«Жінка на екрані не обов’язково має бути правильною, доброю чи зручною для всіх», — говорить Анастасія Цимбалару. Її акторський інтерес сьогодні — на боці героїнь, які помиляються, діють егоїстично й залишають глядача із суперечливими почуттями. У цій готовності відмовитися від бездоганного образу є щось співзвучне її власним поглядам: жіноче життя заслуговує на уважнішу розмову, ніж чергове обговорення віку, шлюбу й материнства.

Можливість самій вирішувати, якою бути, близька й філософії колекції Tigrowa for Braska, обличчям якої стала Анастасія. Саме в цих речах акторка з’являється на нашій діджитал-обкладинці. Авторка колекції Ніка Тігрова порівнює емоції, бажання та рішення з нитками, що переплітаються у в’язаному полотні: кожне поєднання створює іншу історію. Звідси назва all is full of knit і увага до фактур, об’ємних форм та вільних силуетів. В’язані костюми, теплі лонгсліви й сорочки з акцентними деталями в бордовому, темно-синьому та бежевому відтінках можна поєднувати відповідно до власного смаку.
Для самої Тігрової ця колекція також стала можливістю реалізувати власне бачення. Після перемоги дизайнерки в премії The Culture of Design 2.0 — спільній ініціативі INTERTOP та Ukrainian Fashion Week з підтримки молодих українських талантів — вона створила капсулу для Braska, власного бренду INTERTOP. Ритейлер узяв на себе виробництво та продаж, забезпечивши шлях від дизайнерського задуму до готового гардероба.
Для Анастасії можливість обирати по-своєму сьогодні визначає і ставлення до професії, і погляд на особисте життя. З цього й починаємо нашу розмову — з кіно, якого їй бракує, та ролі, яку вона давно мріє зіграти.

Якого українського фільму вам як акторці й глядачці зараз бракує? Про що він був би і яку б роль ви хотіли в ньому зіграти?
Мені зараз дуже бракує українського кіно про звичайне життя. Про людей, які, попри всі обставини, продовжують закохуватися, мріяти, помилятися, сміятися й будувати плани на майбутнє. Хочеться більше світлих, чесних, життєствердних історій, у яких є місце і гумору, і романтиці, і глибоким почуттям.
Моєю особистою мрією як акторки вже багато років залишається головна роль у спортивній драмі. Мені здається, спорт — це неймовірно потужна основа для кіно, адже за кожною перемогою стоять роки виснажливої праці, сумніви, поразки, особисті драми та боротьба із собою.
Мені було б цікаво зіграти сильну, цілеспрямовану жінку, яка йде до своєї мети всупереч обставинам. І показати не лише її спортивні досягнення, а й те, що залишається за кадром: страхи, вразливість, складні рішення та ціну успіху. Я люблю історії, які надихають, але не ідеалізують своїх героїв. І впевнена, що в Україні є безліч реальних історій, які заслуговують на таке кіно.

Наскільки український кінематограф сьогодні готовий показувати жінок жорстокими, егоїстичними, неоднозначними? Чи вистачає вам серед запропонованих сценаріїв складних жіночих персонажів?
Мені здається, український кінематограф поступово стає сміливішим у зображенні жіночих персонажів. І це дуже тішить, адже жінка на екрані не обов’язково має бути правильною, доброю чи зручною для всіх. Вона може бути егоїстичною, жорстокою, робити помилки, ухвалювати суперечливі рішення — і саме це робить її живою та цікавою.
Особисто мені поки що бракує таких ролей у запропонованих сценаріях. Часто жіночі персонажі все ще залишаються в межах певних стереотипів. А мені як акторці хочеться складних характерів, внутрішніх конфліктів, несподіваних вчинків. Я б із задоволенням зіграла навіть відверто негативну героїню, якщо за її вчинками стоїть цікава історія та зрозуміла мотивація. Адже для мене головне не те, щоб глядач любив мого персонажа, а щоб він хотів його зрозуміти.
Ви готові зіграти персонажку, яку всі зненавидять. Якою ви уявляєте цю героїню — і що вам було б цікаво в ній дослідити? Чи готові заради такої ролі відмовитися від звичного екранного образу?
Так, абсолютно готова! Ба більше, мені здається, це був би дуже цікавий акторський виклик. Я уявляю цю героїню сильною, харизматичною, розумною, але водночас жорстокою, егоїстичною та здатною на вчинки, які неможливо виправдати. Мені було б цікаво дослідити, що зробило її такою. Адже ніхто не народжується лиходієм. За жорстокістю часто ховаються страхи, травми, розчарування або бажання будь-якою ціною контролювати власне життя.
І так, я готова повністю відмовитися від звичного екранного образу. Не боюся бути некрасивою, неприємною чи викликати ненависть у глядачів. Для мене як акторки набагато цікавіше ризикувати, перевтілюватися й відкривати в собі нові грані, ніж постійно залишатися в комфортному амплуа. Зрештою, якщо глядач зненавидить мою героїню, але при цьому повірить у неї, для мене це вже буде маленькою акторською перемогою.

