Нещодавно продюсерка та відеографка Катерина Печоріна почала черговий професійний етап у США, де знайшла своє нове покликання — створення візуального контенту. Дівчина, що має багаторічний досвід роботи на високорейтингових телеканалах України, поділилася з ELLE своїми думками щодо майбутнього телебачення, контентних трендів та влади соціальних медіа.
У сучасному світі, де візуальний контент для брендів та бізнесу має вирішальне значення, Катерина Печоріна є справжньою майстринею своєї справи. Її кар’єра — це історія постійного зростання та пристрасті до відеомистецтва, що поєднує глибокий досвід в українській медіасфері та нові виклики, які вона прийняла в США. Свого часу вона була успішною продюсеркою, на рахунку якої такі рейтингові проєкти, як «Супермодель по-українськи», «Пристрасті за ревізором», «Інтуїція», «Вар`яти», «Аферисти в сітях», а наразі трансформувалася в сучасного відеографа, що стало природним розвитком у відповідь на зміни на медіаринку: традиційні телевізійні проєкти поступово втрачають свою актуальність, а популярність соціальних мереж лише зростає.
Як і коли ви вперше потрапили на телебачення? І чому вирішили залишитися там надовго?
Моя історія про знайомство з телебаченням не була якоюсь фантастичною, але це довгий шлях, як то кажуть, крізь терни до зірок. Мій батько багато років працював на Новому каналі: спершу був одним із головних юристів, а згодом став директором з розвитку. З самого дитинства я дивилася на нього і мріяла одного дня також туди потрапити. До речі, мене й досі тригерить, коли хтось каже, що своїм успіхом я зобов’язана батьку. Авжеж, його роль важлива, але я переконана, що протриматися так довго на телебаченні, досягти того, чого я досягла, було б неможливо, якщо б це не стало покликанням.
Вперше на знімальний майданчик я потрапила ще підлітком, це був проєкт «Фабрика зірок». Пам’ятаю, тоді мені довірили перевіряти квитки на вході перед прямими етерами, і саме там я відчула славнозвісну магію телебачення. А вже з 14 років почала підробляти хелпером, тобто була дівчинкою «принеси, подай» на різноманітних шоу. Перераховувати їх немає сенсу, бо, здається, я встигла попрацювати на геть усіх проєктах, які колись виходили на Новому каналі. Пізніше я вступила до університету на спеціальність режисер кіно та телебачення, а паралельно з навчанням почала працювати.
Моє перше відрядження було до Криму, де ми знімали проєкт «Я — герой!». Це дуже класне шоу, в якому команди змагалися за кілограмовий злиток золота. А я, 17-річна дівчина, адмініструвала ці команди, тобто займалася всіма організаційними питаннями: слідкувала, щоб учасники з’явилися на майданчику, перевіряла петлички, приносила їм водичку, купувала квитки тощо. Під моїм контролем тоді було 18 команд, з деякими людьми я й досі спілкуюся. Там я отримала дуже цінний експіріенс, після чого почала повноцінно працювати адміністратором. Згодом стала старшим адміністратором, і в процесі зрозуміла, що хочу бути продюсером. Незважаючи на те, що я навчалася на режисера, якось відразу усвідомила, що не готова присвятити життя режисурі, але наразі відчуваю, що освіта дає мені чималий поштовх у професійному розвитку. Втім, як і продюсерський досвід.
Як повномасштабна війна змінила українське телебачення? Йдеться не лише про контекст, а й про якісні трансформації.
Я вважаю, що українське телебачення почало помітно трансформуватися ще до війни. Йдеться саме про диджиталізацію, коли з’явилось розуміння, що нам потрібні проєкти не тільки горизонтального, а й вертикального формату. До того ж почали знімати рекламні мінісеріали для Instagram, і це було дуже класно. Паралельно зі Starlight Media свого часу я працювала в інфлюенс-маркетинговій агенції Жені Таллера Why Not? Enot, де ми створювали чимало цікавих рекламних роликів з блогерами саме в форматі серіалу.
Також приємною трансформацією є те, що після початку повномасштабної війни на телебаченні змістився фокус із форми на зміст. Раніше всі дуже зациклювалися на тому, який має вигляд декорація, наскільки вона масштабна, ефектна, наскільки багато людей працює на тому чи іншому проєкті. У багатьох навіть була така внутрішня ініціатива роздувати бюджети. А от зараз усі почали відрізати неважливе і залишати тільки зміст, що істотно вплинуло на бюджети. Якщо ми подивимося на американські шоу, то побачимо, що багато проєктів будуються саме на змісті, а не на ідеальній картинці. Ба більше, мені здається, що американці навіть навмисно не вилизують картинку, щоб сфокусувати увагу на сенсах.
