Памфірова Маланка крокує світом

Традиції українських свят та обрядів живуть не тільки у спогадах. Вони стають справжнім джерелом натхнення для сучасних кінематографістів. Як от Маланка у фільмі «Памфір» 

Фільм «Памфір» далі крокує світом: після Європи його покази вже заплановані у США, Канаді та деяких країнах Азії. Продюсерка «Памфіра» Олександра Костіна та режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук розповіли Олексію Ананову про моменти, що склали історію проєкту.

 

Олександра Костіна, продюсерка фільму

Для величезної кількості українців тепер Маланка нерозривно повʼязана з фільмом Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір». Дуже багато людей дізналися про цей обряд завдяки картині. А коли ти зустрілася з Маланкою? І чи вплинув цей мотив на твоє рішення взятися за «Памфір»?
До зустрічі з Дмитром я майже нічого не знала про Маланку. Тільки чула про неї від знайомих. Уперше побачила цей обряд у його документальному фільмі «Красна Маланка» та на фотографіях, які ми використовували у презентаційному пакеті для потенційних партнерів проєкту. Наживо відвідала її тільки після старту виробництва фільму в 2020 році. Того року ми всією творчою командою за одну ніч стали свідками одразу декількох Маланок: у Вашківцях, Белелуї та Красноїльську. А наступної зими вже створювали свою, Памфірову Маланку на знімальному майданчику фільму. Яскравий, нестримний і самобутній карнавал Маланки вразив мене, і я зрозуміла, що хочу докласти максимум зусиль як продюсер, щоб якомога більше людей з України та світу відкрили для себе це магічне дійство. Особливо запала в душу одна історія. Ми приїхали у Красноїльськ за два дні до свята, щоб побачити процес підготовки та створення карнавальних костюмів і масок. В одному з будинків зустріли хлопця тринадцяти років і його батька, який приміряв свій новий величезний костюм із сіна. Батько дуже пишався тим, що цього року вони вперше підуть у Маланку разом, а хлопець виглядав розгубленою дитиною та лише хотів якнайшвидше зняти важкий костюм. У ніч Маланки ми випадково знову зустріли їх на вулиці разом з іншими маланкарями. Я впізнала батька, а коли побачила сина, то не повірила своїм очам — переді мною стояв уже дорослий парубок, чоловік, а не дитина. Після цього мені стала краще зрозуміла мотивація нашого героя фільму Назара, який здатний на все, навіть на підпал, аби тільки мати можливість піти у свою першу Маланку разом з батьком. Це такий важливий процес ініціації та перетворення дитини в чоловіка. А також неймовірно красива та чудова традиція, яку важливо зберегти. Наступного року Україна буде подавати карнавал Маланки на внесення до нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. І я щаслива, що ми долучилися до збереження та популяризації цього обряду в світі.    


На Дарії: сукня, Gunia Project; жилет, Gaptuvalnya; пальто та сумка, Bevza; шарф, The COAT; намисто, Nadiia World; намисто, з приватної колекції. Костюм кози, архіви фільму «Памфір»‎


У фільмі є дуже символічний обряд, є сили долі, але нема справжньої містики. Утім, коли я чую зараз про нові сторінки життя фільму, розумію, що щось містичне в ньому все ж було: «Памфір» не відпускає. 
Під час створення фільму для режисера було важливо показати всі відтінки життя прикордонних сіл Буковини. І однією з особливостей цього регіону є те, що на дуже малій території живуть люди різних національностей, представники різних культур, які сповідують різні релігії. А сама Маланка є язичницьким прадавнім дійством, яке об’єднує всіх цих різних людей в одне ціле, що вже є певною магією. При цьому люди дуже тісно пов’язані із силами природи, говорять про них як про живих істот, дослухаються до їхніх потреб і живуть у гармонії з духами лісу та гір. У фільмі була одна сцена, де героїня лікувала дитину за допомогою язичницького обряду, що дуже поширено в регіоні, та вона не увійшла до фінального монтажу. А щодо твоїх слів про «не відпускає», то в мене після кожного перегляду фільму, а особливо після звучання саундтреку, який супроводжує фінальні титри, завжди відчуття піднесення, додаткової сили та енергії. Тож фільм точно має певний магічний заряд і несе його глядачам.
 