На яке перевтілення ви готові заради ролі: змінити вагу, зовнішність, пластику, манеру говорити й поводитися? Чи є у вас межа, яку ви не погодилися б перейти?
Я готова до експериментів із зовнішністю, адже перевтілення — це одна з найцікавіших складових акторської професії. Змінити зачіску, колір волосся, набрати чи скинути вагу, повністю змінити пластику тіла, ходу, голос, манеру спілкування — усе це мені дуже цікаво. Особливо коли такі зміни допомагають глибше розкрити характер персонажа, а не просто створити ефектну картинку.
Але для мене важливо, щоб будь-яке перевтілення було виправдане історією. Я не прихильниця ризику заради самого ризику. Моя межа — це фізичне здоров’я. Я не готова завдавати собі непоправної шкоди заради ролі, якою б омріяною вона не була. Вважаю, що справжня акторська майстерність полягає не в тому, на які жертви ти готовий піти, а в тому, наскільки переконливо можеш прожити чуже життя на екрані.

Чи боїтеся ви, що глядачі можуть перенести ненависть або зневагу до вашої персонажки на вас саму? Наскільки для вас важливо залишатися людиною, яка подобається аудиторії?
Думаю, такий ризик завжди існує, адже глядачі іноді настільки емоційно занурюються в історію, що починають асоціювати актора з його персонажем. Але я цього не боюся. Навпаки, якщо моя героїня викликає настільки сильні емоції, значить, мені вдалося зробити її переконливою.
Звісно, мені приємна любов і підтримка аудиторії, але я точно не хочу ставати заручницею бажання всім подобатися. У житті це неможливо, а в акторській професії ще й обмежує творчо. Мені набагато важливіше бути цікавою глядачеві, ніж завжди позитивною в його очах. Хочеться, щоб мене сприймали як акторку, здатну на різні ролі, а не лише на ті, за які можна отримати симпатію та схвалення.
Як ви ставитеся до того, що про успішних чоловіків частіше говорять через їхні досягнення, а в розмовах про жінок навіть після великих кар’єрних успіхів знову виникають запитання про чоловіка й дітей? Чи буває у вас відчуття, що за цими запитаннями губиться щось значно цікавіше про жінку?
Мені здається, у нашому суспільстві досі існує певний стереотип, що успішність чоловіка вимірюється його кар’єрними досягненнями, а жінки — ще й тим, чи реалізувалася вона як дружина та мама. І мені хотілося б, щоб ми поступово відходили від такого сприйняття.
Я розумію зацікавленість аудиторії в особистому, адже кохання, сім’я, діти — це важлива частина життя багатьох людей. Але ж жінка — це набагато більше, ніж її сімейний статус. У неї є амбіції, талант, професійні перемоги, страхи, мрії, власний погляд на світ. І часом за черговим запитанням «Коли заміж?» справді губиться можливість дізнатися про неї щось значно цікавіше.

Мені близька думка, що жінка не повинна постійно доводити, що вона успішна в усіх сферах одночасно. Вона має право сама обирати свої пріоритети, змінювати їх і бути щасливою у власному розумінні цього слова. І дуже хочеться, щоб її досягнення мали самостійну цінність, незалежно від того, чи є поруч чоловік і діти.
Чи відчуваєте ви тиск через свій сімейний статус? Чому, на вашу думку, жінка після тридцяти досі має пояснювати, чому вона не заміжня, тоді як неодруженого чоловіка можуть називати «завидним холостяком»?
Так, іноді я відчуваю цей тиск, хоча з віком навчилася спокійніше до нього ставитися. Мене теж дивує ця подвійна мораль: якщо чоловік після тридцяти не одружений, він — завидний холостяк, який насолоджується життям і свободою вибору, а якщо жінка не заміжня, то обов’язково потрібно з’ясувати, що з нею не так. Хоча, можливо, з нею якраз усе прекрасно!
Мені здається, ми досі живемо з уявленням, що шлюб — це своєрідний показник жіночої успішності. Але я категорично з цим не погоджуюся. Можна бути щасливою у стосунках, можна бути щасливою без них. Можна мріяти про сім’ю, але не поспішати створювати її лише тому, що суспільство вирішило, ніби вже час. Особисто для мене важливо не просто вийти заміж, а зустріти людину, з якою справді захочеться розділити життя. І я точно не вважаю, що після тридцяти потрібно погоджуватися на компроміси зі своїми почуттями лише заради статусу заміжньої жінки. Зрештою, шлюб — це не досягнення, за яке видають медаль, а особистий вибір двох людей.

