Напередодні Дня святого Валентина ми зібрали 10 пристрасних віршів українських поетів — про кохання тілесне й тривожне, світле й руйнівне, ніжне й безсоромно чесне. Це тексти, які рідко звучать на уроках літератури, але саме вони показують як вміли кохати українські поети.
Павличко, Стус, Костенко, Андрухович, Жадан, Іздрик — класики й сучасники говорять про бажання, близькість, страх втрати й особисті переживання так, що ці рядки хочеться перечитувати, зберігати та ділитися з коханими.
.jpg)
Кадр з фільму «Яскрава зірка»
«Спадала вниз оголена вода…», Дмитро Павличко
***
Спадала вниз оголена вода
Просяяна, весела, молода,
Як дівчина, що вибігла з ріки:
Ряхтіли в сонці стегна і литки,
Сміялась проть прозора і нага,
Біліла на губах її жага,
Горіли клином кучері між ніг,
Я, роздягаючись, до неї біг,
Вона приймала радісно мене,
Як дух, я входив в тіло водяне.
Вона сміялась від моїх торкань,
Просила: «Що ти робиш? Перестань!»
І тілом, що лилось, як сонця плин,
Мені вмивала душу до глибин.
Натішившись, я падав на траву,
І слухав її мову дзвонкову,
І чув, як сміх її під серце б’є,
Як випаровує життя моє!
Кадр з фільму «Звідси ‒ у вічність»
«Превізія», Юрій Іздрик
***
губи липкі від липневих ягід
пальці липкі від твоїх секретів..
ми з моря чекали погоди в пагоді
зайвим вважаючи кожного третього
крайнім лишався з нас кожен другий
друзями були і трохи коханцями
мали ми скрипку й чарівний бубен
бавились стафом і бальними танцями
грались на зміну в кота і мишку
брались за ролі поета і пасії
вдвох написали веселу книжку
вдвох збудували невидиму азію
ягоди наші ростуть у гіпофізі
пагода наша — зліва де серце
з моря погода нам зрештою пофігу
ми самостійно виношуєм сенси
і самосійні у нас психоделіки
і саморобні наші нірвани
ми ще збудуємо дві-три америки
і атлантиду під океаном
всього нам мало — такі ми жадібні
все у нас є — і любов і липень
сипляться ягоди з вікон пагоди
губи до губ безнадійно липнуть
ми найкрутіші на світі коханці
і нероздільні і невмирущі
тісно сплітаються наші пальці
смачно кохаються наші душі
.png)
Кадр з фільму «Назви мене своїм ім`ям»
«Ти», Михайль Семенко
***
Я люблю твій стан
Я закоханий у згиби тіла
В тобі і Стріндберг і Ростан
Як затремтіла
Прекрасна ніби станс
Ти у екстазах загорілась
Журна немов старий романс
Як німфа що у лісі стрілась
Ти чиста й грішна як свята
І сяєш в сяйві білім тіла
Коли уперше затремтіла
Розквітла ти мов золота.
Кадр з фільму «Портрет дівчини у вогні»
«А це така любовна гра…», Юрій Андрухович
***
А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь! —
ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.
Кружіння!.. Ніби й неспроста
миттєвий дотик (чудо стику!) —
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху...
Ми надто близько — марний знак,
той запах Єви — не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.
Бо вийду із дзеркальних меж —
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш,
слонова кість, роса медова…
Кадр з фільму «До сходу сонця»
«Не любити тебе — не можна…», Василь Стус
***
Не любити тебе — не можна.
Володіти тобою — жаль.
І хвилина діяння кожна
Випромінює нам печаль.
Бути разом… в однім цілунку.
Злить уста і серця свої.
Тільки в хвилі нема порятунку…
Плачуть вночі лишень солов’ї…
Ти в хвилину чуттєвої бурі
Не віддайся мені, дивись,
Бачиш вечора крила похмурі?
То над нами вони зійшлись.
Хай нам кажуть: любити можна
Тільки раз. Того разу й жаль,
І щаслива хвилина кожна
Випромінює нам печаль.
Не ховайся в зволоженім зорі,
Бо розгойдані береги
Поглинаючих фантасмагорій
Будуть завжди нам дорогі.
