Драми куртуазного кохання століттями захоплювали читачів і мрійників. Проте надто часто їх відкидають як таке, що існувало лише в легендах про Короля Артура і лицарське благородство. Насправді все значно цікавіше. Сара Ґріствуд у книжці «Закохані Тюдори. Як любили і ненавиділи в середньовічній Англії», що виходить друком у видавництві «Лабораторія», показує, як придворне кохання створило і затьмарило династію Тюдорів. Від Генріха VIII, який оголосив себе «найвірнішим і найвідданішим слугою» Анни Болейн, до віршів, якими її кавалери обдаровували Єлизавету І, Тюдори виконували ролі відданих коханців і примхливих коханок, вперше викладені в романах середньовічної літератури, але тепер із наслідками, що стосувалися не лише життя, а й смерті головних героїв.
«Закохані Тюдори» розбирають коди кохання, бажань і влади, розкриваючи одержимості, які сформували історію цієї нації. У книжці авторка відповідає на найцікавіші запитання про Тюдорів, а також детально розповідає про стосунки однієї з найвідоміших пар цієї династії: короля Генріха VIII та Анну Болейн.
Якою була Анна Болейн?
Вона викликає чи не найбільше захоплення серед постатей англійської історії, хоча про її справжню вдачу відомо небагато. Вже через це довкола її особистості накопичилося так багато вигадок. До нас дійшло небагато листів і майже жодного, який висловлював би її почуття. Жодних мемуарів чи настанов, які тоді писали інші королівські дами. У столітті, коли жінки почали вільніше виражати себе, її мовчання бентежить.
Можливо, протягом десятиліття в центрі суспільної уваги Анна була надто зайнята своїм надзвичайним життям, аби його записувати. Можливо, її статус королеви виявилося занадто недовгим і спірним, щоб вона відхилила завісу своїх таємниць... Хоча насправді кілька її записаних коментарів можуть здатися запальними. Можливо, правда полягає в тому, що більшість відомих розмов про Анну складаються з уривків, які можна було використати проти неї.
Анна Болейн
У чому крилася потужна привабливість Анни?
Насамперед не в зовнішності. Венеційський дипломат описав її як не найгарнішу жінку у світі: «Смагляве обличчя, довга шия, широкий рот, груди не надто підняті». Словом, нічого особливого, хіба що очі — «чорні та прекрасні», що показово, — «запрошують до розмови». Ланселот де Карл назвав її «вродливою, з витонченою фігурою», але інші найчастіше хвалили її стиль. Ранній біограф Анни — Джордж Ваєтт писав, що вона «красою поступалася» багатьом при дворі, «але манерами, уборами й мовою перевершувала їх усіх».
Опис Ніколаса Сандера дещо перегукується зі словами венеційця: «Досить високого зросту, мала чорне волосся та овальне обличчя, хворобливо жовте». Джордж Ваєтт також згадував, що Анна мала шостий ніготь, що вважалося ознакою відьми. Кажуть, через таку незначну деформацію вона полюбила довгі рукави, що звисали донизу.
Листування Генріха VIII й Анни Болейн
Точно відстежити їхні стосунки неможливо. Збереглося сімнадцять листів Генріха VIII до Анни Болейн, написаних під час їхніх залицянь. Вони перебувають у незвичному місці — в архіві Ватикану, куди їх міг доставити шпигун. Листи Анни відсутні, а разом із ними й підказки щодо її особистості.
Усі листи Генріха недатовані, час можна визначити лише за згадками про зовнішні події. Найбільша група листів переважно написана французькою, у ній Генріх вправляється в риториці куртуазного кохання. Тож в одному з перших листів Генріх дорікає пані за те, що вона порушила обіцянку й не написала йому. А втім, «щоб виконати обов’язок вірного слуги», він відправляє їй оленя, «вбитого пізно ввечері своєю власною рукою в надії, що, коли вона їстиме його, згадаєте про мисливця». Лист «написаний рукою її слуги», який усе частіше волів бачити Анну, а не її брата. Брат Джордж та інші члени родини Анни представляли її інтереси при дворі. З розвитком стосунків вони й далі з’являтимуться у листуванні: якось Генріх навіть скаржився, що її батько Томас занадто неквапливий у підтримці їхнього кохання.
Генріх VIII
Символізм подарунка Анни Болейн Генріху VIII
1527 року Анна Болейн надіслала Генріху VIII подарунок — коштовність із «прекрасним діамантом» і відлитим зі срібла зображенням «корабля, на якому метається самотня дівиця». Захоплення в Генріха викликала не так краса коштовності, як «витончена інтерпретація та надто скромна покора», що додавалися до неї. Покора чому? Пристрасті Генріха чи пропозиції руки й серця? Або, що важливіше, власним почуттям Анни? Чи саме це викликало екстаз у Генріха, «який серцем, тілом і волею є її вірним і найвідданішим слугою»?