Як досвід шлюбу змінив ваше уявлення про стосунки та очікування від партнера? Як ви сьогодні ставитеся до повторного шлюбу й материнства?
Я абсолютно не закриваю для себе можливості повторного шлюбу, але й не ставлю собі за мету обов’язково знову вийти заміж. Для мене важливіші якість стосунків і почуття, а не штамп у паспорті.
До материнства я також ставлюся з великою теплотою. Не виключаю, що цей досвід ще може стати частиною мого життя. Але мені хочеться, щоб усе відбувалося усвідомлено, з любові та внутрішньої готовності, а не через вік, суспільні очікування чи страх щось не встигнути. Я вірю, що в кожного свій життєвий шлях і не варто підлаштовувати його під чужий календар.
Чому, на вашу думку, жіноче бажання досі може ставати приводом для осуду, тоді як чоловіче сприймається як природне? Чи стикалися ви самі з подвійними стандартами щодо сексуальності, відвертості або ініціативи у стосунках?
Мені здається, це наслідок стереотипів, які формувалися поколіннями. Чоловікові суспільство часто дозволяє бути сміливим, проявляти ініціативу, відкрито говорити про свої бажання. А жінку за таку саму поведінку можуть назвати легковажною чи надто доступною. І мене завжди дивувало, чому те, що в чоловікові вважається впевненістю, у жінці раптом стає недоліком.
З подвійними стандартами я, звісно, стикалася. Особливо з уявленням про те, якою жінка повинна бути: привабливою, але не надто відвертою, впевненою, але не занадто сміливою, проявляти інтерес, але не робити першого кроку. Іноді здається, що жінці пропонують цілий список суперечливих правил, яким просто неможливо відповідати.
Особисто я не бачу нічого поганого в тому, щоб жінка першою проявила симпатію, сказала про свої почуття чи бажання. Для мене це не про доступність, а про чесність із собою та партнером. З віком я дедалі більше переконуюся, що справжня свобода — можливість бути собою, не озираючись постійно на те, що про тебе подумають. Головне, щоб у стосунках були взаємна повага, щирість і бажання обох людей бути разом.

Наскільки легко вам відкрито говорити про власні бажання й потреби? Чи доводилося долати внутрішні табу або побоювання, що ваша відвертість не відповідатиме чужим уявленням про «пристойну жінку»?
Зараз мені значно легше говорити про свої бажання та потреби, ніж, наприклад, у двадцять років. З віком приходить розуміння, що ніхто не вміє читати твої думки, і якщо ти хочеш бути щасливою у стосунках, важливо навчитися чесно говорити про те, що для тебе важливо.
Звісно, певні внутрішні бар’єри доводилося долати. Думаю, багатьом жінкам із дитинства знайомі ці установки: будь скромною, не проявляй надмірної ініціативи, не говори надто відверто про свої бажання. І якийсь час ти справді можеш більше перейматися тим, як виглядаєш в очах інших, ніж тим, чого хочеш сама.
Але сьогодні мені набагато важливіше залишатися чесною із собою. Я не вважаю, що жіноча відвертість суперечить вихованості чи гідності. Можна бути жіночною, ніжною, інтелігентною і водночас сміливо говорити про свої почуття та бажання. Для мене справжня зрілість — коли ти вже не намагаєшся відповідати чужому уявленню про «правильну жінку», а дозволяєш собі бути справжньою. І, звісно, поруч хочеться бачити чоловіка, з яким не потрібно боятися цієї відвертості.

Як із роками змінилося ваше особисте визначення успіху? Що, на вашу думку, має змінитися в суспільному сприйнятті, щоб реалізованість жінки перестали вимірювати наявністю чоловіка й дітей?
Раніше здавалося, що успіх — це насамперед кар’єрні досягнення, визнання, нові ролі, реалізовані амбіції. Зараз для мене поняття успіху значно ширше. Це можливість займатися улюбленою справою, бути незалежною, мати внутрішню гармонію, почуватися щасливою і не зраджувати собі заради чужих очікувань. Я зрозуміла, що можна досягти всього, про що колись мріяла, але так і не навчитися насолоджуватися власним життям.
Щодо суспільного сприйняття, мені здається, нам насамперед потрібно перестати оцінювати жінку за якимось універсальним сценарієм щастя. Чомусь досі існує уявлення, що незалежно від того, яких професійних висот вона досягла, без чоловіка й дітей її життя нібито не зовсім повноцінне. Але ж у кожної жінки свої мрії, цінності та пріоритети. Хтось знаходить найбільше щастя в материнстві, хтось — у професії, а хтось успішно поєднує і те, й інше.
Я сама вірю в кохання, сім’ю і не виключаю для себе материнства. Але мені важливо, щоб це було моїм бажанням, а не обов’язковим пунктом у списку життєвих досягнень. Жінка не повинна доводити свою повноцінність ні свідоцтвом про шлюб, ні народженням дитини, ні навіть кар’єрними успіхами. Мені хочеться, щоб ми нарешті навчилися поважати право кожної людини на власне визначення щастя. Адже справжній успіх для мене — жити життям, яке ти сама для себе обрала.
Текст: Світлана Кравченко
Фото: Іра Ващенко
Художнє освітлення: Юрій Чайка
Стиль: Ольга Дмитренко
Макіяж та зачіски: Анна Буленок
Продюсування знімання: Анастасія Фелік
Проєкт реалізовано за підтримки фешн-партнера INTERTOP та ювелірного бренду TOUS