Сильна, але безпечна. Розумна, та не зухвала. Пристрасна, але й морально бездоганна водночас. Література довго погоджувалася лише на «хороших» героїнь, не дозволяючи їм перетнути жодної межі. Сьогодні ми втомилися від ідеальності й дедалі частіше закохуємося в суперечливих, владних, навіть холодних жінок — і саме їх обираємо за взірець.
Такий злам має довгу передісторію — тож пригадаймо, з чого все починалося, й погляньмо на роман Меріенн Ґордон «Золочена корона», що може слугувати гарною ілюстрацією сучасного тренду.
Кадр із фільму «Бідолашні створіння»
Гендерна оптика
Чоловікам дозволили бути морально сірими, егоїстичними та суперечливими набагато раніше, ніж жінкам, — від Одіссея й Гамлета до байронічного Чайльд-Гарольда та Мелвіллового Ахава. Одіссей бреше й хитрує, проте його підступність називають мудрістю; Ахілл прирікає на смерть власних товаришів через вражене самолюбство — і лишається героєм епосу. Шекспірів Макбет — узурпатор і вбивця, та йому все ж дано монологи, глибину й співчуття глядачів.
Кадр із фільму «Одіссея»
Натомість головна героїня мала бути доброю, милосердною й морально бездоганною: вірна Пенелопа, що двадцять років чекає на Одіссея, лагідні казкові принцеси на кшталт Попелюшки чи Білосніжки, ніжна Козетта у «Знедолених», віддана Наталка-Полтавка. Усі вони існували, щоб любити, прощати й чекати, а доброчесність була єдиною дозволеною їм формою сили. Будь-яка тінь, кинута на таку героїню, автоматично робила її «негативним персонажем». А щойно жінка переступала межу, надто в коханні чи прагненні незалежності, оповідь майже завжди знаходила для неї покарання (скажімо, отруєння для Емми Боварі).
Складні чоловіки були героями, яких досліджують; складні жінки — трагічними злочинницями, яких належало усунути. Почасти це є наслідком тривалого домінування чоловіків у літературі: саме вони проводили межу між філософською та патологічною неоднозначністю.
Винятки, звичайно, траплялися. Шахрайка Молль Франдерс у Дефо, підступна маркіза де Мертей із «Небезпечних зв’язків», цинічна Беккі Шарп із «Ярмарку суєти» чи свавільна Кетрін із «Буремного перевалу» — усі вони були амбітними, складними та небезпечними. Та майже кожну з них показово карали волею автора, або ж подавали як лиходійку чи повчальний приклад: так чи інакше за неоднозначність доводилося платити високу ціну.
Кадр із фільму «Буремний перевал»
Запит на жінку, що грає за власними правилами
Зміни прийшли у XX–XXI століттях, коли справедливість почала помалу відновлюватися з масовим долученням жінок до літературного процесу. Антигероїня перестала бути «застереженням» і поволі перетворилася на об’єкт захвату — спершу в літературі, а згодом у кіно та серіалах. Сучасна аудиторія дедалі частіше маркує суперечливість жінок як орієнтир: вони можуть помилятися, вдаватися до маніпуляцій, розбивати серця — і попри це залишатися живими, психологічно достовірними та справжніми. «Незручна» персонажка в художньому творі стала феміністичним висловлюванням, доказом того, що жінка має право на суб’єктність у власній історії.
Кадр із фільму «Бідолашні створіння»
Цей злам яскраво ілюструє роман «Золочена корона». З дитинства Геллевір має здатність повертати до життя мертвих — щоправда, за ціну, яку призначає володар Потойбіччя, постать, зіткана з непроникної темряви. Коли єдина спадкоємиця трону, принцеса Саллівейн, гине, Геллевір примушують стати її персональною воскресителькою. Дівчина віддає майбутній володарці країни все більше частинок себе — і наслідком цього стають почуття, сильніші за страх чи відданість. Так темне фентезі Меріенн Ґордон перетворює давній сюжет про самопожертву на історію двох глибоко неоднозначних жінок.
Геллевір — некромантка, яка веде торги зі Смертю й бере на себе тягар чужих фатальних помилок; Саллівейн — не лагідна панянка, а майбутня королева, що вчиться бути жорстокою заради трону. Вони далекі від зразковості, і саме тому за їхніми долями цікаво спостерігати. Здатність подобатися більше не є визначальною рисою персонажки — значно важливіше бути цілісною. Запит на «правильну» жінку поступився місцем інтересу до тих, хто живе за власними правилами й не приносить за це вибачень. Геллевір не вдає святу навіть перед собою:
«Чорне проти білого, рівняння, позбавлене будь-якої моралі. Найлегший у світі вибір».
Кадр із фільму «Чорний лебідь»
Право на помилку, влада й самопожертва
Свобода жінки — це не лише вибір чинити правильно, а й право зробити неправильний вибір і жити з його наслідками. Геллевір раз по раз ухвалює сумнівні рішення: рятує тих, хто становить загрозу, віддає частинку себе там, де варто було б відступити, перетинає межі, яких сама боїться. Авторка не карає її за недосконалість і не вимагає покаяння — натомість демонструє, що дорослість, чоловіча чи жіноча, полягає в умінні нести вагу власного вибору.
У світі, де від жінок досі очікують зручності та правильності, така героїня звільняє: дозволяє читачкам помилятися без сорому й не зводити власну цінність до чужих очікувань. Помилка тут — не вирок, а частина шляху. Постать із Потойбіччя каже Геллевір (і нам також):
«У тебе є вибір, і одного разу ти пошкодуєш, що не зробила його».
Кадр із фільму «Керол»
«Золочена корона» — роман про любов і самовіддачу, але водночас і про владу, яку дає нам той, хто нас кохає. Почуття Геллевір до Саллівейн зростають разом із залежністю: що більше дівчина рятує принцесу, то більше втрачає себе, а ніжності неминуче доводиться співіснувати із самозреченням. Те, що між ними спалахує справжнє почуття, лише загострює питання: де любов межує з утратою себе? Влада в романі теж має високу ціну — за корону хтось завжди розплачується багатством, родиною чи навіть душею. Такі історії працюють як дзеркало: спостерігаючи, скільки героїня готова віддати за любов і обов’язок, ми мимоволі запитуємо себе, де пролягають наші власні межі й чи не плутаємо ми самознищення з відданістю. Ще одна репліка володаря Потойбіччя звучить як застереження кожному, хто кохає надміру:
«Одного дня в ній може зостатися більше твоєї душі, аніж у тобі самій».
Кадр із фільму «Портрет дівчини у вогні»
«Золочена корона» — не казка про порятунок, а розмова про ціну буття собою. Меріенн Ґордон створює персонажок, яким дозволено бути темними, суперечливими й вільними, і саме тому вони ближчі нам за будь-яку ідеальну принцесу. Книжка не дає простих відповідей, зате повертає жінці право бути неоднозначною — право, яке чоловічі герої мали ще від часів Гомера. Можливо, ми більше не хочемо читати про бездоганних, бо нарешті дозволили недосконалість самим собі.