А чи траплялася якась містика під час твоєї роботи над фільмом у період зйомок?
Дякую за запитання (Сміється. — Прим. ред.). Я б перефразувала та сказала, що весь фільм, від моменту нашої зустрічі з режисером до його прем’єри, — це була одна суцільна шалена пригода. За час роботи над фільмом ми мали справу з будівництвом декорацій під час стихійного лиха в Карпатах, зі зйомками під час спалаху коронавірусу в світі, завершення фільму під час повномасштабного вторгнення та кінотеатрального релізу під час постійних обстрілів і блекаутів минулої зими. Восени в нас випадав сніг, коли потрібна була золота осінь у кадрі, а взимку, навпаки, метровий рівень снігу танув до чорної землі, а потім з’являвся знову саме тоді, коли треба було знімати засніжені гори. Тож поради щодо планування знімального періоду ми просили як у місцевих синоптиків, так і в мольфарів. У кінематографістів є багато забобонів, але вони завжди намагаються бути в гармонії з навколишнім світом. Так, другий режисер фільму Денис Воронцов запросив місцевого хлопця, щоб він заграв на сопілці перед початком першого знімального дня. Ми були високо в горах, світало, звуки сопілки допомогли всім видихнути напругу підготовки, що тривала дев’ять місяців, і налаштуватися на місцевий ритм, відчути зв’язок із природою та подякувати Карпатам, що стали нашим домом на наступні декілька місяців. Більш досвідчені члени знімальної групи розповідали, що раніше вже знімали в горах, тож перед стартом потрібно принести якийсь символічний дар місцевим духам. Хтось щось таке навіть робив. Я безпосередньо зіткнулася з містичним обрядом один раз. У день знімання фінальної сцени фільму, яка стала справжнім випробуванням для всієї команди. Ми знімали високо в горах, і нам треба було завезти обладнання, знімальну групу, акторів і масовку в карнавальних костюмах (а це декілька сотень чоловік) на спеціальному місцевому транспорті, бо нашим машинам це було не під силу. Підготовка та репетиції розпочинались о третій ночі, щоб о четвертій годині по обіді включити камеру для першого дубля. Цього дня до нас завітав на майданчик знайомий з Києва. Він дуже переконливо розповів, що таке масове втручання у простір лісу та гір має бути погоджене з природою, тож ми маємо звернутися до місцевих духів і попросити їхнього дозволу та допомоги. Виконавчою продюсеркою фільму була моя колега Каріна Костина. Вона доклала весь свій талант і професіоналізм, щоб цей фільм відбувся, попри всі складнощі. І я дуже вдячна їй за те, що могла завжди розраховувати на неї. Тож, коли після декількох місяців складних зйомок у горах і всіх можливих випробувань, я їй розповіла про цю розмову і запитала, чи потрібно нам, крім продюсерської магії та всіх безпекових  і координаційних заходів, ще й звернутися до природи, вона посміхнулася, але підтримала мене. Адже гарний продюсер зробить усе для всієї знімальної групи, навіть ірраціональні речі, головне, щоб усе вдалося. Ми піднялися на гору та подякували Карпатам за їхню доброту до нас. Знімальний день, до речі, відбувся.


Свічник, Tsvite Teren

Продюсер і режисер — це основа успіху в кінороботі. Хто для тебе Дмитро Сухолиткий-Собчук? Якою була ваша спільна робота?
З першого дня ми домовилися, що в цьому проєкті ми рівноправні партнери і в кожного є своя зона відповідальності, але всі важливі рішення ми обговорюємо та ухвалюємо разом. Така формула була принциповою та дієвою для нас обох і допомогла нам пройти цей дуже захопливий, проте складний шлях у п’ять років. Я вдячна Дмитру за його талант, упевненість у тому, що він робить, за його харизму та здатність зарядити цією впевненістю та налаштувати на результат усіх навколо себе. А також вдячна йому за довіру до мене як продюсера. І для мене, і для Дмитра «Памфір» — це дебютний фільм, тож ми розділяли запал і пристрасть зробити його на максимум, не підлаштовуватися під обставини та діяти так, щоб на кожному етапі ми розуміли, що виклалися на повну і маємо відповідний результат. Це був унікальний та успішний досвід, було цікаво та радісно розділити його з талановитою й відданою своїй справі людиною.
 
