У межах панельної дискусії «AMBIENCE DESIGN» на Ukrainian Design and Innovation Week модераторка Соня Забуга, головна редакторка ELLE Decoration Україна, разом зі спікерами говорила про дизайн, що виходить за межі форми, функції та естетичного враження. У центрі розмови були простори, які впливають на стан людини, допомагають відновлюватися, дають відчуття опори, безпеки й приналежності.
До дискусії долучилися Катерина Марданова, засновниця студії інтерʼєрного дизайну MDesign Architecture Interior; Володимир Чубенко, засновник студії LAB181, член Клубу архітекторів і дизайнерів АГРОМАТ; Олег Пінчук, народний художник України, скульптор; Олег Палашовський, керівник напряму B2B фабрики м’яких меблів FRANKOF; та Ірина Голубецька, арттерапевтка Лікарні Святого Лева, UNBROKEN Ukraine.
Розмова почалася з питання дому — поняття, яке за останні роки в Україні суттєво змінилося. Катерина Марданова підкреслила, що інтер’єр більше не може бути лише демонстрацією статусу чи стилю життя. Сьогодні дім дедалі частіше сприймається як місце сили, відпочинку, реабілітації та внутрішнього захисту. Він має не просто відповідати естетичним очікуванням, а створювати стан тепла, опори й безпеки.
Цей зсув змінює і самі дизайнерські рішення. Якщо раніше великі панорамні вікна могли бути ознакою бажаного простору, сьогодні в українському контексті важливішими стають автономність, безпекові сценарії, продумане освітлення, відчуття камерності та контрольованості середовища. Світло, за словами Катерини, стає одним із головних інструментів атмосфери: теплим, багатосценарним, наближеним до природних станів ранку чи заходу сонця. Дім більше не працює тільки як «машина для життя». Він має обіймати.
Важливою лінією дискусії стало питання мистецтва в просторі. Олег Пінчук говорив про скульптуру як про елемент, здатний формувати простір навколо себе. Історично монументальна скульптура часто була домінантою, що організовувала площі, архітектурні ансамблі, міське середовище. У сучасному контексті вона також залишається способом впливу на простір, але її роль змінюється разом із архітектурою, суспільством і війною.
Для Олега Пінчука мистецтво сьогодні має бути не лише об’єктом споглядання, а й способом взаємодії. Він підкреслив важливість тактильності, особливо в цифрову епоху, коли людина дедалі частіше контактує зі світом через екрани. Скульптура, матеріал, фактура, можливість торкнутися об’єкта повертають людині тілесний досвід. Мистецтво має бути ближчим до глядача — не тільки для професійного чи «снобського» прочитання, а й для живого контакту, гри, емоційного відгуку.
Саме ця думка природно поєдналася з темою арттерапії, яку розкрила Ірина Голубецька. У роботі UNBROKEN Ukraine мистецтво стає практичним інструментом відновлення. Глина, малювання, ткацтво допомагають людям, які пережили травматичний досвід, створювати нові нейронні зв’язки, переосмислювати травму і виводити емоції у форму. За словами Ірини, перші роботи пацієнтів можуть бути важкими, навіть страшними, але з часом через мистецтво відкриваються нові грані людини, нове бачення і новий спосіб говорити про себе.
Одним із найсильніших моментів дискусії стала тема емпатії як професійного інструменту дизайнера. Ірина навела приклад пацієнта, який втратив зір і запропонував команді спробувати працювати із зав’язаними очима, щоб краще зрозуміти його досвід. Цей епізод став важливою відповіддю на питання інклюзивного дизайну: неможливо створювати середовище для людини, не намагаючись зрозуміти, як вона насправді ним користується.
Інклюзивність стала центральною темою другої частини дискусії. Володимир Чубенко наголосив, що в Україні безбар’єрність досі часто сприймається як додаткова витратна частина, а не як базовий стандарт. Формально норми існують уже багато років, однак їхня реальна імплементація часто залишається слабкою. Проблема не тільки в документах чи технологіях, а й у ставленні: поки простір створюється без поваги до різних сценаріїв життя, він не може бути справді якісним.
Катерина Марданова доповнила цю думку з практичної точки зору. За її словами, інклюзивний дизайн не має виглядати як чужорідний елемент в інтер’єрі. Поручні, пандуси, адаптовані санвузли, правильна навігація, ширина проходів, зонування кольорами, фактурні матеріали, знижене розміщення світлових елементів — усе це може і повинно бути інтегроване в простір так само природно, як будь-який інший функціональний елемент. Якщо безбар’єрне рішення виглядає нелогічно або псує інтер’єр, це не проблема інклюзивності. Це проблема поганого дизайну.
