Є точка кипіння, якої можна не досягти, просто знизивши температуру.
А є точка неповернення, точка завершення одного та початку іншого.
24.02.2022. 5:00. Це точка, яка просто розділила два слова, в які можна вписати цілі періоди — «до» і «після». «До» — це світ фантастичних перегонів, бажання побачити та осягнути все і відразу, світ бажання і відповідності комусь або чомусь іншому, який часом заперечив твоєму внутрішньому Я. І «після» — це вакуумний сон, в якому ти немов за чиїмось злісним сценарієм граєш роль, від якої не можеш відмовитися, оскільки мозок не хоче вірити в те, що так є насправді.
24.02.2022, 5:00. 6 вибухів, які з періодичністю вічності гуркотом вдарили у вікна квартири. Жовто-червона заграва світанку четверга. 6 вибухів — і могильна тиша, в якій ти ще, не вірячи своїм вухам, намагаєшся зрозуміти: чи це вона — точка неповернення.
Природа ніби завмерла на мить, навіть ворони, які зазвичай летять високо над будинком, передчуваючи щось страшне, низько і беззвучно відлітали чорним покривалом далеко звідси, і це чорне покривало потім накрило всю країну. Перший шок і нерозуміння пройшли швидко, мозок, прокидаючись і ставлячи купу питань, починає працювати. Але ти все ще намагаєшся не вірити в цю точку неповернення як для себе, країни, так і всього світу, всього життя.
Хвилини здаються годинами, а ти гарячково шукаєш відповіді в мережах, новинах, ще десь, щоб заспокоїтися.
Фото: Костянтин Ліберов
І тільки одне бажання: лягти досипати. Нічого немає, ніякої інформації. А руки хаотично збирають речі у валізу. Подолавши свою делікатність, ти починаєш писати друзям та шефу, ставлячи одне й те саме питання: що сталося? І залишаєшся віч-на-віч із питаннями, відповіді на які вже не міг знайти, тому що час почав грати проти тебе. Бажання бігти, летіти, випаруватися або залишитися — все це одночасно розривало мене зсередини. Тільки здоровий глузд і рідна людина, моя мама, повернули мене в реальність того, що відбувається. Вдень почалися сирени, які я чув тільки у фільмах про війну, ще абсолютно незнайомі для вуха і одночасно страшні звуки, що змушують інтуїтивно підкоритися і шукати сховище. І на тлі всього, що відбувається, мене почав опановувати страх, страх саме цієї точки неповернення, яка вибила різко зі звичної зони комфорту в нікуди. Нікуди, що називається війна….
Одночасно з усім цим у твоєму житті з’являються люди, про яких ти чув зрідка з оповідань друга і які згодом стануть твоєю новою сім`єю та опорою, яким ти довірятимеш і віритимеш.
Кожен наступний день — це молитви про здоров`я рідних, близьких, хто залишився в місті. І думки про те, щоб нічого не потрапило в наш будинок. І страх уже став твоїм супутником, до якого ти звикаєш і на який не звертаєш увагу, але, коли він дрімає, надія і віра в нас, у наших стійких хлопців, в іхні сили, в єдність країни міцно обіймають тебе, змушуючи посміхатися.
І я посміхаюся — нехай зі страхом і сльозами, але з вірою, що завтра нова точка неповернення поверне мене до моєї — саме такої, як ми захочемо, — зони комфорту з мирною реальністю.