Дмитро Сухолиткий-Собчук витворював цей світ протягом майже восьми років. Режисер, продюсер весь цей час живуть одним проєктом? Це такий довгий період, такий велетенський життєвий етап… Це має набагато більшу цінність і значення, аніж просто «дві години в кінозалі»!
Так, це насправді ціле життя. І дуже цікаво, що тільки продюсер і режисер проходять весь цикл створення та життя фільму разом. Тому що партнери проєкту — знімальна група, інші члени команди фільму — долучаються лише на певні проміжки, зазвичай на декілька місяців, максимум рік. Найбільш ресурсозатратний етап — це зйомка фільму, до якого залучено найбільшу кількість людей. Після завершення зйомки у всіх є відчуття, що роботу закінчено. Проте це насправді тільки початок шляху фільму до глядача. Тому на етапі постпродакшену та релізу фільму працювати набагато складніше, ніж на етапі девелопменту та зйомки. На старті створення фільму — це мрія, яку всі хочуть здійснити. А на етапі постпродакшену, кінотеатрального та фестивального прокату — це вже важка робота, з якою ти залишаєшся майже сам на сам. Для мене важливо, щоб під час спільної роботи був час не тільки безпосередньо на роботу, а й на звичайне людське спілкування. Щоб команду об’єднував не тільки стрес і завдання, які треба вирішити. Я дуже ціную моменти, коли ми з Дмитром маємо можливість поспілкуватися не з робочих питань. Він дуже освічена, начитана та надивлена людина. Для мене він справжнє джерело інформації та натхнення. Особливо люблю разом з ним брати участь у Q&A, тому що навіть після стількох років роботи разом над фільмом усе одно дізнаюся щось нове для себе. А коли ми почали працювати разом з копродюсеркою фільму та продюсеркою виставки «Памфірова Маланка» Альоною Тимошенко над створенням виставки на базі костюмів, реквізиту та декорацій «Памфіра», для мене відкрився додатковий величезний пласт інформації про створення образів до фільму, повідомленої Дмитром під час персональної екскурсії. У день відкриття виставки я відчула, що наш фільм — це вже не тільки дві години в кінозалі, а маленький всесвіт, який має своє продовження в нових формах та колабораціях і живе своїм самостійним життям. Це таке щемке відчуття.   


На Дарії: сукня, Gunia Project; жилет, Gaptuvalnya; пальто та сумка, Bevza; шарф, The Coat; намисто, Nadiia World 

