Уже понад рік ЗСУ захищають свободу та незалежність України. У лавах Збройних сил України сьогодні багато жінок, які кожного дня доводять своїм прикладом, що для української жінки немає перешкод: так було, так є і так буде.
Про службу під час війни, внутрішню боротьбу, мрії та любов до України нам розповіли три жінки-військові. Чесні, щирі, незламні, вони руйнують усі гендерні стереотипи. Їхні життєві історії різні й дуже схожі водночас. І кожна з них демонструє неймовірну силу та надлюдські зусилля жінки на війні.
Бойова медикиня, старша 5-го екіпажу медичного батальйону «Госпітальєри» Ірина Цибух
25 років. 4 роки в зоні бойових дій. Доброволець
Про службу під час повномасштабної війни
Хто така Ірина Цибух? Як ви можете описати себе сьогодні?
Бойова медикиня, старша п’ятого екіпажу Медичного батальйону «Госпітальєри».
Як ви прийняли рішення піти на війну?
Рішення — це результат вибору, а я не відчуваю, що нам залишили вибір. Піти на війну — це природно, це бажання захищати й відстоювати, коли тебе атакує зло.
Зараз стає все більше жінок, які йдуть у військові спеціальності. Як це — бути жінкою на фронті?
У моїй комфортній бульбашці, де повага і рівність — це питання поведінки та вчинків, а не гендеру, важко відчути різницю. Війна — це жахливе явище, і ніхто з нас не мав би набувати такого досвіду. Дуже поважаю жінок і чоловіків, які виконують свої задачі та беруть на себе додаткову відповідальність, бо на них тримається ЗСУ.
Що найскладніше у вашій службі?
Найскладніше — дружити з бійцями, для яких ми є медслужбою. Під час евакуації я зазвичай зосереджена на пораненнях, але, як тільки ми передаємо бійця медикам на стабілізаційному пункті, на душі стає дуже важко. Хоч з часом емоційність до усього на війні зношується, до несправедливості неможливо звикнути. Коли ти знаєш людину, яку евакуйовуєш, його історію, знаєш про його дітей або маму, а потім бачиш його тіло, пошматоване російськими кулями чи уламками від снарядів, то твоя душа наче розрізана на частки, вона болить за цих людей. Щоразу це хтось інший, і щоразу після евакуації доводиться проживати це знову.
У чому полягатиме головна зміна суспільства після нашої перемоги?
Наші цінності перестали бути чимось словотвірним або символічним. Коли ми вимиваємо машину від крові пораненого, у мене відчуття, наче я можу потримати в руках свободу. Наша незалежність не безцінна, кожен, хто боронить нашу країну, розуміє її ціну. Найважливіші зміни настануть після перемоги, лише тоді ми зрозуміємо, чи дійсно такі життєствердні зрушення впливають на кожного чи лише на учасників подій.
Про пошуки натхнення та боротьбу зі стресом
Як війна змінила ваше відчуття краси та жіночності?
Мені складно приймати свою зовнішність зараз. Через проблеми з гормонами та відсутність нормального сну я стрімко набрала вагу, і це мене непокоїть у цивільному світі. Але на війні важливо те, наскільки добре ти робиш свою роботу, чи вдасться прийняти душ і — о чудо! — почистити зуби. Це світ, де соціальні стандарти цивільного життя втратили актуальність. Краса людини тут цінується в підтримці та сміливості, а не у кількості макіяжу чи брендового одягу.
Що не дає вам впасти духом?
Бажання довести справу до кінця: поки справедливість не взяла гору і росіяни не покарані за вбивства та руйнування, відчуття спокою не повернеться. Дух або сила волі — наче м’яз: одного дня настає момент, коли ти все це робиш вже автоматично й опції здатись не існує.
Чи важко було вам звикати до певного обмеження свободи та до того, що ви маєте виконувати накази?