Водночас спікери чесно говорили і про складність цього процесу. Багато закладів розташовані в старих будівлях, де фізично складно змінювати сходи, перепади висот або планування. Для бізнесу адаптація часто означає втрату частини площі чи посадкових місць. Саме тому інклюзивність не може залишатися лише питанням доброї волі окремого дизайнера або замовника. Вона потребує жорсткіших регламентів, професійної освіти, відповідальності бізнесу і розуміння, що доступність — це базова умова цивілізованого середовища.
Олег Палашовський, говорячи від імені меблевої індустрії, підкреслив, що українські виробники вже звикли працювати з викликами та адаптуватися до складних умов. На його думку, індустрія має потенціал створювати спеціалізовані й адаптивні меблі для людей із різними фізичними потребами, але для цього потрібен діалог із тими, хто глибоко розуміє ці потреби. Важливо, щоб такі меблі не нагадували холодне медичне обладнання, а залишалися частиною дому: приємними, тактильними, якісними, зробленими з натуральних матеріалів і здатними підтримувати відчуття нормальності.
Ця теза стала однією з найважливіших у дискусії: інклюзивний дизайн не має зводити людину до її травми чи обмеження. Він має допомагати їй жити повноцінно, не підкреслюючи відмінності, а створюючи комфортний і гідний досвід.
У розмові про виробництво Олег Палашовський також підняв тему міжнародної репутації українського продукту. За його словами, українські меблеві фабрики вже здатні створювати якісний конкурентний продукт, працювати на зовнішніх ринках, виконувати складні B2B-проєкти для готелів, ресторанів і приватних об’єктів у різних країнах. Головний виклик сьогодні — зламати старі стереотипи про українського виробника і показати, що Україна може бути надійним, системним, професійним партнером.
Водночас він звернув увагу на те, чого українським брендам ще варто вчитися в європейців: уміння презентувати й продавати продукт через атмосферу. У сильних шоурумах меблі не існують окремо. Людина входить у цілісний простір, де працюють світло, запах, текстури, декор, сценарії використання.
Ще одним важливим блоком стала українська ідентичність у дизайні. Ірина Голубецька говорила про повернення до автентичних технік і матеріалів — ткацтва, глини, дерева, ручної роботи, розпису, народних практик. У терапевтичній роботі це проявляється особливо виразно: люди малюють дім, природу, гори, навіть якщо ніколи там не були; створюють предмети, які потім забирають додому; через матеріал повертаються до культурних витоків і відчуття землі.
Катерина Марданова у фінальній частині дискусії сформулювала український дизайн як щось природне, справжнє, непідробне. Для неї він пов’язаний із ремеслом, природними матеріалами, ковальством, ткацтвом, плетінням, вишивкою, роботою рук і зв’язком із минулим. Не як декоративне цитування традиції, а як глибша пам’ять матеріалу, форми й способу створення.
Водночас Володимир Чубенко запропонував ширший погляд: дизайн не може змінитися окремо від суспільства. Якщо ми хочемо, щоб український дизайн асоціювався з гідністю, стійкістю, силою й людяністю, ці якості мають бути не лише у формах чи матеріалах, а й у способі мислення, у ставленні до людей, у відповідальності бізнесу, архітекторів, дизайнерів, виробників і замовників. Після війни сама лише увага світу до України не гарантуватиме довготривалої цінності. Її потрібно закласти в продукти, простори, рішення і щоденні практики.
Фінальне питання дискусії стосувалося емоції, яка характеризуватиме український дизайн найближчими роками. У відповідях звучали стійкість, можливість, позитивність, сміливість, природність, справжність, зв’язок із землею, ремеслом і власною ідентичністю. Український дизайн постає не як готовий стиль, а як процес формування нової мови середовища — мови, у якій є травма і відновлення, безпека і відкритість, функція і емоція, матеріальність і пам’ять.
«AMBIENCE DESIGN» показала, що сучасний дизайн більше не може бути лише про красиву форму. Він має враховувати тіло, травму, безпеку, тактильність, доступність, пам’ять, матеріал і контекст. Він має заспокоювати, відновлювати, включати, підтримувати. І саме в цьому полягає його нова цінність: створювати не просто простір, а досвід, у якому людині є місце.
%201.png)