Розкажіть про головні світові телевізійні тренди.
Не можу назвати телевізійні тренди, але можу поділитися спостереженнями. Особисто мені до вподоби трансформація телепроєктів і серіалів на платформи. Наприклад, у Netflix є дуже класний проєкт Love is Blind («Любов сліпа»). Це реаліт-шоу, типу «Холостяка», але воно виходить виключно на цій платформі, і ти його дивишся, як серіал.
Також всі, мабуть, помітили, що багато зірок кіно масово переходять у серіали. І це демонструє нам, що довгострокові проєкти, які складаються з коротких історій тривалістю +- 45 хвилин, що мають розвиток і лінійну перспективу, стали цікавішими за традиційне кіно. Думаю, ви погодитесь, що дійсно крутих фільмів за останній час було небагато, а от серіалів — чимало.
Назвіть сучасні українські телепродукти, які вас дійсно вразили та змусили пишатись роботою колег (серіал, шоу тощо).
Можливо, це прозвучить смішно та наївно, але першим спадає на думку шоу «Супермама». Круто, що це на 100% наш оригінальний формат, зроблений нашими українськими дівчатами. Вражає, що він набув такої шаленої популярності, попри те, що це не франшиза. До того ж мені дуже подобаються нові українські серіали, зокрема, «Перші ластівки», «Кайдаші», «Перевізниця». Це якісно високий рівень, і вони достойні того, щоб їх дивились не тільки в Україні, а й у світі. Цими продуктами хочеться пишатись.
Страшний сон телепродюсера — це…
Ох, для мене це коли вся команда проспала. Чи навіть частина команди проспала і не приїхала вчасно. У нашій справі гроші — це час, а час — це гроші. Ми маємо просто летіти по часу, тому, коли трапляється якийсь «простій», — це справжня халепа. Просто уявіть собі, що над проєктом працює, приміром, 150 людей, і постійно в когось виникає якась проблема: болить живіт, смикається око, поганий настрій, сварка з дружиною тощо. Тож моя задача як продюсера зробити все можливе й неможливе, щоб цих проблем не було на майданчику, і всі вклалися в таймінг без перепрацьовок та інших форс-мажорів.
Соціальні мережі поступово «вбивають» телебачення. Погоджуєтесь? І чи загалом вірите, що у телебачення є майбутнє?
Так, погоджуюсь. Але думаю, що у телебачення є майбутнє, допоки живі люди віку 50+. Потім його буде дедалі менш. Ймовірно, залишиться новинне телебачення та якісь класичні ток-шоу на кшталт Late Night. А от весь розважальний реаліті-контент рано чи пізно перейде на платформи. І рекламодавці також підуть туди. Та й загалом телебачення існуватиме доти, доки рекламодавці цього бажатимуть, бо, як відомо, це геть неприбутковий бізнес.
Між тим, у соціальних мережах значно більше можливостей. І мені дуже подобається коротка форма, тому що зараз люди настільки швидко живуть, що в них банально бракує часу, щоб подивитись годинний чи трьохгодинний проєкт. Вони залюбки дивляться 15-хвилинні ролики та йдуть далі за новим контентом. До того ж майже всі зараз переглядають YouTube на х2 або х1,5, щоб якомога швидше спожити інформацію. І саме соціальні мережі максимально до цього адаптовані. На відміну від телебачення, де є довжелезні реклами, які ніяк не можна пропустити. Це хоч і маленький, але вкрай важливий нюанс, який впливає на глядача.
Наразі ви змінили професійний фокус і зосередились на відеографії. Розкажіть, в чому принципова різниця створення контенту для телебачення та соціальних мереж? Чи сумуєте ви за масштабністю телепроєктів?