Твій маленький син розуміє, що ти кінопродюсерка, шукаєш ресурси, оцінюєш і розробляєш творчі ідеї? Чи ти для нього фея карпатського лісу, бо розмови про «Памфір» супроводжували його майже все життя?
Мій син Тимур виріс за той час, як ми працювали над фільмом. Коли ми починали, йому ще не було й чотирьох років, а зараз виповнилося вже дев’ять. Усе його життя, як він себе пам’ятає, пов’язане з «Памфіром». Він дуже любить Дмитра. У них є свої ігри та теми для спілкування. Тимур був з нами разом в офісі під час підготовки, зйомки, навіть допомагав розв’язувати проблеми, з якими не могли впоратися дорослі члени знімальної групи. Він дуже пишається історією, коли врятував зйомку, запропонувавши привезти сніг з вершин гір і розсипати його на знімальному майданчику, тому що справжній сніг розтанув і на локації була плюсова температура. Тож у титрах фільму можна навіть побачити його ім’я в подяках за внесок у створення стрічки. Я дуже багато подорожую. І можна сказати, що під час роботи над фільмом ми проводимо більше часу разом з командою, ніж з нашими родинами. Мабуть, тому Тимуру так цікаво стати частиною саме цього дорослого життя кінематографіста, щоб частіше бути разом. Він малює постери до всіх фільмів, над якими я працюю, дає коментарі щодо попереднього монтажу, музики чи графічних матеріалів. Сам вигадує історії та робить до них розкадрування. Він також брав участь у зйомках як ведучий та проходив кастинги на ролі в кіно. Минулого року я вдруге стала мамою. Тепер у Тимура є сестричка Таміла. Вона наслідує брата в усьому. Також малює, співає, намагається грати на фортепіано. Я із захопленням очікую на їхнє майбутнє, дуже цікаво, який шлях вони оберуть. На цей момент Тимур мріє працювати водієм маршрутного таксі, Таміла поки що не розмовляє. Та я не здивуюся, якщо в майбутньому їхні шляхи перетнуться з кіноіндустрією. Але я точно не буду їх до цього спеціально вести, бо це дуже важка робота, що може багато дати та забрати одночасно.
  
Як після такого величезного етапу перегортати сторінку та братися за щось нове?
З одного боку, складно, а з іншого — дуже легко. Складно, бо є відчуття, що ти наче вріс за ці роки у проєкт і став з ним одним цілим. А легко, тому що за цей час накопичилася втома від нього. До того ж після всіх випробувань на нашому шляху є відчуття, що в мене в руках є всі інструменти для створення нового фільму в будь-яких умовах і цей процес буде менш виснажливим. «Памфір» ми створювали як копродукцію шести країн і використовували схему європейського копродакшену. Це коли ти отримуєш перше фінансування від своєї держави, а потім залучаєш партнерів і фінансування з інших країн на базі конвенції, яку ратифікували всі країни Європи. А тепер мені цікаво створити фільм, використовуючи схему американського та британського кіновиробництва. І я вдячна долі, що в мене є така можливість. Минулого року я отримала нагороду від американської кіноакадемії — Academy Gold Fellowship for Women Award. Щороку вони обирають лише двох людей — по одній зі США та з інших країн світу. Ця нагорода дає можливість відвідувати важливі заходи Академії, прийоми, майстер-класи, зустрічі для професіоналів кіноіндустрії, в тому числі церемонію нагородження премією «Оскар». Тож за останній рік я була двічі в Лондоні та Лос-Анджелесі, а також у Нью-Йорку та Вашингтоні, щоб дослідити британську та американську систему роботи і знайти нових партнерів із цього регіону. В умовах війни навіть мріяти про створення нових проєктів дуже складно. Тому що це зараз не на часі. Та особисте спілкування з найкращими та найвидатнішими митцями світу кіно надихає та дає сили мріяти та працювати над новими проєктами. Кіно — дуже потужний інструмент, і я сподіваюся, що всі ми знайдемо в собі сили створювати нові історії та доносити правду про Україну всьому світу.

На Теті: жилет, Ienki Ienki; кардиган, Bobkova; сережки, Lutiki. На Дарії: жилет, Ienky Ienky; сорочка, Gaptuvalnya

