприклад, прийняття орієнтації іншої людини. Спочатку їм смішно, бо вони вважають, що це комедія. А потім вони потрапляють у глибини екзистенційної кризи. Мені це так сподобалося у першій пʼєсі та виставі, яку я зробив, що другу я хотів зробити саме такою. І для мене «Поліандрія» — це продовження цього шляху. Вони навіть існують в одному Всесвіті. У «Поліандрії» згадується герой «Величного століття», та й дія відбувається в Житомирі, звідки приїхав один з героїв «Величного століття».
Я захоплююсь Мак-Доною, тож це мій реверанс йому, бо всі його пʼєси розгортаються в одному Всесвіті. Іноді герой однієї пʼєси згадує героя з іншої. І мені теж хотілося так. Зараз я задумав третю пʼєсу — вона також у моєму Всесвіті.
А ти не боявся, що твою деконструкцію антрепризи будуть сприймати як комедію, а не як переосмислення жанру?
Боявся. Особливо — як це сприймуть сучасні українські драматурги і театри, які зверхньо, як і я, ставляться до жанру антрепризи. І я здивувався, коли Давид Петросян написав, що відмітив п`єсу.
«Величне століття. Веселе» після твоєї постановки у Чернівцях поставив Олексо Гладушевський у Театрі «Золоті ворота» у Києві. Над постановкою «Поліандрії» зараз працює Давид Петросян. Як ти відпускаєш свої тексти в інші руки? І чи вважаєш ти, що це правильний, найкращий, найзручніший шлях для тебе як для драматурга?
Мені це легко саме завдяки режисерському досвіду. Коли мені подзвонив Олексо, це був захват. Я зрозумів, що зміг побачити свій текст так, як я його бачив на сцені, а тепер ще побачу зовсім по-іншому. І коли я йшов на прем`єру, мій гештальт особисто був закритий. Якби мені не вдалося своє поставити, то, можливо, відчував би ревнощі.
З «Поліандрією» теж усе просто. Багатьох українських театральних режисерів я поважаю, але Давид Петросян вкрав моє серце, коли я побачив «Процес».
Гумор, що руйнує стіни, та чи пише Сергій Кулибишев про себе
А чи не боїшся ти жартувати навколо психологічних чи фізичних травм? «Поліандрія» — це комедія, «Ховаючи колишню» — трагікомедія. Чи це частина твоєї ідентифікації, твого гумору? І ти вважаєш, що так можна, саме так треба?
Коли я писав «Поліандрію», то спілкувався з ветеранами з інвалідністю, робив інтерв`ю для збору матеріалу, говорив з вдовою військового. Я пояснював їм, для чого це, а вони давали дозвіл. У п`єсі немає того, що вони мені розказували. Є тільки тон, з яким вони про це говорили. Я його зберіг. Вони також читали вже готову пʼєсу, бо я хотів отримати дозвіл від фокус-групи.
Я не можу гарантувати, що моя пʼєса нікого не затригерить. Це неможливо. Але я роблю це з повагою та з пошаною. Не у своїй голові, а вголос до тих, хто втратив, і тих, хто зазнав травм.
Я переконаний у тому, що хороший гумор — це тоді, коли ти висміюєш того, хто сильніший, того, хто перебуває при владі. У поганому гуморі сміються над слабким або над тим, хто не може дати відсіч. Насправді це не смішно.
Наприклад, Тарас Шевченко — священна людина в українській літературі. Або Леся Українка. Як можна над ними сміятися? Це ж великі люди — можна. Просто треба знайти спосіб, який нікого не образить, але покаже потрібну тобі ситуацію.
Справжній гумор показує проблеми. Наприклад, проблему, що люди відводять очі від людей з інвалідністю. Я відчував це в дитинстві, бо у мене у дворі був чоловік без двох кінцівок. І ми, діти, намагалися на нього не дивитися. Я зараз теж відчуваю ніяковість. Але її не треба уникати, її краще визнати та боротися з нею. Ми маємо вибудовувати нову звичку, а не стіну. Коли ти не можеш над чимось пожартувати, то стіна зростає. Гумор для мене — це не спосіб посміятися з проблеми. Це річ, яка розчиняє двері й руйнує стіни.
Побутує думка, що автор говорить про себе у героях та власних творах. Але у твоїх роботах спочатку здається, що це не так. «Величне століття. Веселе» — голова села зізнається, що він гей. «Сонечко» — про батьківство, а «Поліандрія» — про жінку, яка зустрічає чоловіка після поранення на фронті. Проте ти гетеросексуальний чоловік і не маєш дітей.
І я не жінка, все правильно!
Якщо ці герої та історії не про тебе, то як ти відчуваєш, що це твоя тема, про яку ти можеш говорити?
