Жінки існують у системі очікувань: як виглядати, як поводитися, які емоції дозволені, а які варто приховувати. Суспільні наративи формують уявлення про «правильну» жіночність — турботливу, привабливу, стриману та ніжну. У цій рамці постати справжньою означає ризикнути.
Через авторський фотопроєкт «Венера без хутра» та історії його героїнь Анастасія Водченко досліджує, чим є відкритість: силою, слабкістю чи свідомим вибором. Мисткиня ставить питання: що відбувається, коли жінка знімає шари нав’язаних установок і постає перед світом такою, якою вона є?
Назва проєкту — відсилання до роману «Венера в хутрі» Леопольда фон Захера-Мазоха, провідною темою якого є розкриття сили, слабкості та чуттєвості героїв через тілесний і емоційний досвід.
Авторка проєкту займається фотографією понад 15 років, а у 2019 році почала працювати у жанрі психологічного портрета. Його мета — розкрити глибинний внутрішній світ, емоції, характер і переживання людини, а не лише її зовнішність. Для цього Анастасія приділяє увагу погляду, міміці, позі та атмосфері, що передають динаміку почуттів. Також мисткиня не використовує ретуш фото, обмежує кольорову гаму до чорно-білої та мінімалістично підходить до роботи зі світлом, позуванням і простором.
Героїнь проєкту обирали через open call в Instagram: відгукнулися 12 жінок, які були готові до щирої розмови про свої стани, внутрішній світ і тіло. Історії чотирьох із них — далі.
«Я дозволяю собі грати за правилами суспільства лише там, де це необхідно»
Ірина Демчук, 31 рік
Я проживаю в Києві, хоча родом з міста Нововолинськ. Коли ти живеш у маленькому місті, люди тиснуть однаковими для всіх нормами, правилами, мораллю, і ти почуваєшся «не такою» максимально. Коли приїхала в Київ, стало набагато легше, бо вибралася з негативно налаштованого середовища. Я відчула себе більш впевнено щодо себе та свого тіла, знайшла коло підтримки.
Особисто я ніколи не вважала себе «неправильною», хоча довго не усвідомлювала, наскільки патріархальні установки впливають на нас усіх. Я помічаю, що суспільство не приймає, коли жінка думає про себе добре. Якщо вона скаже «я гарна», одразу з’являються коментарі в дусі «як ти посміла так думати!». Наче оцінка самої себе менш важлива, ніж думка людей зі сторони.
Я вважаю, що наші думки про себе не мають змінюватися через думку інших. Однак бажання відповідати стандартам, аби спростити життя, ніколи не зникає. Іноді хочеться «бути прийнятною», особливо на заходах або в соціальних ситуаціях: гарний одяг, макіяж. Мені інколи доводиться бути більш ввічливою, ніжною, закривати очі на неприємні ситуації, бо інакше отримаю дуже різку реакцію.
Але коли є простір для прояву себе, я дозволяю собі бути «не такою» і грати за правилами суспільства лише там, де це необхідно. Для мене відкритість — це коли я можу бути собою без необхідності відповідати чиїмось очікуванням. Наприклад, я можу одягатися яскраво, робити макіяж, і це додає мені відчуття самоідентичності. Я можу бути гарною, не задовольняючи чиїсь візуальні потреби,
До конвенційно привабливих жінок часто більше уваги й очікувань, і те, що я не підпадаю під їхні критерії, дало мені більше свободи. Я можу залишатися собою і виражатися.
«Ти маєш бути або домогосподаркою, або максимально емансипованою — хоч розірвися»
Марина Рогова, 21 рік
Я працюю проджект-менеджеркою — займаюся просуванням в соцмережах. Але переважно по життю займаюся творчістю. Зараз граю у виставі «Худну з понеділка» Дикого театру. Вистава загалом про досвід людей плюс-сайз. Вона створена на основі більш ніж 200 реальних історій людей, зокрема акторок, які у ній задіяні.
Люди чомусь виносять вагу в «сіру зону» — мовляв, хай вони ведуть свій спосіб життя, але так, аби його не пропагувати. А пропагандою вважається, в принципі, поява, наприклад, в гарному одязі або просто те, що ти себе нормально сприймаєш.
Насправді зараз, окрім того, що, як і раніше, існує патріархальний тиск, з’являється ще тиск неопатріархальний: навіть якщо ти не хочеш бути мамою вдома, «хазяйкою» на кухні, ще кимось в ліжку, то маєш бути максимально емансипованою — хоч розірвися.
Я відчуваю себе безумовно щасливішою, коли можу проявлятись згідно власної ідентичності, не підлаштовуючись ні під кого. Частково мені допомагає і мій партнер, що приймає мене в будь-яких проявах. Це створює простір свободи, в якому відкриваються багато нових сторін мене.
Відкритість для мене означає проявлятися саме так, як тобі хочеться в цей момент. Тобто такий максимальний рівень самоусвідомлення. Відслідковувати найменші бажання, зважати на них.
