З 5 по 12 березня в рамках святкового прокату кінотеатри країни знову покажуть хітову комедію «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча з Ірмою Вітовською та Андрієм Лідаговським. Стрічка присвячена усім мамам світу — і на честь 8 березня глядачів запрошують підтримати флешмоб #зводимамувкіно. Фільм вийшов у широкий прокат 16 січня цього року і його касові зборі склали майже 9,5 млн грн. В кінотеатрах стрічку вже встигли подивитися 103 тис глядачів.
_(2)_(1).jpg)
В основі сюжету — знайома багатьом дилема: материнська любов, з одного боку відчайдушна, а з іншого — контролююча. Відпустити дорослу дитину з гнізда у самостійний політ буває дуже непросто — особливо якщо стосунки роками будувалися за схемою «я краще за тебе знаю, як тобі жити». Головні герої стрічки — юнак Вадим та його мама, які намагаються впоратися з цим, та на них чекає багато випробувань. Зазнавши безліч невдач і поразок у роботі та особистому житті, молодий звукорежисер із Києва Вадим отримує шанс розпочати все спочатку. Просте завдання — записати голоси закарпатських тварин — може стати для нього шансом назавжди залишити «незручну Україну» та вирушити в «привабливу Канаду», подалі від проблем. Однак все виявляється набагато складнішим, коли головним супутником у новій роботі виявляється найменш підхожа для цього людина — мама Вадима.
Втім, якими б складними не були стосунки із мамою, покращити їх реально. І якщо не стати добрими друзями, то в усякому разі забути застарілі образи й навчитися будувати здорові кордони. Причому результат буде, навіть якщо зусилля докладатиме лише одна людина — доросла дочка чи син. Наші експерти діляться власним досвідом, інсайтами та практичними порадами.
Ольга Школенко
психоаналітик, ідеолог-засновник Французької академії батьківства
.jpg)
Важливо пам’ятати: батьки чинять так не тому, що вони погані чи бажають нам зла. Вони справді, абсолютно щиро, не вміють інакше. Ймовірно, ваші батьки потерпали від такого самого гіперконтролю з боку власних тата й мами — і тепер психологічно вони неспроможні відпустити свою дорослу дитину, адже не мають позитивного досвіду сепарації. Відома французська психоаналітик та авторка книг з підліткової психології Франсуаза Дольто каже: «Якщо у людини були конфлікти з батьками, коли вона була підлітком і вона не вирішила ці конфлікти пізніше, вона неодмінно матиме непорозуміння з власними дітьми, коли вони досягнуть того ж самого віку». І це не обмежується лише періодом тінейджерства – нерідко суперечки супроводжують батьків та дітей протягом усього життя.
Усвідомлення першопричин дозволяє знизити гостроту переживань і подивитися на ситуацію більш відсторонено. А відтак, знайти конструктивні рішення.
Сепарація від батьків необхідна, адже якщо цього не відбулося у підлітковому віці, доросла людина матиме проблеми у стосунках з протилежною статтю, у самореалізації – фактично в усіх сферах. Втім, фізичне від’єднання від батьків іще зовсім не означає справжньої внутрішньої свободи. Мені часто доводиться чути: «Я так хотіла позбутися батьківського терору, що просто вийшла заміж за першого-ліпшого хлопця…» Це не визволення, а втеча. І в результаті дівчина потрапляє в такі самі залежні стосунки — тільки тепер не з батьками, а і чоловіком.
Справжня свобода починається там, де ми визнаємо почуття інших — але при цьому не дозволяємо їм керувати нашою поведінкою та настроєм. Це і є справжня психологічна зрілість.
Досягти її непросто, але можливо. І найперший крок — це взяти на себе відповідальність за власне життя. А це означає необхідність приймати складні рішення і не бути «зручним» для всіх, в тому числі для власних батьків. Простий приклад: доросла дочка створила власну родину й живе окремо від батьків. Але мама вважає за потрібне приходити до неї додому, аби навести порядки, без дозволу перебирає речі у шафі й до того ж критикує чоловіка, дітей та спосіб ведення господарства. Як поводитися у такому випадку? Перш за все, варто усвідомити: звинувачування на кшталт «я заради тебе ночей не доспала, все для тебе віддала, а ти невдячна невдаха…» — лише маніпуляції. Це було мамине рішення, тому ви не можете нести тягар відповідальності й провини за її жертву.
Ми не здатні змінити іншу людину без її згоди. Але якщо ми здатні знаходитися на одній території з нею без роздратування та втрати власних кордонів — це маркер зрілості. Втім, ще одна ознака дорослості — спроможність протистояти токсичності у відносинах. І не почуватися винною, навіть якщо це означає телефонувати мамі лише раз на тиждень і бачити її раз на місяць. Це ваше абсолютне право.
Альона Іванова
бібліотекар, співвласниця бібліотеки знань Світло
Років до 15 я була такою собі дуже зручною, домашньою дитиною — всі вихідні сиділа з книжками або слухала музику, навіть в’язала. А потім мене наче раптово підмінили, і я стала жити за принципом «навпаки». У мене з’явилась власна думка — діаметрально протилежна будь-яким авторитетам, я відчайдушно порушувала усі правила, які тільки могла. Пам’ятаю, мені важко давалося усвідомлення того, що мої батьки — прості живі люди, зі своїми особливостями й недоліками. Як же так, я все життя вважала їх ледь не святими — а тут таке розчарування! Я була у розпачі: я ж хотіла вирости й стати такими як вони — а тепер не хочу! Що робити, з ким поговорити про це? Точно не з батьками — хіба вони зрозуміють, що зі мною коїться?!