Кожна з цих ситуацій мені знайома, інакше б я про це не написав. Але знайома метафорично. «Сонечко» — це про відпустити того, кого любиш, тому що ти розумієш, що ця людина з тобою нещаслива. Як людина, яка доволі багато пожила і бачила, я знаю, що це таке — відпускати, коли не хочеш відпускати.
Щодо «Поліандрії» — мені було цікаво написати про героїню-жінку. Це виклик. На попередніх проєктах — наприклад, серіалі «Громада» — мені завжди казали, що я добре пишу лінії жінок, відчуваю їх.
Коли я вперше придумав ідею, що чоловіки повертаються з фронту, то подумав, що головними героями будуть вони. Але зупинив себе. Я не знаю, як це — повертатися з фронту зміненою людиною. Ти це навіть після інтерв`ю не зможеш дізнатися насправді. Це буде фальшиво. Проте я знаю, як це — чекати близьких друзів з фронту, хвилюватися за них. І знаю, коли вони повертаються поранені. Тому мій акцент там, де я знаю, як це, і не хочу зміщувати акцент п`єси на те, як бути ветераном з інвалідністю, який повернувся з війни в сім`ю.
Театральна індустрія та чи дійсно є розквіт, про який усі говорять
Ти згадував багато вистав, які дивився. Ти відвідуєш читки, активно залучений у театральний процес. На твою думку, що зараз відбувається з сучасною українською драматургією?
Не вважаю себе знавцем, щоб давати фахову оцінку українському театру. У театральне середовище потрапив тільки 2023 року, коли вперше замислився про це після написання першої п`єси. Відчуваю себе новачком — і, мабуть, таким і залишусь, бо щоб стати своїм тут, потрібно років десять.
Але я вже знаю, що спалахи успішного українського театру були ще після Революції Гідності. Тоді вже з`явилися цікаві театри, проєкти, постановки. Зараз почалася нова хвиля, спровокована повномасштабним вторгненням. Дехто критикує хайпові постановки, але є й ті, хто захоплюється постановками в театрах, чиї назви не такі відомі. Думаю, що нинішні процеси в театрі природні та вчасні. Український театр розвивається і намагається надолужити втрачене.
Втрачене через російський вплив?
З двох причин. Звісно, тому що ми були притиснуті російським театром, і всі дивилися на те, що в Москві відбувається. Друге — недофінансування. І все це, звісно, зробило так, що театр розвивався не тими темпами, які відповідають інтелектуально-смаковому рівню українських митців.
Зараз говорять про театральний бум, але менше говорять про кризові точки в театрі. У кіно навпаки — ми говоримо про проблеми більше, ніж про перемоги, бо проблем статистично зараз більше. Цей хайп і бум, який приписують театру, не заважає йому зростати?
Ми не знаємо, скільки це протриває, щоб судити, як це глобально вплине на індустрію. Одна з криз, про яку говорять, — це скандал з Андрієм Білоусом. Безсумнівно, це криза українського театру. І загалом «совєтська» система навчання в театральних ВУЗах — це теж криза. Це все надто пахне середньовіччям, яке потім відображається на роботі театрів, особливо в регіонах.
Я розумію, що цю систему дуже важко зіштовхнути з мертвого місця. Але мені дивно, що у нас в країні є «Дія», цифровізація, купа різних сервісів, крутий банкінг, а те, що відбувається в театрі, — це досі «совєтська» система.
Якось ми також говорили з тобою, що більшість театрів не готові до постановок сучасної драматургії. І те, що називають хайпом, поки лише стосується класики.
Я вважаю, що українському театру не вистачає сучасної драматургії. Не тільки української. І дійсно, класики надто багато. Я бачу чудові зміни в театрі на Лівому березі. Вони організовують конкурс для театральних режисерів «Митниця. Нова режисура», де призом є постановка в їхньому театрі. Долучитися може людина хоч з вулиці. Вони це роблять для того, щоб відкривати нові імена в режисурі. І це дуже круто.
Або, наприклад, драматургічний конкурс «Липневий Мед», в результаті якого видають книгу з пʼєсами. Не лише з цього конкурсу, а з різних українських премій року. Я помічаю, що вода камінь точить. Це дуже нескоро зрушиться і дасть плоди, бо державні театри досі не ставлять ці пʼєси, які їм присилають такою книгою. Але будемо працювати над цим.
Назви трьох українських недооцінених драматургів та драматургинь.
У нас немає жодної зірки української драматургії, окрім, можливо, Наталки Ворожбит. А реально крутих драматургів набагато більше. Я легко назву 10. Якщо ти хочеш, щоб я назвав трьох, то нехай це буде Лєна Лягушонкова, Олег Михайлов та Лєна Кудаєва.
Авторка: Єлизавета Сушко