«Сучасна українська жінка — втомлена»
Надія Пацерук, 34
Я почала фотографувати у 2022 році, але, на жаль, у 2023-му році мій чоловік отримав тяжке поранення, і я повністю поринула в його лікування та реабілітацію. Рік мого життя минув по лікарнях, а фотографія відійшла на другий план. Попри це я продовжила слідкувати за українськими фотографами. Анастасія Водченко — одна з моїх улюблених. Я дуже хотіла потрапити до неї на зйомку, щоб Анастасія побачила правду в мені.
Я дуже чекала знімків, а коли вони були готові, добу не наважувалася подивитися. Потім відкрила, і перше враження було: «Фу, оце що, я? Невже я така огидна? Невже мене так бачать?» Я проглянула всі фото і закрила. Через годину відкрила знову, зупинилася і зрозуміла, що через ці фотографії зазирнула всередину себе. Вони мені зараз дуже подобаються, хоча там я не ідеальна і не вписуюся в стандарти. Але я на них справжня, відкрита.
Для мене відкритість — це слабкість. Було складно наважитися, бо звикла бути твердою, міцною, сталевою. Турбота про пораненого чоловіка лягла на мої плечі, як і діти, побут, бюрократія. Але він пройшов великий шлях і реінтегрувався в суспільство, тож тепер я можу дозволити собі бути вразливою.
Насправді не можна обрати один прояв: сильна чи слабка, бо ми жінки, нам притаманно бути різними, проявлятися по-різному, проживати різні стани. Коли питають, якою бачу себе і сучасну українську жінку, кажу: всі втомлені, особливо дружини військових. Вони тримаються, не втрачають віру, будують плани, підтримують родину. Тримаються, навіть коли здається, що вже опустили руки, всеодно знаходять джерело сил.
Для мене це мої діти. Поєднувати самореалізацію і материнство важко, особливо з підлітками. Мій чоловік допомагає з вихованням та побутом, і ця підтримка дуже важлива. Ми навчаємо дітей власним прикладом. Я продовжую творити, не дозволяю собі розклеїтися, бо хочу, аби вони бачили: я не здалась.
«Жорсткість до себе дає поштовх до розвитку, та на довгій дистанції виснажує»
Катерина Марінчук, 43 роки
Я з міста Запоріжжя, наразі — через війну — проживаю в Ірпені. Працюю у сфері проєктування в будівництві, обіймаю посаду головної інженерки проєкту. Це дуже цікава робота, попри те, що у стереотипно чоловічій сфері. У професії я не відчувала сильного тиску, пов’язаного з тим, що я жінка.
Обставини, в яких ми живемо, десь обрізають крила, десь не виходить те, що хотілося б. І ти розумієш, що вже робиш те, що можеш на даному етапі свого життя, бо по-іншому не виходить. Напруження через загальну ситуацію в країні досить сильне, викликає тривогу за майбутнє, за фінанси. Напруження через обставини життя, включно з війною, впливає на сприйняття себе.
Можливо, мені вдасться колись відчепитися від себе. Це було б прекрасно — якби всі люди змогли від себе відчепитися. Важливо зрозуміти, чи тиснеш на себе внутрішньо, чи є очікування від себе, які не виправдовуєш. Часто саме вони змушують тебе рухатися далі, і ця жорсткість до себе дає поштовх до розвитку, та на довгій дистанції виснажує.
На роботі мені цікава керівна роль. Баланс між м’якістю вдома і силою на роботі складний, але зараз мені комфортно: я можу залишати робочі турботи на роботі та бути лагідною вдома. Я навчаюся проявляти м’якість у повсякденному житті. Раніше займалася танцями, це навчило слухати партнера та гармонійно взаємодіяти, віддавати лідерську роль.
Бажання отримувати турботу я не вважаю проявом слабкості — це природна частина жіночого життя. Жінка може проявляти різні ролі: сильну, м’яку, турботливу чи емансиповану. Сучасна жінка має вибір, і це важливо.
Молодше покоління більш гнучке у виборі, якими проявляти себе — ніжними чи сильними. Це розширює можливості, але ускладнює самовизначення. Сучасна жінка має право і можливість обирати своє життя. Я бажала б для себе бути більш сміливою та приймати рішення легше, без зайвих сумнівів.
Тож яка вона, Венера без хутра?
Проєкт показує, що відкритість — це насамперед процес, рух від зовнішніх очікувань до внутрішнього голосу. Історії героїнь різні, але їх об’єднує спільний досвід: кожна з них у певний момент почала повертати собі право визначати себе самостійно. Дозволити собі не відповідати стандартам, не пояснювати свою тілесність, не виправдовувати свою вразливість. Бути сильною і дозволяти собі втому. Бути слабкою і не втрачати стійкості.
Фотографії Анастасії Водченко фіксують саме цей момент — коли жінка перестає дивитися на себе очима інших і бачить себе без прикрас, без ролей, без «хутра», яке мало б захищати чи прикрашати.
У цьому дискурсі єдина відповідь на питання «якою має бути жінка?» — це «справжньою».