Дівицею, очевидно, була Анна, а Генріх, напевно, її притулком у бурхливих морях. Можливо, незламним діамантом є непохитне серце: Генріх підписав декілька своїх листів серцем, намальованим довкола ініціалів Анни. Література куртуазного кохання неодноразово проводила паралелі між морською хворобою і любовною: «кохання подібне до корабля, викинутого в море під час небезпечного шторму». Чи Анна натякала, що тепер вона не просто кохана, а й сама закохана в Генріха?
Генріх відзначив: «Вияви вашої прихильності такі, прекрасні гасла листа так сердечно виражені, що зобов’язують мене навіки шанувати, кохати й щиро служити вам, благаючи залишатися такою ж твердою і непохитною у своєму намірі». Якщо вона це зробить, Генріх каже, що «не просто відповість взаємністю, а й перевершить її».
«Перша зустріч Генріха XVIII» з Анною Болейн. Деніел Маклайз
Легке підкорення знижує кохання в ціні
Генріх VIII й Анна Болейн домовились одружитися, звернувшись у вересні 1527 року до Риму за папським дозволом. За традиційним уявленням, Анна тримала Генріха на відстані.
Одне з правил куртуазного кохання стверджувало, що легко здобуте не має великої цінності: «Легке підкорення знижує кохання в ціні: важке — змушує ним дорожити».
Однак запит до Риму передбачав інший сценарій. Улітку 1527 року Генріх вирішив, що Анна може бути не лише об’єктом його пристрасті, але й дружиною, матір’ю його сина. У такому випадку важливо, щоб будь-яка зачата ними дитина не виявилася позашлюбною. Для полегшення справ теорія куртуазної практики дозволяла певний рівень фізичної близькості (а Генріх з Анною були ще тими теоретиками). Утримання не так лякало завдяки очевидному на той момент припущенню, що скоро вони зможуть одружитися.
Хто не ревнує, той не любить
Стосунки Анни й Генріха як подружжя не змінилися: гойдалки метлялися від кохання до ненависті. Їхні численні чвари описувалися як звичайні «сварки закоханих», які закінчувалися так само швидко, як починалися.
Публічний статус Анни значно підвищився завдяки шлюбу. Тепер вона була королевою-консортом Англії. Однак у ролі дружини їй стало важко грати в недоступність, а вагітність відкривала шлях на її місце іншим жінкам. Коли Анна дорікнула Генріхові в зацікавленості іншою жінкою, він сердито сказав їй «заплющити очі й терпіти», як це робили «більш гідні особи», тобто Катерина (попередня дружина). Вона цілком могла б відповісти одним із правил Андреаса Капелана: «Хто не ревнує, той не любить».
Наталі Портман у ролі Анни Болейн (фільм «Ще одна з роду Болейн»)
Падіння Анни Болейн
Мотиви куртуазного кохання з його умовним наполяганням на домінуванні жінок приховали явну образу на стрімкий злет Анни. Куртуазне кохання спричинило і її піднесення, і падіння. У ті самі тижні, коли проблеми Анни набирали обертів, ухвалили закон, який конфіскував майно малих монастирів. Анна посперечалася з Кромвелем про те, куди мають піти доходи від конфіскації. Донедавна їхні інтереси збігались, але тепер шляхи розійшлися. Анну цікавили освіта й соціальні реформи, Кромвеля — зміцнення монархії. Пізніше Шапюї повідомляв, що Кромвель зізнався, нібито він «поставив собі за мету розробити та вчинити змову в згаданій справі» проти Анни, але з контексту можна припустити, що він діяв із дозволу Генріха.
Що ж причаїлося в душі Генріха, що змусило його змінити погляди на кохану жінку так докорінно й катастрофічно? Він мав звичку раптово відштовхувати колишніх фаворитів, а колишня прихильність тільки посилювала в ньому каральний запал. Історія часто засуджує Генріха VIII за безсердечність, але його відмова від Анни в найгіркішому й найболючішому сенсі була справою серця. Навіть звинувачення проти неї було сформульоване в термінах зради кохання та законів шлюбу. У ньому стверджувалося, що вона ніколи не хотіла обрати короля у своєму серці.
Наталі Портман у ролі Анни Болейн (фільм «Ще одна з роду Болейн»)
Урешті-решт, падіння Анни розкриває іншу правду про Генріха та куртуазне кохання: він був закоханий у себе, як і всі ті літературні коханці до нього. Думка про те, що жінка могла мати владу в цих стосунках, була ілюзією, яка розчинилася, мов ранковий туман у перших променях сонця.
Суд над Анною проходив у Великій залі лондонського Тауера в присутності близько двох тисяч глядачів. Болейн увійшла туди «наче переможниця», писав один зі свідків. «Вона так мудро і стримано відповідала на всі звинувачення проти неї, так чітко виправдовувалася, ніби зовсім не була винна», — записав віндзорський герольд Чарльз Різлі, зазвичай неприхильний до Анни. Єдиним злочином, який вона визнала, були ревнощі й те, що вона не завжди поводилася з королем із належною смиренністю, «зважаючи на його доброту, велику шану та повагу до мене». Вона казала, що була гарною придворною коханкою, але поганою дружиною.
Усі двадцять шість перів визнали Анну винною, її засудили до обезголовлення за волею короля.
