Вона працювала стюардесою, писала дитячі пісні, вела святкові концерти, створювала вірші і вела YouTube-канал. Ірина Тишкевич жила між Києвом і містами Європи, мріяла про материнство і переживала війну всією душею.
Сьогодні вона — авторка роману «Ми, люди» від видавництва #книголав, який народився з потреби говорити про любов у час темряви. Її книжка — про жінку, яка емігрує і повертається додому, про спроби знайти себе хоч десь і побудувати своє життя у світі, сповненому болю та розчарувань поряд із теплом кохання, сімейного тепла й маленьких радощів також.
Ми поговорили з пані Іриною не тільки про книжки, а й про жіночу силу, письменництво та наснагу.
.png)
Ви — стюардеса, сонграйтерка, працівниця дипломатичної установи, мама, а тепер ще й авторка. Яка з цих ролей найбільше вас сформувала?
Усі мої досвіди — про людей. Стюардеса — це безпека, допомога, сервіс. Рада Європи — робота для країни, для інших. Я завжди хотіла, щоби моя діяльність була не тільки для мене. Письменництво — про те саме. Це любов до життя, до мови, до людей. І звісно, материнство. Я мріяла стати мамою. Це найбільший подарунок. Я вірю: нова професія — це новий крок для розширення горизонту. Абсолютно кожен досвід мене збагачує і веде до мети.
Еміграція була одним із найгостріших досвідів у вашому житті. Чому?
Побутово це було не так важко: документи, нове житло, інша країна. А от емоційно — розрив. Ти хочеш бути вдома, бути корисною, щось робити, а не можеш. Це не про комфорт, а про внутрішній біль. Я навіть писати не могла. Взагалі. Мені потрібен контакт із землею, з нашим повітрям, людьми. Тільки повернувшись до Києва, я знову почала дихати — і писати. Але після еміграції я стала краще розуміти людей — і тих, хто залишився, і тих, хто поїхав. Я змогла немовби роздивитися їх з іншої сторони.
Нещодавно вийшла ваша книжка «Ми, люди» і ви вперше сказали вголос: «Я письменниця». Яким був цей момент?
Знаєте, це викликало сльози на очах і неймовірні відчуття всередині. Бо для мене це не про статус, а про покликання. Про можливість доносити важливі думки. Люди будуть читати ці меседжі між рядків і відчувати, що всередині їм це відгукується. Можу давати надію, чим робити чийсь день хоча б трішки світлішим.
У «Ми, люди» багато про емоції, втрати, людяність. Які життєві історії й меседжі присутні в книзі?
Ця книга про любов у всіх її проявах. Про людей. Я говорила і про кохання, і про родинні звʼязки, і про добро у світі, яке завжди вертається, про смерть і нове життя. Про жінок, про мам, про еміграцію і повернення. Про Київ і про Париж та його передмістя. Самим існуванням цієї книги мені хочеться спонукати людей мріяти і творити, показати, що для цього не потрібно, щоб тебе хтось просував, і навіть у найважчі часи творчість має місце бути.
У ній вигадані герої, але кожна сюжетна лінія має шматочок мого життя або досвіду. Персонажі, яких ми зустрічаємо в кафе «Карамель», дійсно існують. Також є такий герой, як пан Володимир — охоронець в бізнес-центрі, він також реальний. Лінія із сестрою Вірою і футболом справжня. Більшість моїх друзів з футболу пішли захищати Україну, і її друг, який гине, теж реальний персонаж. Таким чином мені хотілося зазначити і, можна сказати, увіковічнити загиблого на війні друга. Майже кожна подія, сюжетна лінія — вона з життя.
А яка одна історія з книги могла б переконати незнайомця прочитати її?
Мабуть, сцена з головною героїнею Анною й охоронцем, де вони говорять про любов після розлучення. Разом приходять до того, що, навіть коли стосунки і шлюби завершуються, ми все одно можемо зустріти свою людину. Що це можливо і для тих, хто помилявся, і помилявся багато разів, це не означає, що неможливо взагалі, або що для людини історія кохання вже завершена.
Як ви впоралися зі страхом, що книга нікому не сподобається?
Не впоралась. Я боялась постійно. Ніхто, окрім видавництва, не читав рукопис, а я знала: якщо хтось скаже хоч одне критичне слово, я просто все зітру — і книжки не буде. Це був процес, який я пройшла на самоті. Але в цьому теж був сенс. Страх є завжди, а впевненість — ніколи. Та якщо ти відчуваєш, що це твоє, то треба робити, пробувати, діяти. Головне — не зрадити себе. Мені важливо, щоб моя книжка не просто подобалась, а щоб торкалась, змінювала, надихала. Якщо це відбувається — значить, я на правильному шляху.
Ви дуже щиро говорите про материнство. Який момент став для вас найбільшим викликом?
Те, що діти дорослішають. Коли син був малесеньким — це була любов-любов, попри недосипи. Ми багато часу проводимо разом. А зараз — це ще більша відповідальність. І ще одна річ: жити з дитиною під час війни. Усі батьки, які повертаються в Україну, запитують себе, чи правильно зробили, що ухвалили таке рішення. І в романі також є про цей болісний вибір. Іде війна, і дитина щодня в небезпеці, але жити наповнено для мене можливо лише тут. Поруч із ним. І звісно, ти намагаєшся будувати своє життя, реалізовувати мрії, кар`єру, а також виховати маленьку людину, якій потрібні увага та час. Я зараз не завжди можу знайти цей баланс, але мені здається, що його взагалі не існує.
Ви та людина, яка «пливе потоком» чи ріже вузли і шукає нове?
Ріжу, на жаль. Я не вмію жити в «між», не вмію робити паралельно дві речі. Спершу завершую одну справу — роботу, стосунки, етап життя — і лише тоді рухаюсь далі. Але з письмом — інакше. Це не щось, що починається або завершується. Це діяльність, це творчість, це те, що завжди зі мною.
Що б ви порадили собі на старті письма і жінкам, які зараз вагаються, чи розповідати свої історії?
Не чекайте дозволу. Не бійтеся помилитись. Не обов’язково знати, чи ви «достатньо талановиті». Якщо воно живе у вас — воно має з’явитися на світ. І можливо, саме ваші слова стануть для когось світлом.
Поділіться «секретом», який ніхто ще не чув.
Напевно, мій головний секрет — це те, що я не можу жити без людей, без любові, без підтримки. Мій син, хлопець, родина — вони рухають мій світ. Це дуже сильно стимулює щодня вставати, щось робити, розвиватись, іти далі, вигадувати нове, ніколи не зупинятись на досягнутому і не впадати у відчай. Особливо в ці жахливі дні війни, бо я все відчуваю дуже гостро і проживаю усім серцем. І тільки любов рятує. Мій хлопець зараз воює, але все, що відбувається між нами, дає сили. І якщо вже існує така любов — значить, є заради чого зупинити війну, жити далі, бути разом, бути щасливими.