Найцінніший набуток продюсера — телефонний записник з номерами перевірених партнерів. В Україні хтось, крім держави, готовий інвестувати в кінотворчість? Чиї номери ти записала у свою телефонну книгу після «Памфіра»?
Історія партнерства та колаборацій «Памфіра» заслуговує на окрему статтю. Я щаслива, що бізнес в Україні почав вірити в кіноіндустрію та розуміти важливість співпраці. Коли ми планували кінотеатральний реліз в Україні — це був період постійних атак на енергетичну інфраструктуру, перебоїв з опаленням і блекаутів. Ми взагалі не мали коштів на промо, та й не було зрозуміло, як донести фільм до глядача. Першою на запит про підтримку відгукнулася ТМ «Галка». У Роттердамі я випадково зустріла співвласника компанії на показі нашого фільму. Він запитав, чи потрібна допомога, і, почувши, що ми шукаємо кошти для показу фільму українським глядачам, уже наступного дня надіслав мені пропозицію з фінансування. Продюсерка фільму Євгенія Яцута та копродюсерка Альона Тимошенко залучили до партнерства в релізі «Монобанк» і «Першу приватну броварню». Завдяки їхній підтримці ми організували промотур команди фільму містами України та зробили виставку, яка подорожувала країною та просувала фільм. Головним медіапартнером став канал «1+1», там також відбулася телевізійна прем’єра. Кінотеатральним релізом в Україні опікувалася компанія FILM.UA. До співпраці її залучив ще один копродюсер проєкту Артем Колюбаєв. І окремо я пишаюся нашою колаборацією з брендом «Цвіте Терен». Це бренд керамічних прикрас ручної роботи, які розробляються й виготовляються в Україні. Дизайнери бренду створюють особливі символи через поєднання простих форм та їхнє унікальне виконання. Для нашого фільму вони розробили прикраси у формі маски Памфіра. Ці прикраси стали частиною мого повсякденного стилю та викликають незмінне захоплення за кордоном. Тож уся історія створення фільму — це історія партнерства, віри в український проєкт і довіри. І я щаслива, що надзвичайний успіх «Памфіра» у світі довів, що ця довіра була виправдана. І звичайно, цей фільм не відбувся б без підтримки держави. Держкіно, Український інститут, Український культурний фонд і Чернівецька обласна адміністрація підтримали проєкт.

Для звичайного глядача життя фільму, принаймні активне, закінчується з кінотеатральним прокатом. Насправді це не так. І про «Памфір» ми чуємо знов і знов якісь новини. Як фільм живе зараз?
Кінотеатральний прокат фільму відбувся в Україні, Франції, Польщі, Італії, Греції, Швейцарії, Ліхтенштейні, Словаччині, Великобританії та Ірландії. Найближчим часом він також відбудеться в Канаді, США та деяких країнах Європи та Азії. В Україні фільм уже показали на телебаченні, він також доступний на VOD-платформах Netflix, Takflix, Megogo та інших. У Франції фільм вийшов на DVD. Ми ще очікуємо на дату релізу на міжнародних платформах, а також фільм продовжує подорожувати світом у межах спецпоказів. Так, у листопаді фільм тиждень показували в Копенгагені з незмінним sold out, на покази в Лос-Анджелесі та Нью-Йорку квитки також розлетілися за лічені дні.
 
Фестивальний сезон «Памфіра» вже минув, але сезон премій ще триває…
Так. Фільм побував на кожному континенті на більш ніж шістдесяти фестивалях, а загальна кількість нагород наближається до сорока. Зараз час національних кінопремій і нагород кіноакадемій у країнах, де відбувся прокат фільму. «Памфір» уже зібрав одинадцять нагород від Української кіноакадемії. 
 
Чи є у нашому кіно інститут зірок? За твоїм відчуттям, після «Памфіра» ваші блискучі актори стали зірками? Над чим працюють зараз? Де глядач може їх побачити?
Не тільки після нашого фільму, а й після чудових фільмів наших колег на українському небосхилі засяяло багато нових зірок. Я не питала в наших акторів, чи впізнають їх на вулиці, та знаю, що в їхньому графіку майже немає вільних днів. Олександра Яцентюка можна побачити у виставах Театру імені Лесі Українки, Театру на Подолі в Києві та Театру імені Марії Заньковецької у Львові. Також він працює в міжнародних кінопроєктах. Соломія Кирилова стала актрисою Театру імені Марії Заньковецької у Львові та багато подорожує світом, представляючи Україну та збираючи кошти на потреби тепер військових, а колись колег-акторів у складі Театру «Слово і Голос». Олена Хохлаткіна викладає в Університеті імені Карпенка-Карого, грає в театрі та кіно, нещодавно знялась у фільмі французького режисера Емануеля Фінкеля. Стас Потяк поки завершує навчання.