Я доброволець, тому мені простіше бути у цій системі підопічною. Ми тимчасово підпорядковуємось командирам підрозділу, для якого працюємо, тому це минає легко. Ми стараємось бути медслужбою для бійців, командири яких розуміють цінність якісної евакуації першої ланки та не наражають нас і своїх підопічних на дурну небезпеку.
Де ви черпаєте силу для допомоги іншим і як ви відновлюєтеся?
Джерело моїх сил — побратими в екіпажі, вони стали мені опорою і стіною підтримки. З іншого боку, дуже хочеться залишатись для них достойною людиною і мати їхню повагу. Безумовно, надихає зміст нашої роботи: порятунок життя, навіть коли він стає рутиною, не забирає усвідомленості, наскільки важливу справу ми робимо. І останнє, найбільш важливе, — честь полеглих друзів. Боюся їх підвести, хочу, щоб вони пишалися мною та нашою роботою на передовій.
Про долю України
Що для вас означає Україна та бути українкою?
Жити у своєму місці, де повно свободи бути собою.
Хто вас надихає? Чому?
5 людей, які мене надихають:
1. Микола Міхновський, його освіченість і здатність завести у суспільство перші добре сформульовані правила українського патріота ще на початку 20-го століття. Вони стали основою маніфесту Української народної партії (гуглиться під назвою «10 заповідей УНП»).
2. Євген Коновалець — приклад того, що складний шлях вартує мети. Його висока професійність і здатність створити ОУН — результат досвіду і дуже тяжкої праці. Євген — взірець витривалості для мене.
3. Леся Паєвська — українська підпільниця, яку розстріляла радянська влада. Вона була інформаторкою та зв’язковою ОУН, її сміливість надихає та нагадує, що боротись нам сьогодні набагато простіше, ніж їм тоді.
4. Моя мама, бабуся, тітка й усі жінки, рідні, які чекають своїх з війни. Рідний брат мами теж воює, у нього двоє дітей. Наша бабуся — найбільший приклад витривалості: її внучка та син на війні, і вона знаходить сили підтримувати усіх вдома і має віру, що ми повернемось живими.
5. Посестри та побратими. Часом хочеться кожному перехожому кричати в обличчя про їхню хоробрість і здатність ризикувати. Хочеться сказати: «Вони це роблять конкретно для тебе, будь достойним тих подвигів».
Що б ви порадили українським жінкам?
Не боятися бути собою.
Опишіть, яким ви бачите майбутнє країни.
Стараюсь не формувати зайвих очікувань, бо ми втрачаємо кращих на передовій, і я не знаю, чи виростає у цей час у тилу їм заміна.
Про мрії та плани
Як змінилися ваші пріоритети та бажання після повномасштабного вторгнення РФ?
Раніше я казала, що моє життя ніяк не змінилося з війною: я завжди прагнула розпаду Росії, реформи судової системи в країні тощо, але це стосується моєї громадянської позиції. Там змін дійсно мало, бо Революція гідності безповоротно вплинула на мене. Проте велика війна змінила мене: перед війною я купила квартиру в Києві, далі у планах була машина, потім ще щось зі списку успішного успіху, але зараз усі ці матеріальні речі, соціальні норми нівельовані. Це нове відчуття свободи, і це моє найбільше досягнення за війну.
Що б ви сказали собі рік тому?
Знайти час, щоб обійняти тих, кого за цей рік забрала війна.
Про що ви мрієте сьогодні?
Хочу, щоб росіяни терпіли той біль, який доводиться терпіти нам. Хочу перемоги. Хочу знайти сили та ресурс для реалізації гідного проєкту пам’яті полеглих бійців.
Команда:
Фото: Анна Гончарова
Стиль: Наталія Осадча
Макіяж: Світлана Римакова
Зачіска: Данило Ружницький
Текст: Катерина Попова
Продюсування проєкту: Анастасія Ткаченко
На Ірині: сукня, Marc O`Polo, Intertop Fashionshop
Читайте також інші інтервʼю проєкту «Жінка і війна»:
Інтерв`ю з солдаткою та фотохудожницею Іриною «іSky»
Інтерв`ю з парамедикинею Христиною Пучковською
