«Як пізнати людину» — це нонфікшн із саморозвитку від Девіда Брукса, колумніста The New York Times та викладача Єльського університету.
У книжці автор навчає, як бути хорошим співрозмовником, розуміти інших, говорити про складне та знаходити однодумців. Поради Девіда Брукса допоможуть тим, хто прагне справжньої психологічної близькості в епоху поверхового спілкування.
Ми ділимося уривком з книжки «Як пізнати людину», перекладеної українською видавництвом Vivat.
.png)
ЯК ПІДТРИМАТИ ДРУГА, ЯКИЙ ПЕРЕБУВАЄ У ВІДЧАЇ?
У міру того, як суспільне життя скрутнішає, приватне життя людей стає дедалі сумнішим. Щораз частіше мені доводиться спілкуватися з людьми, які страждають від депресії, з тими, хто бореться, з тими, хто перебуває в розпачі. Ці бесіди — інший вид важких розмов, який відрізняється від важких конфліктних ситуацій, які я описав у попередньому розділі. У наступних трьох розділах спробую поділитися отриманою інформацією про те, як супроводжувати людей під час кожного із цих випробувань — депресії, боротьби та страждань.
Нерідко трапляється, що ми мало що можемо зробити для реального полегшення страждань, але є способи дати людині відчуття, що ми щиро розуміємо її стан.
Моє найболючіше знайомство з депресією відбулося, коли хвороба вразила мого найдавнішого друга — Пітера Маркса. Починаючи з 11-річного віку, ми з Пітом будували нашу дружбу навколо ігор: грали в баскетбол, софтбол, «захоплення прапора», регбі. Ми дражнили один одного, влаштовували розіграші, сміялися з танцювальних рухів, невдалих романтичних стосунків і багато чого іншого. Ми могли перетворити поїдання гамбургера на гру з вишуканим прицмокуванням й акторськими вигуками про чудовий сир. І робили це протягом п’яти десятиліть.
Моя дружина дуже точно описувала Піта. У ньому дивовижно поєднувалося звичайне і надзвичайне. Він був мужнім у тому сенсі, в якому потрібно бути мужнім, з великою силою і великою ніжністю. Таким батьком, яким має бути батько, — безмежно відданим, із почуттям радості й гордості. Чоловіком, яким повинен бути чоловік: повертаючись увечері додому, він був вдячний за те, що єдина людина в усьому світі, з якою найбільше хочеться поговорити, сидітиме навпроти за столом.
Протягом багатьох років ми з Пітом часто говорили про напружені ситуації, які він переживав у стосунках з деякими колегами на роботі, але я не розумів усієї глибини проблеми, поки навесні 2019 року ми не провели з ним спільні вихідні. Моя дружина одразу помітила зміни. Світло в його очах потьмяніло, у голосі з’явилася млявість, а в очах — пустка. Одного яскравого червневого дня Піт відвів нас убік і розповів те, що ми вже знали: він був сам не свій. Він продовжував робити те, що любив найбільше — грав у баскетбол, плавав у озері, — але не міг нічим насолоджуватися. Він хвилювався за свою родину і за себе та просив нас про подальшу дружбу й підтримку. Я вперше побачив у ньому такий біль — як виявилося, то була важка депресія. Переді мною постало питання, на яке я не був готовий відповісти: як допомогти другу, якого вразила ця хвороба?
Я намагався робити все, що міг, але у квітні 2022 року Піт наклав на себе руки. У цьому розділі, заснованому на есе, яке я написав для газети Times, я спробую відобразити те, чого навчився за болісні три роки після тієї безглуздої трагедії. У ньому йдеться про важкий урок, але не запропоновано панацеї.
Спершу маю розповісти вам більше про Піта. Ми познайомилися ще дітьми в таборі Incarnation в Коннектикуті, відпочивали там разом, потім керували командами протягом десяти років і залишилися близькими друзями на все життя.
У таборі Піт був красивим, сильним, спортивним і добрим хлопцем, але любив робити різні дурниці. Одного разу під час нападу дурощів він почав стрибати по їдальні, співаючи та підстрибуючи щораз вище. Піт спробував вискочити так прямо з приміщення, але вдарився лобом об верхню частину одвірка, що був метрів зо два заввишки, й упав навзнак. Нам, 16-річним молодшим лідерам команд, тоді це здалося дуже смішним. Піт також вирішив, що це надзвичайно смішно. Пам’ятаю, як несамовито він реготав, поки в нього на лобі утворювався синець.
Якось улітку ми з Пітом очолювали групу 12–13-річних підлітків, які грали в софтбол проти команди 14–15-річних. Якимось дивом наша команда перемогла. На святкуванні всі гуртом у нестямному екстазі навалилися один на одного на майданчику, утворивши велику купу. Ми обіймалися, кричали й вітали один одного. У мене таке враження, що наше святкування тривало довше, ніж сама гра, — то був вулкан чоловічого самоствердження, який закарбувався в моїй пам’яті як один з моментів нічим не затьмареної радості в житті.
Роки минали, Піт добре навчався в коледжі, відслужив у військово-морському флоті, закінчив медичний коледж і став хірургом-офтальмологом. Вечорами перед операціями він пильно стежив за собою, ніде не затримувався, намагався висипатися, щоб якнайкраще впоратися з роботою, яку він так любив. Вечорами після операції Піт телефонував своїм пацієнтам, щоб дізнатися про їхнє самопочуття. Його дружина Джен, наша близька подруга, яка також була з нами в таборі, любила сидіти поряд, щоб чути лагідний тон його голосу, бачити його заспокійливу доброту.