Костюм ведмедя, архіви фільму «Памфір»

Як і де нині «живуть» костюми фільму?
Частина костюмів і реквізиту проєкту «живуть» в експозиції «Додому до Памфіра» в Національному музеї народної архітектури та побуту. А інша частина готується після подорожі Україною до подорожі світом. Я за останні місяці побувала у Вашингтоні, Нью-Йорку, Лос-Анджелесі та Лондоні. І виставка наступного року вирушить тим самим маршрутом.
 
Який спогад про «Памфір» тобі хотілося б зберегти для нащадків, скажімо, у Музеї кіно?
Костюми із соломи недовговічні, та, мабуть, це один з найбільш знакових елементів фільму. Інший фірмовий елемент — маска Памфіра. Ми маємо її в декількох варіантах, одна з них уже зберігається в Музеї народної архітектури та побуту. Та моє особисте надбання — це люди, які створювали цей фільм. Перше, що можна побачити на кожній виставці, — фото команди з першого знімального дня. Особливо важливо зберегти пам’ять про внесок кожного з них, тому що, на жаль, декількох членів нашої команди вже немає серед нас. Олександр Суворов і Володимир Чорний віддали своє життя, захищаючи країну.
 
За чим ти вимірюєш успіх кіно? Премії, фестивалі, збори?
Головне, мабуть, любов українського глядача. Після успішного фестивального та кінотеатрального прокату в світі найбільш цінним було показати фільм саме в Україні. А коли я побачила, що люди ходили в кінотеатр по два-три рази, приводили своїх рідних і друзів, відвідували виставку та експозицію в музеї, створювали меми та альтернативні сценарії фіналу фільму, саме в цей момент я зрозуміла, що ми досягли своєї мети.
 

Фільм увійшов у прокат уже у статусі культового. Що для тебе робить його таким?
Ніколи до нього так не ставилася. Час покаже. Сподіваюся, що життя фільму буде довгим і його будуть передивлятися в майбутньому. Я як продюсер несла відповідальність за те, щоб вкладений час і сили великої кількості людей, які повірили в наш проєкт, у результаті були виправдані. І щоб усі ми мали чудовий фільм, роботою над яким можна пишатися. Мені здається, нам це вдалося. І це головне.  

На Дарії: сорочка, Gaptuvalnya; намисто, Tsvite Teren; джинси, Gudu; кептар і запаска, архіви фільму «Памфір»; тарілка, Gunia Project; ложка, Nadiia World

Дмитро Сухолиткий-Собчук, режисер фільму

З Маланкою легко розпрощатися?
Думаю, ні. Чи є тут якийсь містичний звʼязок? Просто в ній є щось таке, що мене тригерить і вмикає приємне хвилювання творчості. Театр, карнавал, будь-яка переберія — це вмикає мою фантазію.

Щось ти взяв у свої святкові звичаї?
Напевне, тільки декілька масок. Удома в мене їх залишилося три. І всі вони з різними історіями. Перша — з Красноїльська. Коли я вперше туди приїхав, ще навіть до фільму «Красна Маланка», мені її подарував батько мого друга й кума Івана Митрика. Наступна — це вже трофей із часів підготовки «Памфіра». Ми шукали локації та реквізит, їздили до різних майстрів. У Вашківцях я побачив маску, яку одразу вирішив купити просто для себе. Час від часу, коли ми йдемо до друзів, я можу її одягнути. Або коли приходять друзі з дітьми, ці маски йдуть до діла — діти влаштовують у них свої власні карнавали. А третя маска від майстра, який для фільму зробив образи звірів, — Віктора Мотранюка. Ми побачилися на премʼєрі. Я  саме замовив у нього дві маски на подарунки. А він приніс аж три та й каже: «Третя — тобі». Вона дуже незвична. Я тримаю її вдома. Мені подобається, як майстри масок уміють уловити та втілити емоцію. Вони мають цілу філософію. Зрештою, одним з перших фільмів, які я дивився вже свідомо, коли зацікавився кіно, був «Із широко заплющеними очима» Стенлі Кубрика. І там теж є маски — венеційські, на балі. Це було якесь жахливе та магнетичне відчуття, коли ти не можеш відірватися від екрана. Я тричі передивився фільм на касеті, а потім навіть перемалював собі всі ці маски. Певно, тому й маланкарські маски мене так зачепили.

