Щодня нашу землю захищають на фронті більше 5 тисяч жінок, серед них парамедикині, аеророзвідниці, кулеметниці, штурмовички. Понад 17 годин на добу вони перебувають в окопах, на бойових позиціях в екстремальній місцевості, тож берці стають продовженням їхніх ніг, їхньою другою шкірою. Учасниці руху VETERANKA (найбільше об’єднання жінок з військовим досвідом) разом із благодійним фондом «Парк Перемоги» та працівниками КО «Київзеленбуд» висадили магнолії у легендарному сквері імені Марії Заньковецької у Києві, які допоможуть закупити жіночі літні берці.
Долучитися до благодійного проєкту онлайн може кожний! Переходьте за посиланням, перераховуйте суму від 50 до 1000 гривень і додавайте напис-побажання для майбутньої перемоги. Таким чином ви закриваєте потреби фронту і стаєте власником магнолії у центрі столиці (усі імена донорів будуть вписані в біографію дерева за QR-кодом). Мета збору — 250 тисяч гривень.
Сайт ELLE.UA підтримав проєкт «Берці рятують життя». Ми зібрали історії захисниць руху, які з перших вуст розкажуть про те, наскільки життєво необхідні якісні берці на передовій.
Ірина «Командор», аеророзвідниця, операторка БПЛА, учасниця руху VETERANKA
«Якщо ти пішов на завдання в кросівках, можеш залишитися без кінцівки».
Моя перша ротація продовжувалася 11 місяців: з вересня 2015 року по липень 2016-го. Фактично 10-11 місяців берці були моїм єдиним надійним взуттям, яке ніколи не підводило. Коли я вперше приїхала у відпустку додому, я вдягла цивільний одяг, босоніжки та пішла на зупинку. В автобусі через декілька хвилин люди відтоптали мені ноги: раз наступили на пальці, другий раз, і я зрозуміла, що берці — це класне взуття для будь-яких умов: і для болота, і для каміння. Я звикла, що почуваю себе в них спокійно та надійно, ця потреба закрита.
Але була не дуже весела історія. З перших днів повномасштабної війни ми почали стикатися з «пелюстками» (протипіхотна фугасна міна ПФМ-1). Це такі дуже малесенькі міни, їх відстрілюють зверху, і вони падають куди завгодно. Особливо важко їх помітити влітку. Якось ми стояли у лісі між Ізюмом та Балаклією, були поранені хлопці, один з них, на жаль, залишився без ноги. Кінцівку можна було б врятувати, якби йому правильно надали першу допомогу, бо була відірвана п’ятка. Якби він був не в берцях, а у кросівках, ногу відірвало б повністю. Якщо ти влітку ходиш в грубих берцях, а потім пожалів свої ноги та пішов на завдання у кросівках, можеш залишитися без кінцівки. Так, тебе може поранити, відірвати п’ятку, але нога все одно буде. Берці — це гарантія, що повернешся з кінцівкою. Вони рятують ноги, підошва вберігає від поранень, іржавих залізних предметів, уламків скла після артобстрілів. Де б не був підрозділ — під Бахмутом або Ізюмом, — сценарій однаковий.
Перші берці мені видали у 2015 році зі словами: «Або беріть такі, або 42-й розмір». У мене 39-й. Зараз ситуація краща, але є питання до якості берців, які видають в армії. Я волію купувати. Армійські «талани» видали на 2 розміри більші, потім ходила в берцях на розмір менше, підігнувши пальці, бо не було що взувати. Дівчачі розміри — 37, 38, 39, але армія досі не розрахована на таку кількість жінок, хоча війна йде десятий рік. Мовляв, нате вам розмір не ваш, десь поміняєте, продасте, купите інший. На повномасштабку у мене залишалися, потім я самостійно купувала, наступну пару купував рух VETERANKA.
Ірина «Незламна», аеророзвідниця, командирка 3-го розвідувального відділення гірсько-штурмового батальйону, учасниця руху Veteranka
«Командир взводу зв`язку дав мені трекінгові кросівки на розмір менші, я в них ходила 4 місяці, аж поки не почав стирчати великий палець».
