«Театр для мене, перш за все і після всього, — Храм».
Цього дня 169 років тому народилася провідна зірка українського театру кінця XIX — початку XX століть Марія Костянтинівна Заньковецька. Розпочавши свій шлях у 1882 році, вона все життя присвятила сцені, опанувала понад 30 ролей і працювала з геніальними режисерами та корифеями українського театру Марком Кропивницьким, Михайлом Старицьким, Миколою Садовським, Панасом Саксаганським та Іваном Карпенком-Карим.
Марія Заньковецька назавжди лишилася еталоном виконання ролей Наталки («Наталка-Полтавка», І. Котляревський), Галі («Назар Стодоля», Т. Шевченко), Харитини («Наймичка», І. Карпенко-Карий) і Цвіркунки («Чорноморці», М. Старицький).
«Не раз і не два викликала артистка гарячі сльози у глядача і глибоке співчуття до долі дівчини, жінки, взагалі до людини, якій замість радости і щастя доводиться пити в житті гіркі отрути, якій лице "життя і жаль порили", замість того, щоб на ньому сіяв промінь щасливої усмішки. За ту "божественну" гру, якою чарує українську театральну публіку Заньковецька, її нагороджують бурхливими оплесками, часто засипають квітками, але, на нашу думку, найкраща нагорода для артистки — то оті сльози, ота активна любов до людей, які викликає вона у глядачів українського театру», — писав про Марію Заньковецьку Симон Петлюра.
З нагоди річниці з дня народження Марії Заньковецької ми зібрали для вас 5 фактів з її біографії.
Справжнє прізвище Марії Костянтинівни — Адасовська, після заміжжя — Хлистова. Батько Марії вважав театр ганебною справою та легковажним заняттям для представниці такого шляхетного роду. Він хотів, аби його дочка вийшла заміж і доглядала дітей. Чоловік Марії, хоча й обіцяв підтримати її прагнення, слова не дотримався, тож акторка покинула свою родину та розірвала із нею зв’язки.
Саме тому Марія не могла використовувати жодне справжнє прізвище на сцені й узяла псевдонім Заньковецька — на честь рідного села Заньки Чернігівської області.
.jpg)
Шлях Марії Заньковецької до українського театру був тернистим і пролягав через невідомість. Ситуацію погіршувало ще й становище жінок у тогочасній Російській імперії — вони не мали власних документів, тож для вільного пересування територією мали отримати письмовий дозвіл від чоловіка або батька. Акторці вдалося отримати такий від Олексія Хлистова, аби вирушити зі Свеаборга (нині — територія Фінляндії) до Єлисаветграда (нині — Кропивницький), де мав відбутися її дебют. «Документ» був виписаний усього на 3 місяці — після завершення цього терміну Олексій мав право силоміць повернути дружину додому.
«Я хвилювалась у першій дії. Не чула свого голосу, коли співала "Віють вітри". За кулісами я від хвилювання упала і пам’ятаю як забігали всі навколо мене. У другій дії я вже оволоділа собою і твердо вела свою роль», — згадувала свій перший вихід на сцену Марія Заньковецька.
Письменниця і громадська діячка Софія Русова розповідала, що виступ Марія почала як невпевнена дебютантка, а завершила — як успішна акторка. Її кар’єра злетіла надзвичайно швидко, Заньковецька буквально закохувала в себе публіку та колег.
Після однієї з вистав Марко Кропивницький подарував їй перстень зі словами: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми».
Марія Заньковецька у ролі Наталки («Наталка-Полтавка», І. Котляревський)
Олексій Хлистов, заміж за якого Марія вийшла у віці 18 років, не був її коханим чоловіком. Акторка була закохана у свого колегу Миколу Садовського, дужче за нього вона любила лише театр. Разом із Миколою Заньковецька грала у трупі Марка Кропивницького у п’єсах «Наталка-Полтавка», «Назар Стодоля», «Наймичка» та інших.
Почуття до нього приносили їй не лише велике щастя, а й страждання: зради, постійні сварки та гучні примирення. Кажуть, що у 1899 році в Києві, коли Микола Садовський грав на сцені, Марія з першого ряду піднесла йому білу троянду на знак примирення.
Марко Кропивницький, Микола Садовський, Марія Заньковецька
«Свідома, занадто свідома діячка української сцени, це найкраще вона довела своєю 25-літньою діяльністю на ній. Могутній талант, який зробив би честь найкращій європейській сцені…» — так про Марію Заньковецьку писав Симон Петлюра.
Талантом Марії захоплювалися в усіх куточках Російської імперії та кликали її виступати у Малий театр А. Суворіна та Московський театр Корша. Там на неї чекали ширший репертуар, вищі гонорари та ще більша слава. Однак акторка категорично відмовлялася йти з української сцени.
.jpg)
У творі «До ювілею М. К. Заньковецької» 1907 року Симон Петлюра описує один випадок:
«Це одначе не помішало Суворіну уже в 1899 р., коли в Петербурзі святкували памʼять Котляревського з приводу столітнього ювілею відродження нової української літератури, а взяти участь в цьому ювілею згодилась і Заньковецька, навмисне приїхавши для цього в Петербург, це кажемо, не помішало Суворіну знову спробувати щастя і переконати артистку перейти першою примадонною до його театру.
Біля убиральні артистки стояв натовп молоді, письменників і прихильників її таланту, що прийшли за куліси особисто привітати її. В присутності публіки Суворін звертається «до самой любимой, скромной и самой талантливой актрисы» з проханням ощасливити російську сцену і покинути українську. Зі сльозами на очах артистка відповіла:
«Наша Україна занадто бідна, щоб її можна було покинути. Я занадто люблю її, мою Україну, і її театр, щоб прийняти вашу пропозицію».
Буря оплесків молоді і всіх, що стояли біля убиральні заглушила слова Суворіна, якими він хотів переконати Марію Костянтинівну, що перехід на російську сцену був би тільки в її ж власних інтересах, бо вона, мовляв, мала б змогу ще більш розвинути свій талант. Арґументація була, звичайно, зайва, і той, хто звертався до неї, не знав всієї сили тих національних симпатій, того глибокого національного активного чуття, яке таїла в собі до «бідної України» її вірна дитина, її геніяльна гордість — Марія Костянтинівна Заньковецька...»