Зовні серед усіх людей з мого оточення він здавався людиною, найменш схильною до руйнівної депресії, — у нього була весела вдача, щасливий шлюб, успішна кар’єра і двоє чудових синів — Оуен і Джеймс. Однак ще з дитячих років він носив у собі більше болю, ніж я міг собі уявити, і зрештою ця травма наздогнала його.
Спершу я не розумів усієї серйозності ситуації. Частково це залежить від характеру людини. Дехто катастрофізує ситуацію й уявляє собі найгірше. Натомість я схильний до оптимізму і вважаю, що все налагодиться. Але це частково відбувалося і тому, що я не усвідомлював: через депресію Піт став іншою людиною. У моїй голові були дуже чіткі уявлення про те, ким він був, і депресія ніяк не вписувалася в моє розуміння свого друга.
Упродовж наступних місяців важка депресія відкрилася мені як прірва, яку раніше не міг й уявити. Я дізнався, що ті з нас, кому пощастило ніколи не переживати серйозної депресії, не можуть зрозуміти, на що вона схожа, просто припускаючи, що вона має вигляд періодичних нападів смутку, властивих кожному з нас. Але як пишуть філософи Сесілі Вайтлі та Джонатан Берч, це не просто смуток: це стан свідомості, який спотворює сприйняття часу, простору та самого себе.
Журналістка Саллі Бремптон назвала депресію пейзажем, який є «холодним, чорним і порожнім. Він страшніший і жахливіший, ніж де б я не бувала, навіть у своїх нічних кошмарах».
Письменник Вільям Стайрон блискуче описав власну депресію у книзі «Зрима пітьма» (Darkness Visible). Він писав, що «божевілля депресії — це здебільшого антипод насильства. Це справжня буря, але буря мороку. Незабаром стають очевидними сповільнені реакції, майже параліч, душевна енергія падає майже до нуля… Я пережив дивну внутрішню конвульсію, яку можу описати лише як відчай за межею відчаю. Це сталося посеред холодної ночі; я не думав, що такі муки взагалі можливі».
Під час пандемії Covid-19 ми з Пітом розмовляли телефоном. На початку я припустився помилки, намагаючись порадити йому способи подолання депресії. Багато років тому він їздив до В’єтнаму, де робив безплатні операції на очах біднякам. Я сказав йому, що він мусить повторити це, адже ця справа приносить йому задоволення. Я не усвідомлював, що Піту бракувало енергії та бажання, а не ідей. Лише пізніше я прочитав, що, коли ви даєте депресивній людині пораду, як їй покращити свій стан, існує велика ймовірність, що ви просто показуєте цій людині, що не розумієте її.
Я спробував нагадати Піту про всі чудові благословенні моменти, якими він насолоджувався, — те, що психологи називають «позитивне переосмислення ситуації». Згодом я прочитав, що це може змусити страждальця почуватися ще гірше через те, що він не може насолоджуватися усіма явно приємними речами.
З часом я нарешті зрозумів, що завдання друга за таких обставин полягає не в тому, щоб підбадьорити, а в тому, щоб визнати страждання. Воно полягає в тому, щоб нарешті прийняти реальність ситуації — вислухати, продовжити поважати й любити, показати, що ти досі друг — не здався й не пішов геть.
Піт знову і знову говорив про велику боязнь, що одного разу навички хірурга покинуть його, що він перестане бути цілителем та втратить свою ідентичність і своє «я». Коли Піт розповідав про свою хворобу, іноді здавалося, що у ньому співіснують дві різні особистості. Одна — охоплена болем, а друга спостерігає за всім цим і не може зрозуміти, що ж відбувається. Цим другим «я» був Піт, з яким я спілкувався протягом останніх трьох років. Він аналізував свій біль, намагався розібратися в ньому, ходив до найкращих лікарів. Вони пробували один підхід за іншим, але хмара не розсіювалася.
Мені сказали, що одна з найгірших особливостей депресії — це неспроможність хворого точно сформулювати, з чого саме складається біль. Піт поділився загальновідомою істиною: «Депресія — це відстій». Але він намагався не обтяжувати мене всіма жахами того, що переживав сам. Піт багато чого недоговорював або й не розповідав взагалі.
Протягом того важкого пандемічного 2020 року були миті, коли я боявся, що й мій розум затьмариться. Життєрадісність — мій звичайний стан, але того року мій настрій не раз бував похмурим і неспокійним. Коли твій найдавніший друг бореться зі своїми демонами, цілком природно замислитися над власними.
І хоча я присвятив своє життя слову, я дедалі частіше стикався з марністю слів, які могли б реально допомогти Піту. Відчуття безсилля пронизувало мене.
Через деякий час я просто старався бути самим собою. Я намагався залишатися добродушно-веселим другом, яким завжди був для Піта, а він для мене. Я сподівався, що це трохи полегшить його відчуття ізоляції. Розумом Піт усвідомлював, що дружина і хлопці безмежно люблять його, що друзі підтримують, але все одно почувався замкненим всередині нищівної одержимості собою, яка була частиною його хвороби.