Років у 17 я так само раптово заспокоїлася і різко почала жити дорослим життям з усією його відповідальністю. Але ці два роки потребували від моїх батьків просто янгольського терпіння – особливо враховуючи те, що я завжди мала гострий язик і серце з перцем.
У мене є один спогад, який надихає мене у спілкуванні з власними дітьми. Я вчилася добре, майже «на відмінно», писала сценарії до КВН, але через далеко не зразкову поведінку мене після 9-го класу вирішили виключити зі школи й викликали разом із батьками на педагогічну нараду. Зі мною пішла мама. І от ми з нею сидимо перед «судом присяжних», мене чухрають аж гай шумить, а в мами жоден м’яз на обличчі не ворухнеться! Вона зберігала абсолютний poker face протягом усієї екзекуції. І що ще важливіше — була стовідсотково на моєму боці.
«Якщо ми не вписуємося у ваш колектив, ми підемо туди, де до нас ставитимуться більш привітно. Ви ж розумієте, з нашими олімпіадами та оцінками з літератури це буде нескладно». «Те, що моя дочка палить, — її проблема, але не ваша». І все в такому ж дусі. Відверто кажучи, вдома на мене чекала серйозна і неприємна розмова, але те, як мама заслонила мене собою — було й лишається безцінним. Пам’ятаючи про це, я ніколи не з’ясовую стосунки з дітьми публічно і в будь-якому конфлікті я апріорі за них. Адже кожному з нас потрібна бодай одна людина, яка завжди буде на нашому боці. Мої знають, що в них така людина є.
Моєму старшому сину 16 років, і вже два роки він вчиться за кордоном, тому в нашому випадку «виліт із гнізда» мав конкретний дедлайн. І готувалася до цього дня, навіть працювала з психологом.
Ми з Іваном багато говорили перед його від’їздом, збирали речі, проговорювали якісь напівзабуті претензії та радощі. В результаті все пройшло доволі легко для нас обох і ми швидко адаптувалися до нового дистанційного формату відносин. Зараз ми близькі люди, у нас дуже схожий гумор та погляди на життя, нам цікаво спілкуватися: у нашому чаті, окрім інформації на кшталт «мама, я поїв і в шапці», є також статті про мистецтво, нові музичні треки тощо. При цьому певна ієрархія все-таки лишається, я не можу сказати, що я для Вані — подруга. Я не вважаю здоровими стосунки, коли між батьками та дітьми повністю стирається субординація.
Чи важливо для мене, щоб син ділився зі мною абсолютно усіма своїми переживаннями? Ні. Я зробила все, що могла для того, аби з деякими речами він міг упоратися сам. Мені важливо, аби син пам’ятав, що в будь-якій ситуації — якою б жахливою, ганебною чи безвихідною вона йому не здавалась — можна зателефонувати мамі.
Анна Вовк
співзасновниця, керуючий директор Kyiv Academy of Media Arts та рекрутингової агенції «Руки»
Мої батьки були взагалі не готові ні до якої підліткової сепарації. Напевно, вони просто нічого не знали про це. У нас класичний приклад, коли батьки вирішили, що їхня дочка зіпсувалася. Вони реально задавалися питанням, що пішло не так і як це я така у них вийшла.
Я була впертою та норовливою дитиною, якій було що відповісти на будь-яке риторичне питання. Дорослі цього не схвалювали. Це зараз можна прочитати мільйон всього про дитячу психологію, різні класифікації психотипів і тд. Прочитати і подумати, що швидше за все, перед тобою не складний випадок, а дитина, у якої формуються лідерські якості і спроби придушити їх викликають тільки агресію. Що ця дитина просто вчиться приймати рішення і нести за них відповідальність. Але тоді в очах дорослих я була траблмейкером, з яким потрібно було боротися і перемогти. Батьки були з цим згодні. Пізніше я їм навіть відкрито озвучила свою образу і сказала, що не пам`ятаю жодного конфлікту, в якому вони б мене підтримали, погодилися б з моєї правотою, невинністю або б похвалили за те, що я попри все навчилася захищати свою позицію.
Мені тоді здавалося, що вони не вірять ні мені, ні в мене. Що сильно недооцінюють і навіть не уявляють, наскільки самостійною, сильною і хорошою людиною я виросла.
Мені було 18, коли я переїхала від батьків в інше місто. Це рішення підтримала мама, тато не заперечував. За це я їм дуже вдячна. Напевно сам процес сепарації закінчився тільки коли у мене з`явилася своя сім`я — чоловік і дитина.
У мене є трирічна дочка. До підліткового віку ще далеко. Але навіть зараз я бачу в ній бажання приймати рішення, розпоряджатися своїм часом, відчувати впевненість у своїх можливостях. Я максимально намагаюся її в цьому не обмежувати. Не вдаватися до аргументу «я сказала, значить так буде», до обману та маніпуляцій, а навпаки заохочувати самостійність.
З перших днів її життя я поговорила сама з собою про те, що це окрема від мене людина, чиєю долею я не керую, що вона не повинна виправдовувати ніяких моїх очікувань і тому ніщо не повинно мене розчаровувати.
Що наша з її татом функція — дати любов, почуття безпеки і впевненості, в яких вона буде рости та формуватися. Я про це часто думаю і, здається, готова до того, що вона підросте і не факт, що у нас будуть збігатися пріоритети, бажання та смаки. Ми можемо бути дуже різними. До цього часу я б дуже хотіла навчитися правильно ставити запитання, які не міститимуть в собі оцінки та порад, а допомагатимуть шукати відповіді та краще розуміти себе, щоб залишатися їй другом.