Що змінилося з роботою над «Памфіром»? Що він тобі дав і як впливає на твою подальшу діяльність?
Було багато унікальних методологічних напрацювань. Але те, що було придумано для «Памфіра», нехай залишається в «Памфірі». Далі треба вигадувати нові підходи та прийоми. Цей фільм тільки перше речення в моїй повнометражній фільмографії. І мені самому цікаво, яким буде друге, третє, яким складеться врешті мій режисерський почерк і стиль.

Наступні запитання з глядацького боку. Для глядача персонаж і актор нероздільні, особливо якщо ти вперше зустрічаєшся із цими акторами на великому екрані. Чи ти сумуєш за кимось із персонажів? Чи підтримуєш звʼязок з акторами?
Скажу тобі більше! На етапі підготовки був обраний метод, що актори мають стати іншими людьми: жити в тих будинках, користуватися іменами своїх персонажів. Так до них зверталися всі ми. Олександр Яцентюк був тільки Льоня, а Соломія Кирилова — тільки Олена. Уже після завершення роботи ми з групою разом зустрічали Новий рік у Верховині. І от коли ми приїхали в місця зйомок, туди, де жили практично пів року, місцеві, господарі будинків, де ми зупинялися, кличуть: «Льоня!» А вже ніхто не відгукується. Вони дуже дивувалися. Звісно, ми всі живемо вже новими проєктами. Соломія знялась у Мирослави Клочко у фільмі «Любов і риби». Бачив її в театрі (Максим Голенко запросив її у Театр імені Заньковецької у Львові). Соломія дуже талановита, і вона вміє бути різною. Із Сашком Яцентюком ми спілкуємося дуже часто. Знаю, що в нього є багато пропозицій в Україні, кличуть у міжнародні проєкти. У Івана Шарана нові роботи, як і у Петра Чичука. Лесик Лейбюк теж працює. Ярема — це наше все! У нього зараз «Конотопська відьма» у Театрі імені Франка. Хохлаткіна там теж грає… Це велика радість — працювати з хорошими акторами!


А що глядачі дали фільму?
У мене великий подив викликав глядацький успіх фільму. Я думав, що така авторська картина збере десь 10-20 тисяч глядачів. Мене більше цікавив рівень дискусії про фільм: чи зчитають глядачі різні сенси, чи будуть рефлексувати. І для мене це було щось неймовірне, коли цей діалог нісся й нісся! У соцмережах постійно хтось тегав, месенджери були червоні. У мене навіть були такі заготовки, якими я дякував людям, бо не встигав відписувати індивідуально. І неймовірно те, що таке обговорення досі триває. Є чат-боти, які були налаштовані за тегом «Памфір». Досі приходить нотифіація. Є якісь дискусії, огляди. Люди переглядають фільм вдруге і втретє у кіноклубах, розбирають покадрово, розшифровують сенси. Я радію. Просто для мене це сторінка, яку на момент грудня 2023 року я для себе вже перегорнув і концентруюся зараз на інших проєктах.
 

На Дарії: сукня, Gunia Project; жилет, Gaptuvalnya; пальто та сумка, Bevza; шарф, The COAT; кулон, Tsvite Teren; намисто, Nadiia World; намисто, з приватної колекції. Костюм кози, архіви фільму «Памфір»
 

Фото: Назар Чорний; стиль: Саша Кутовий; асистент стиліста: Ярина Лобанова; візажист: Аня Черкаліна; зачіски: Данило Мартемʼянов; моделі: Дарія Брижак (Selective management Ukraine); Теті Мар (Blanc Models)

Реклама

Популярні матеріали

Українська кухня: веганські рецепти на сніданок, обід і вечерю...


Що подивитися: 5 захопливих детективів на Netflix


Олексій Гнатковський з родиною в ексклюзивній зйомці колекції...


Читайте також
Популярні матеріали