У межах офіційної програми 81-го Венеційського міжнародного кінофестивалю, який традиційно проходить на острові Лідо в Італії, відбулася світова премʼєра документального фільму «Пісні землі, що повільно горить» режисерки Ольги Журби. Команда стрічки використала червону доріжку, щоб привернути увагу до українських цивільних та військовополонених, яких утримує Росія.
На червоному хіднику учасники команди зʼявилися в одязі з вишивкою, що зображує відстані від острова Лідо до різних місць, де росіяни утримують українців. За кожним із цих виробів стоять тисячі життів українців та українок.
«Пісні землі, що повільно горить» — це аудіовізуальний щоденник занурення України у прірву тотальної війни, відзнятий протягом перших двох років повномасштабного вторгнення Росії. Фільм складений із місць, людей, рідкісних діалогів, виразних звуків і тиші, які поволі оприявнюють трагічну хронологію нормалізації відчуття війни в суспільстві.
Готуючись до прем’єри, команда фільму вирішила привернути увагу міжнародних ЗМІ та гостей фестивалю до проблеми ув’язнення українських військових та цивільних, адже це питання одночасно й близьке для кожного українця, і маловідоме та недостатньо обговорюване за межами України.
«Ми хотіли нагадати про страшні умови утримання людей у місцях позбавлення волі, про нелегітимні судові справи та сфабриковані звинувачення, про тортури та смерть. Про все, що досі безкарно здійснює Росія — країна-терорист — з людьми, які взагалі не мали там опинитись. Це велика трагедія, про яку насправді за кордоном мало хто знає. І за яку мають нести кару та відповідальність усі, хто за цим стоїть», — розповіла режисерка Ольга Журба.
Реалізувати ідею допомогла українська мультидисциплінарна мисткиня та дизайнерка Аліса Любомська. Вона розробила формат і вигляд майбутньої вишивки.
«Вишивка — це також мистецтво, тож цей формат ідеально вписався в рамки бієнале. Я обрала ручну вишивку, завдяки якій кожна літера стала унікальною, а текст — ніби написаний від руки. Подібний до того, що люди пишуть у листах, що часто є чи не єдиним, хай і не певним, способом тримати звʼязок з полоненими. До того ж вишивка — це наш культурний код, і такі елементи — додаткова можливість сказати, хто ми; показати, що це частина нашої культури», — додала дизайнерка Аліса Любомська.
Одяг для акції надали українські бренди Tamar Keburia, Kachorovska, Andreas Moskin, Why Me та Knitel. Під час підготовки команда фільму консультувалася з Центром громадянських свобод та Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими.