Ні! Знайти і в чуттєвих бурях
Не перейдену нами грань,
Щоб не відати днів похмурих,
Щоб не знати про гнів прощань.
Не любити тебе — не можна,
та й любитись з тобою — жаль,
бо хвилина кохання кожна
випромінює нам печаль.
Кадр з фільму «Ромео і Джульєтта»
«Екзотика», Ліна Костенко
***
Якби це було просто щастя,
то це було б просто щастя.
А все, що зверх того, це вже — поезія.
Слухай, милий, ти захищайся!
Я стала дика, я — Полінезія.
Колись Ґоґен тікав на Таїті,
лишались тут і модерн, і ґотика.
У цьому черствому скрипучому світі
тільки любити — тепер екзотика.
Я порушила всі табу.
Нарвані квіти мої у Нірвані.
Пасеться обов’язків цілий табун,
а я цілую тебе у вігвамі.
Що з того, що туфлі у мене на шпильках?
Я в джунглях була і насилу вибрела.
Душі предків приходять навшпиньках,
щоб подивитись, кого я вибрала.
Очі у них великі і круглі.
Скелі голі, як Голіафи.
Птиця тюльпан п’є воду із кухля,
птиця бузок п’є воду з карафи.
Оце таке у мене Таїті —
руки твої, золоті ліани.
Аж дивно мені, що ходять на світі
якісь пошляки, немов павіани.
Дві зірки у хату мені влетіло.
Сади стоять буддійськими храмами.
Люблю твоє тіло, смагляве тіло,
тіло твоє, татуйоване шрамами.
Кадр з фільму «Мрійники»
Уривок «Лісова пісня», Леся Українка
***
...Я не кохала? Ні, то ти забула,
яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання — як вода — плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
де пал — воно кипить, а стріне холод —
стає, мов камінь. От моє кохання!
А те твоє — солом`яного духу
дитина квола. Хилиться од вітру,
під ноги стелиться. Зостріне іскру,
згорить, не борючись, а потім з нього
лишиться чорний згар та сивий попіл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
воно лежить і кисне, як солома,
в воді холодній марної досади,
під пізними дощами каяття...
Кадр з серіалу «Коханець леді Чаттерлей»
«Жінко прекрасна…», Андрій Любка
***
Жінко прекрасна, хліб мій насущний,
Дякую тобі сьогодні, що ти є,
Що ти напускаєш воду у ванну,
Жінко прекрасна, що змиваєш лак на нігтях,
І вводиш мене у спокусу постійно,
Жінко прекрасна, хліб мій насущний,
Дукую тобі й завтра, і післязавтра, і повсякчас за те,
Що ти є, і вводь мене у спокусу, жінко прекрасна,
І дивися на мене лукавим поглядом,
І голосно видихай, сідаючи в гарячу воду,
І проси намилити спину, хліб мій насущний,
Жінко прекрасна, і святися, тобто світися
Вночі то ногою, то щокою, губою трися,
Хліб мій насущний, тричі і тричі скрикни,
Жінко прекрасна, що живеш у моєму серці,
Що спиш у моєму ліжку, що будиш мене зранку,
Хліб мій насущний, хай буде воля твоя,
Хай грає твоя улюблена музика і горять
Ароматичні свічки, жінко прекрасна,
Я є тіло твоє, я є кров твоя, хліб мій насущний,
Жінко прекрасна з таким сумним іменем,
З таким тихим поглядом і такою маленькою долонею,
Хліб мій насущний, і вдома, і на роботі, і коли ти близько,
І коли ти далеко, жінко прекрасна,
Думаю про тебе, ти дай мені трохи щастя сьогодні,
Дай мені завтра, хліб мій насущний,
Жінко прекрасна, в ім’я твоє,
В ім’я твоє, в ім’я твоє –
Тричі в ім’я твоє.
Кадр з фільму «Блакитний Валентин»
«І жінка з чорним, як земля, волоссям…», Сергій Жадан
***
І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.
Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.
Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.
Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.
Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.
Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.
Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.
Кадр з фільму «Джейн Ейр»
«Вірш якому не придумаєш назви», Микола Холодний
***
На стрімкім териконі
віддалась ти мені
серед білого дня в суботу.
І дивився на нас
весь Донбас,
весь Донбас,
припинивши роботу.
Кадр з фільму «Королева сердець»
