В новой рубрике ELLE.UA продолжаем читать стихи, написанные за время полномасштабной войны, и знакомимся с теми, кто их создает. Вторая героиня — поэтесса Тоня Корнута. В настоящее время она не только занимается творчеством, но и работает над очищением украинских городов и сел от коммунистической и российской символики в ГО «Деколонизация. Украина».
«Это естественно сплелось с моей поэтической деятельностью. Поскольку вместе с необходимостью восстанавливать утраченное культурное пространство украинской нации и создавать новое есть настоятельная потребность убрать из него любые остатки оккупационного российского прошлого», — говорит Тоня.
.jpeg)
«Стихи — это мой привычный диалог с миром, и в начале полномасштабного вторжения этот диалог умолк. А потом я увидела, как важно фиксировать все эти события на фото, видео, и приказала себе фиксировать то, что я переживаю вместе с моим народом, в стихах».
Її березень досі лютий,
Вона списала до крові історії цю сторінку,
Світ, захоплений нею, питає: «Як ти?»
А як їй бути,
Як не українкою.
Він змінився за місяць, змужнів до самих інтонацій,
Він дізнався про себе — сильного, впертого,
Він дізнався, як любить її, рано-вранці
У четвер двадцять четвертого.
Вони двоє страшенно, страшенно красиві у гніві,
Світ захоплений ними, стурбований ними по вінця.
І лиш світло у темряві вказує їм Україну,
І любов серед страху вказує на українців.
.jpg)
@libkos
«Работа «Бестелесность» для меня наиболее болезненна. В то время все города, упомянутые в стихотворении, были под ударом, один за другим появлялись кадры погибших воинов и гражданских. Тогда я схватилась за идею бестелесности, чтобы уменьшить ужас потери».
Дим укриває місто, в диму розбіжимося,
В диму, ніби під куполом,
Звучатиме сильно і сумно
Наше нове безголосся —
В Маріуполі,
В Сумах.
Між і тілом і серцем кинемо
Мости довжелезні, аркові.
На день опинимось в Києві,
На ніч залишимось в Харкові.
Бігти і в цьому бігові
Здобути свою безтілесність.
Прокинемося в Чернігові,
Співатимемо в Одесі.
Ганяти дороги п’ятами
І гори корити норовом.
Боже, наскільки дорого
Мати себе на карті!
Ворог, покритий мороком,
мороку навіть не вартий.
@evgenymaloletka
«Цикл эмоциональной фиксации закончился у меня пасхальным стихотворением. После этого многие написали мне благодарности за то, что им наконец-то удалось поплакать».
Стільки світла,
що не поміститься
навіть в найбільший кошик,
запиши мені ці два місяці
як найдовші.
Стільки гніву,
що скоро гнів
все, крім гніву,
із мене виселить,
Покривалом могутніх слів
вкрий мене, як тендітну писанку.
Щоб нічого більше не тріснуло
в місті лагідному Марії.
Боже, дай нам до сотні висновків
одну десяту надії.
Над маленьким життям
в Одесі
не примушуй пускати сіль,
бо ми вголос:
«Христос Воскрес»,
А в думках:
«Хай воскреснуть всі».
@libkos
«Следующие стихи — уже не резкая эмоциональная рефлексия, а попытка веры, борьбы и любви как высшей самоидентификации со страной, в которой живешь и которая теперь живет в тебе».
Приблизно так почувається риба в воді,
Мабуть, саме із цим відчуттям
птах махає крильми
і викохує вітер.
Що ж, якби ми не були людьми
і усе, що людське, довелось припустити,
Я подумала б:
саме так почуваються люди на рідній землі.
І хотіла б тоді не літати, як птах,
не могти пролежати під водами вічність,
А бешкетно кохати країну в степах
І її неземну чоловічність.
@evgenymaloletka
Коли вона стелить під мене це жовте своє простирадло
і ховає в мені найблакитніші мрії,
я чесно не знаю,
куди втікає моя безпорадність,
я чесно не знаю,
чому я все вмію.
Співає в мені загубленим раєм
(а видає себе за земну!).
Чому, коли вона у мені виростає,
я сам, очевидно, росту?
Ще ніч посиплеться обстрілом,
як зорі — парним молоком.
Чому, коли кордони її робляться гострими,
Вона вкриває мене рушником?
Та як без заграви тривог і ран,
Не знає небо себе на сході,
Так я за кожним із цих питань
не бачу відповіді без крові.