Берці я вибивала не один раз. Перший — у далекому 2016 році, тоді я тільки-но перейшла офіційно в ЗСУ, взути не було що. Командир взводу зв`язку дав мені трекінгові кросівки на розмір менші, я в них ходила 4 місяці, аж поки не почав стирчати великий палець. Якраз приїхали волонтери, розвантажували бус із наколінниками, розгрузками. Я підійшла до них і спитала, чи є щось для мене, наприклад взуття, вони на мене глянули й відповіли: «Все віддали у штаб, нам не сказали, що тут є дівчата, ми б одну пару приберегли». Стою сумна, волонтери додають: «Є в нас ще 2 пари наколінників і розгрузка, якщо хочете, забирайте!» Я, задоволена, все забрала, тим паче наколінники були дійсно круті, американські. Пару кроків відійшла і чую голос заступника командира по бойовому:
— Ти куди?! Що взяла?
Я показую наколінники.
— Це для РГР (роти глибинної розвідки).
— І що, що для РГР? Тепер буде для мене.
— Віддай!
— Нєа, не віддам!
Починаю прискорювати кроки, він за мною, я психую, кричу: «Значить, для мене їх шкода, а для штабних по 3 пари крутих берців не шкода?!» — показую перед волонтерами свої порвані кросівки, де палець вже стирчав. «За мене забули? Як лазити з РГР всюди, то одразу йди на 2 дні, а по факту на 2 тижні. То це нормально, а в чому я ходжу, то все рівно?!» Починаю бігти, він біжить за мною... У підсумку він плюнув, мовляв, забирай. На наступний день поїхав у штаб, забрав у когось з жінок берці та привіз мені.
Другий раз у 2017-му вибивала «талани». Багато хто знає, що це таке, вони в принципі не такі вже й погані, але для моєї плоскостопості не підходять, ноги болять дуже, тим паче вони не розраховані для роботи аеророзвідки. Іноді ти можеш дозволити собі зняти взуття раз на тиждень, і як сказав один наш полковник, «тікуть з ніг французькі духи». Замість «таланів» замовила собі трекінгові чобітки сірого кольору, але з рожевими шнурочками, щоб хоч щось мене виділяло. Приїхав генерал, я командир відділення, стою попереду, генерал підходить все ближче до мене. Думаю: «Аби тільки проскочив...» Та де там, він мої шнурочки рожеві побачив здалека. Став навпроти, питає:
— Що, не виходить?
— У сенсі? У мене все ок, а у вас як?
— А де «талани»?
— Немає. Не видавали...
Зампотилу одразу вліпили сурову догану, генерал поїхав. Шкода мені стало зампотилу, він дійсно ні до чого. Не буду розповідати, якими правдами та неправдами я дістала номер того генерала, набрала і висказала йому все про «талани» і забезпечення жінок, і що може хоч 10 доган давати, а я їх все одно не взую. Після чого він мені відповів: «Добре, але рожеві шнурочки перешнуруйте хоча б на чорні!» Генерал був у шоку, як я дізналась його секретний номер телефону. Але на жаль, із забезпеченням не стало краще навіть у 2023-му.
Олена «Атеїстка», парамедикиня Добровольчої Української Армії, учасниця руху Veteranka, має відзнаку «За мужність та милосердя», орден «Народного Героя України», медаль «За збереження життя»
«…за 5 років служби парамедиком у мене було декілька бійців, яким прийшлося надавати допомогу не через поранення, а через неякісне взуття».
Коли я прийшла в армію у 2014 році, за 5 років служби парамедиком у мене було декілька бійців, яким прийшлося надавати допомогу не через поранення, а через неякісне взуття. Дехто вибігав у капцях під час обстрілів у гуртожитках, бліндажах на першій лінії фронту, наступали на іржаві цвяхи! Хтось у звичайних кросівках, не призначених для фронту, натрапляв на гострі предмети під час бойового завдання та проколював ногу. Найкраща медична допомога в цьому випадку — перев`язка, стерильність. Через те що цвях брудний, іржавий, найголовніше — оперативно зробити щеплення від правця. Людина гниє зсередини, її важко вилікувати, щеплення треба зробити якнайшвидше. Час іде на години — так само як і у разі будь-якого поранення, бо вважається, що куля або уламок нестерильні і вся інфекція заноситься у середину рани.
