Буває, ми заходимо в кімнату, де люди сміються, розмовляють, і раптом з’являється відчуття: «Мене тут не чекають. Я тут зайвий». Це боляче і водночас знайомо багатьом.
Експерти Інституту когнітивного моделювання пояснюють, що дуже часто це відчуття зовсім не про те, що насправді відбувається з нами. Це про давній досвід — коли в дитинстві ми не отримали тепла, уваги, коли хтось із дорослих був далекий, холодний чи надто зайнятий. Тоді дитина робить висновок: «Зі мною щось не так», «Краще зникнути, щоб не заважати».
.jpg)
Кадр із серіалу Sex Education
У дорослому житті ця стара рана оживає навіть у найменших деталях: хтось відвернувся, не відповів одразу, не помітив — і ми вже відчуваємо себе відкинутими. «Зайвість» змушує нас сканувати простір на найдрібніші сигнали. Але така пильність рідко веде до правди — швидше до болісних помилок проти себе.
У терапії це можна розгледіти: хто в мені відчуває себе «зайвим» — дорослий Я чи маленька частинка, яка досі чекає бути побаченою?
Бути «зайвим» — це не просто почуття. Це ніби внутрішній сценарій, у якому ми щоразу знову граємо знайому роль. І важливо не тільки помічати цей момент, а й дати собі право на іншу історію: «Я маю місце. Моє існування важливе. Я не забираю зайвого повітря».
.jpg)
Кадр із серіалу «Пліткарка»
Запитайте себе:
- Коли востаннє я відчувала себе зайвою?
- Чи було це про теперішнє, чи це ожила пам’ять минулого?
- Що б я хотіла почути тоді, у дитинстві, замість мовчання чи холоду?
Справжнє зцілення починається там, де ми дозволяємо собі зайняти своє місце.