Так, я змінила свій фокус. Але здебільшого через те, що моя англійська не була ідеальною, і коли я приїхала в США, зрозуміла, що йти кудись на канали, починати все заново й знову проходити довгий шлях від адміністратора до продюсера — не варіант. І от тут моя режисерська освіта стала для мене величезним плюсом, бо в мене «good eye», як говорять американці. Я гарно бачу картинку, бачу кадр, у мене чудова «надивленість», тому я відразу розуміла, що можу їм дати і естетичний контент, і розважальний, і освітній. Перевагою було й те, що я розумілася на техніці та зналася на тому, як відбувається знімальний процес. Знімати для соціальних медіа мені достатньо легко. Наразі я працюю переважно з американцями. Щиро ціную, що вони мені довіряють як професіоналу. І, головне, від них немає безкінечних правок, які сильно гальмують процес, як це було на телебаченні. Ну і взагалі, відеографом бути класно. Щодня ти в різних місцях, з новими людьми, завжди в конекті. Часом я працюю в таких розкішних будинках, які коштують по 60 млн доларів, і це дійсно вау. Здебільшого я співпрацюю із заможними людьми, які мене щоразу надихають. Приємно відчувати, що я в чомусь більший профі, ніж вони, і я можу їм допомогти. Мені є чого в них вчитися, а їм — у мене.
Щодо принципової різниці в створенні контенту для соцмереж, то головна відмінність від телебачення, як я вже казала, це швидкість. Я маю передати свою думку настільки швидко, щоб людина не встигла занудьгувати і не перемкнулася на інший рілс чи шортс. Отже, три ключові принципи: затримка уваги, швидкість і вертикальний формат. До речі, горизонтального формату зараз дуже мало, тому українські оператори, які приїжджають працювати в США, вимушені перевчатися й знімати вертикально, якщо хочуть бути затребуваними та заробляти гроші.
Ще один важливий скіл — мультизадачність. Класно, коли ти можеш бути і оператором, і сценаристом, і спеціалістом із сошіал медіа, і режисером монтажу. Так, це не завжди добре, бо страждає якість, але саме так вдається спіймати на гачок багато клієнтів і вже потім розвивати свій бізнес і збирати команду. Тобто мультизадачний пришвидшує твій розвиток.
Чи сумую я за телебаченням? О так, дуже. Адже як відеограф я працюю самостійно, в мене немає команди. Авжеж, я долучаю до роботи деяких режисерів монтажу та сценаристів з України, якщо йдеться про масштабні проєкти. Але на майданчику я завжди одна. І мені дуже бракує цього руху, коли навколо гафери, освітлювальники, звукорежисери, сценаристи, редактори, мої любі адміністратори (найбільше я сумую за своєю адмінгрупою). Ну і загалом телебачення — це особлива атмосфера, це твоя сім`я. І якщо ти туди потрапляєш і не закохуєшся відразу, тобі там нема чого робити. Але якщо ти це любиш, воно варте всього.
Дайте три поради молодим продюсерами, які тільки починають свій шлях.
Навіть не знаю, мабуть, у мене одна порада — дуже багато працювати. Я стала виконавчою продюсеркою на «Аферистах у сітях» у 23 роки. Вважаю, що це достатньо рано, і я не знаю жодного продюсера, хто був би виконавчим у такому віці. Але це сталося лише тому, що я просто жила на роботі. Я тоді не була сконцентрована ні на сім`ї, ні на чомусь іншому. Я дуже багато працювала і просто йшла до своєї мети. Хоча я навіть не можу сказати, що в мене була якась мета, що я прям хотіла стати виконавчою. Все відбувалося нативно: я просто робила свою роботу, постійно розвивалася і в якийсь момент усвідомила, що моїх знань та навичок значно більше, ніж на той момент потребувала моя посада. Керівництво це також помітило та зробило мене виконавчим продюсером.
Ще одна порада, якої я щиро раджу дослухатись, — не зазнаватися. Знаю чимало прикладів, коли продюсер позиціонував себе як цар і бог, але врешті нічого хорошого з цього не виходило. Треба розуміти, що продюсер — це дійсно головна людина, на якій лежить вантаж відповідальності за інших. І саме вона тягне всіх за собою, та аж ніяк не навпаки.
Зокрема, вкрай важливо створювати класну атмосферу в команді. Якщо ви і колеги, і друзі, у вас є багато спільних інтересів, то це взагалі топ і вау. Необхідно вірити в людей і завжди підтримувати одне одного. Ну і просто горіти тим, що ти робиш. Як я вже казала, якщо ти потрапляєш на телебачення і в тебе не горять очі від усього цього хаосу, ця історія точно не для тебе. А якщо в тебе всередині палає вогник, і все горить, і ти гориш — це воно.
