Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до свого. І тоді доля винагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і незрівнянного мистецтва
Розмаїття кольорів, неймовірна увага до деталей і любов до зображуваного, яка відчувається у кожному мазку її пензля. Картини Катерини Білокур ще пів сотні років тому вражали поціновувачів мистецтва від Києва й до Парижа.
«Буяння», 1944–1947 роки
Починала вона з простих малюнків вугіллям на полотні, усіляко приховуючи їх від батьків. Тепер же про неї знає кожен українець, а сам Пікассо колись твердив: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ».
7 грудня — день, в який 123 роки тому на цей світ з’явилася геніальна художниця жанру «наївного мистецтва». Сьогодні згадуємо про мистецький шлях Катерини Білокур і її картини, якими ми пишаємося навіть через століття.
.jpg!large.jpg)
«Автопортрет», 1955 рік
Нерозуміння й неприйняття з боку оточення
Народилася мисткиня у селі Богданівка, тепер Київської області, у родині селян. Хоч батьки зовсім і не були бідними, маленьку Катерину не віддали на навчання до школи, намагаючись заощадити, тому дівчинці з дитинства доводилося все дізнаватися самотужки. Вона сама опанувала читання та письмо, сама й навчилася малювати, і на цьому вся її освіта закінчилася. Коли Катерина хотіла вступити до художньо-керамічного технікуму в Миргороді та Київського театрального технікуму, стикнулася з відмовою, оскільки не мала атестату.
Батьки дівчинки аж ніяк не підтримували доньку у її захопленні. Коли бачили, що Катерина заглибилася у малювання, починали галасувати, викидати її творіння і наказувати займатися чимось кориснішим. Її постійно запевняли, що з таким заняттям ніхто не буде сватати дівчину. Тож уже в зовсім юному віці маленькій художниці доводилося приховувати свій талант навіть від власного оточення. Проте, хоч жодна людина й не поділяла її любові до живопису, Катерина все одно продовжувала тихцем малювати, адже вважала це своїм призначенням і по-справжньому не могла без цього жити.
«Куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, — слідом за мною… Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю», — ділилася мисткиня.
Як мисткиня продовжувала творити, попри всі обставини
Оскільки дівчина не отримала підтримки від батьків, то й матеріали для малювання їй доводилося здобувати самостійно. А використовувала художниця усе, що було попід руками. Спочатку малювала вугіллям на невеликих шматках полотна, які згодом прала й повторно використовувала. Потім власноруч робила пензлі з однакових по довжині котячих волосин, а для фарб їй у пригоді ставали соки буряка, калини, бузини й інші природні барвники, які можна було знайти поблизу.
Зараз знаряддя праці художниці можна знайти у Музеї-садибі Катерини Білокур у селі Богданівка, де вона прожила до кінця свого життя.
Майстриня здатна була вбачати красу в кожній пелюсточці квітки. Вона ніколи їх не зривала, бо надзвичайно цінувала та берегла як зіницю ока, а натомість працювала з мольбертом на природі. «Квіти, як і люди, — живі, мають душу! А зірвана квітка — вже не квітка», — казала художниця. Вона часто проходила кілька кілометрів до сусідніх сіл, щоб знайти ту рослинку, яку бажала намалювати.
«Кавун, морква, квіти», 1951 рік
Усі листки й завитки мисткиня промальовувала з особливою увагою. Навіть зараз ми можемо годинами роздивлятися роботи Катерини, помічаючи всі деталі.
Знайомство з Оксаною Петрусенко й світове визнання
Визначним моментом в історії Катерини Білокур стало знайомство з оперною співачкою Оксаною Петрусенко. Одного дня художниця почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була», яку записала виконавиця. Катерина неймовірно вподобала її спів, тому написала співачці листа й заодно прикріпила до нього свій малюнок калини. Картини Білокур настільки вразили Оксану Петрусенко, що за її сприяння вже у 1940 році відкрилася перша персональна виставка художниці. А через чотири роки, після звільнення країни від нацистів, Музей українського народного декоративного мистецтва придбав у мисткині чимало її полотен.
Згодом Катерина Білокур вступила до Спілки художників України, і її картини почали з’являтися на виставках у найбільших містах СРСР, зокрема й у Києві. Одним із найважливіших творчих проривів жінки стало презентування власних полотен у Парижі. У 1954 році три її картини — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були представлені на Міжнародній виставці у столиці Франції. Саме там її творчістю й захопився Пабло Пікассо.
Останні роки життя живописиці
До кінця свого життя Катерина Білокур тяжко працювала у колгоспі, деколи зовсім не маючи часу на своє найголовніше захоплення. Кохання вона так і не пізнала, бо, як і батьки, чоловіки також не хотіли приймати її любов до малювання. Померла легендарна художниця 10 червня 1961 року в рідному селі, на землі, яка з самого дитинства причаровувала її своєю природою і надихала на створення шедеврів.
Щоб більше дізнатися про творчість Катерини Білокур і її виняткове бачення краси, особливо родимо ознайомитися з книжкою «Катерина Білокур. Мистецька заповідь» від видавництва «Родовід», а також завітати до вже згаданого раніше Музею-садиби мисткині у селі Богданівка.
Текст: Анастасія Поляк
