Вона входить у студію з тією ж легкістю, з якою входить у серця глядачів. Її рух — не просто техніка, а мова. Мова тіла, яка розповідає про силу, біль, ніжність і мрію. Єва-Марія Скоренька — балерина нового покоління. Їй лише 18 років, але її ноги вже торкалися підлоги найпрестижніших сцен США та Європи. Вона народилася в Україні, танцювала в Києві, вдосконалювалась у Мюнхені, а нині навчається у School of American Ballet у Нью-Йорку. В її арсеналі — чотири мови, тисячі годин біля станка і лише один напрям — уперед. Ми зустрілися з Євою у зимовому Нью-Йорку, щоби поговорити про її шлях, її тіло, її мистецтво і її душу.
Єво-Маріє, чи пам’ятаєш ти свій перший вихід на сцену?
Так, це було в Києві, у моїй початковій хореографічній школі. Мені було сім років, і я танцювала варіацію ляльки з балету Копелія. Мабуть, цей момент я запам’ятаю на все життя. Пам’ятаю запах куліс, м’яке світло софітів… Мені здавалося, що все навколо затамувало подих. Саме тоді, мабуть, я й закохалась у сцену. І зрозуміла: танець — це не просто хобі. Це буде моє життя.
Як змінився твій світ після переїзду з України?
Перш за все, хочу сказати, що в Україні мені дуже пощастило з педагогами. У мене були прекрасні вчителі, які вірили в мене, підтримували, допомагали зростати. І, звісно, моя родина — їхня підтримка для мене безцінна. Після 9 класу Київського державного хореографічного училища я поїхала в Мюнхен і вступила до Ballet Academy при University of Music and Performing Arts. Мені було лише 15 років. Я виявилася наймолодшою в групі — іншим було по 17–18. Це стало справжнім викликом.
У Мюнхені я багато чого навчилася — не тільки технічно, а й у побуті. Вперше в житті я жила сама, приймала рішення сама. До цього я завжди була поруч із батьками.
Але Америка — це вже зовсім інше. Інша швидкість. Інше повітря. У School of American Ballet я вперше відчула себе частиною великої, живої, динамічної балетної системи. Тут вимагають не лише бездоганної техніки — тут потрібен характер, здатність швидко орієнтуватися, мислити, адаптуватися. Мені це дуже підходить. Я відчула: я потрапила у своє середовище.
.jpg)
Ти працювала з хореографією Баланчіна, Вілдона, Петіпа… Який стиль тобі найближчий?
Я виросла на класиці, це мій фундамент. Я люблю класичний танець — це моє коріння, моя основа. Але мені близька і мова Баланчіна. Вона ніби в мені живе — я її відчуваю інтуїтивно.
Водночас я універсальна. Я відчуваю себе вільною в різних стилях. Вчуся знаходити себе в кожному образі, у кожному русі.
Танцюю і відчуваю: це все моє. Я не можу сказати, що щось мені ближче, а щось ні. Усе — частина мого життя. Імпровізація — це окрема історія. Інколи я залишаюсь одна в залі, без музики. Просто танцюю. І тіло саме знаходить музику.
Що для тебе найскладніше в балеті?
Бути ніжною й сильною одночасно. Тіло має витримувати неймовірні навантаження, а виглядати — невагомим. Це постійна внутрішня боротьба. І водночас — щоденна медитація. Ти ніби зливаєшся з ритмом всесвіту, але ціною величезної праці. Балет — це свобода, здобута дисципліною.
Ти вже маєш досвід як хореографка. Як виникла ідея «Гуцульського триптиху»?
Це була моя внутрішня потреба — повернутися до коріння. Я вивчала гуцульську пластику, слухала трембіти, читала про ритуали. І захотіла показати, як глибоко в мені живе Україна. Цей твір — про землю, про рід, про вогонь, який не гасне навіть у чужих країнах.
У мене ще дуже багато ідей. Є образи, сцени, емоції, які живуть у мені й чекають свого часу. Я мрію створити ще багато постановок — щирих, глибоких, справжніх. І навіть якщо я поки не знаю, як усе це оформити — я відчуваю, що воно вже є в мені. І одного дня обов’язково народиться на сцені.
Як ти справляєшся з ностальгією?
Я не справляюся — я танцюю її. Іноді під час репетицій у мене з’являються сльози. Я бачу себе маленькою дівчинкою у місті Буча, де я народилася. Згадую, як щодня їздила з Бучі до Києва на репетиції — крізь сніг, крізь дощ, крізь втому. Пам’ятаю перший дзвінок у школі, перший сніг, мамині обійми після занять. Усе це — моє коріння. І коли я танцюю, ці спогади проходять крізь мене: через пальці, через дотик до підлоги, через кожен підйом. Я не забуваю — я виводжу ностальгію в рухах.
Хто тебе надихає?
Мене дуже надихає Тайлер Пек. У неї неймовірне відчуття музики, свобода, легкість і водночас точність. Її танець — це глибина без зайвих слів. Вона надихає мене шукати себе не тільки у формах, а й у змісті.
А ще мене завжди надихав мій дядько — Станіслав Ольшанський. Він танцює з серцем і живе мистецтвом. Його сцена — не просто простір, це світ, який він наповнює енергією, змістом і правдою. Ще з дитинства я бачила його репетиції, відчувала його глибоку любов до справи, і це сформувало мене. Я не прагну бути схожою — я просто щиро вдячна, що з самого дитинства мала перед очима приклад такої відданості мистецтву.
.jpg)
Що далі?
Я хочу продовжувати свій шлях у світі американського професійного балету — на сцені, яка надихає, вимагає і відкриває нові горизонти. І мрію одного дня створити власну трупу — місце, де класика і сучасність співіснують, де кожен рух має сенс, де можна говорити без слів.
Мені цікаво пробуджувати в глядачах емоції. Я не хочу бути просто балериною — я хочу бути голосом. Тілом, через яке говорить душа.
Танець — це мій спосіб молитися. Без слів, без меж, без страху.