Нюанс у тому, що заради щеплення треба було везти людину за 70-100 кілометрів, а ми єдиний медичний екіпаж на чергуванні. Було таке, що я мала везти бійця на щеплення аж до шпиталю в Покровську Донецької області. Палива обмаль, 140-200 кілометрів — це багато в межах фронту, тоді в Авдіївці та Пісках (селище Донецької області) була поверхнева медична допомога. Думаю: «Почекаю тяжкого пораненого, відвезу обох разом». Я настільки переживала, що мені навіть снилося, як ця рана від цвяха гниє, як боєць хворіє через те, що я не привезла його вчасно. Згодом такі щеплення почали робити в населених пунктах, що ближче до фронту. Під час повномасштабки в рази інтенсивніші обстріли, буває так, що ти добу в берцях. Найкраще — попередити проблему, ніж потім її вирішувати. Про побут я взагалі мовчу, якісні берці відштовхують воду. Це важливо, бо мокрі кросівки не висушити за 2 години, прийдеться біля вогню покрутити пів ночі в різні боки, і то якщо твоя позиція це дозволяє.
Мораль цієї історії в тому, що треба мати зручну форму, зручне взуття — це перша необхідність на війні, щоб як мінімум попередити травми. Максимум — це про безпеку себе, медиків, економію їхнього часу та усіх ресурсів, починаючи від пального до збереження життя побратимів і посестер (бо протитанкові міни ворог зараз залишив всюди вздовж доріг).
«Аляска», парамедикиня ЗСУ, учасниця руху VETERANKA
.jpeg)
«Коли ми сиділи десь посеред поля, тоді ще в окупованій Харківщині, насипало все що можна: ворожа артилерія, авіація. Здавалося, що земля відкрилася і пекло тут. Єдине, про що я думала в той момент, — як сильно у мене болять ноги. Біль розсіює увагу та інстинкти».
У перші дні великої війни я настільки сильно мерзла, що за відчуттям холоду не було ніяких інших — ні болю, ні страху, ні втоми. Просто на автоматі в цьому замороженому стані ти робив що міг, що повинен робити. Один із брендів подарував купу високих, теплих шкарпеток, холод трохи відступив, я видихнула. Але тут на мене очікував наступний «монстр» — незручні берці. Одна справа, якщо треба просто сидіти в них, але ні, ти повинен у них працювати, плюс до всього у тебе ще броня, РПС (ремінно-плечева система), рюкзак медика, зброя. З усім цим треба бігти не по дорозі чи по стадіону, а по яких-небудь кущах. Це максимально неприємно!
Пам’ятаю, ми сиділи десь посеред поля з моєю посестрою «Кубою» (парамедикиня екіпажу Veteranka) на тоді ще окупованій Харківщині, насипало все що можна: ворожа артилерія, авіація. Здавалося, що земля відкрилася і пекло тут. Єдине, про що я думала в той момент, окрім того, як набрид ворог, — що у мене сильно болять ноги, як я мрію повернутися на базу, зняти чортові берці, засунути ноги в тазик і просидіти так довго. Я дійсно сильно страждала через це. Біль розсіює увагу та інстинкти. Коли в тебе зручне взуття, ти можеш швидше бігти, стаєш більш ефективним, краще виконуєш бойові завдання, ти можеш врятувати більше поранених та надати їм моральну підтримку. Один з найпрекрасніших моментів за війну — коли мені подарували ті самі якісні берці відомої фірми, на які зараз відкрито збір. Ці берці — один з кращих моментів, що ставалися в моєму житті. Коли я буду лежати на смертному одрі, я буду пригадувати, як мене зігріли теплими шкарпетками і як у мене з’явилися зручні берці!
У цивільному житті я також ходжу часто в цих берцях по місту, це реально найзручніше взуття в моєму житті!
Наші захисниці залишають свій слід в історії, і яким буде цей слід, залежить і від нас. Тактичне якісне взуття дасть можливість врятувати більше поранених, крокувати швидше звільненими територіями. На потреби армії буде використано 100% ваших коштів. Доєднатися до ініціативи: https://victorypark.com.ua/project/veteranka/
Історії збирала Олена Бруцька, комунікаційниця руху Veteranka
