Бойова пташка, парамедикиня Ластівка родом із Запоріжжя. До війни займалася творчістю — малювала, писала книги.
Про те, як вона стала бойовим медиком, який перебуває на лінії вогню в найгарячіших точках на сході нашої країни, про те, що відчуваєш, коли на тебе прямим наведенням працює танк, та як, незважаючи ні на що, продовжуєш будувати плани на майбутнє, Ластівка розповіла в інтерв’ю Лесі Пахариній.
Наша героїня — військова парамедикиня Ластівка
Вік — 24 роки
Звання — молодша сержантка
Досвід — 4,5 місяці на війні
Якими були ваші перші думки та дії вранці 24 лютого?
Чесно, мені було дуже страшно. Мені не вірилося, що це насправді відбувається. Мені дуже хотілося вірити, що все закінчиться того ж дня, якого й почалося.
Як ви прийняли рішення піти на війну?
Десь під вечір 24 лютого я зрозуміла, що це не на декілька годин, не на один день і навіть не на декілька місяців. І тоді я вирішила, що маю теж приєднатися до лав Збройних Сил України та зробити свій внесок у захист нашої Батьківщини.
З такими думками я пішла до ТрО, яка пізніше стала військовою частиною при ЗСУ.
Чим ви займаєтеся на службі та як проходить ваш день сьогодні?
На службі я займаюся наданням домедичної допомоги просто на полі бою. Я перебуваю разом з військовими на передовій, нікуди не від’їжджаю.
Я — та людина, яка доставляє до евакуаційної бригади поранених. Вважаю, що в мене дуже важлива місія. Я роблю все, щоб стабілізувати пацієнта, щоб він вижив і все з ним було добре, щоб він зміг потім обійняти своїх рідних та друзів, здійснити свої плани та мрії.
Зазвичай ця робота полягає не тільки в наданні домедичної допомоги при пораненні, а ще й у лікуванні всього мого підрозділу. Це приблизно 30 чоловіків, у яких постійно щось трапляється: у когось болить горло, у когось з’являється кашель.
Сьогодні мій день проходить спокійно, бо ми на лікуванні після контузії. Зараз я просто роздаю таблетки від контузії, спостерігаю за станом поранених, заповнюю документацію. Відпочиваємо, наскільки це можливо в цих умовах.
Чи були прояви гендерної дискримінації у вашому підрозділі?
Нічого такого про свій підрозділ я не можу сказати. Усе в рамках розумного. Наприклад, хлопці не дозволяють мені носити важкі речі, хочуть допомогти, якось полегшити моє перебування тут. А ось окопи я рию нарівні з іншими. Із цим мені не допомагають (усміхається). Хоча фізично це доволі важко. Інколи бувають якісь жарти, але ми всі тут одне з одного жартуємо, і це нормально.
Які складнощі вам довелося подолати?
Для мене, мабуть, найскладнішим було фізичне навантаження. Я ношу на собі приблизно 20 кг, якщо не більше. Зараз я вже звикла носити важкий бронежилет, каску, автомат, боєкомплект, рюкзак і сумку медика, хоча це половина моєї ваги. І з цим усім потрібно ходити постійно, а інколи й бігати.
Що вас найбільше вразило під час повномасштабної війни?
Постійно щось вражає. Але мабуть, найбільше вразило нелюдське ставлення росіян до українців. Я бачу, як вони ставляться до цивільних на окупованих територіях — просто як до худоби, і це жахливо.
Що не дає вам зараз упасти духом і зламатися?
Розуміння того, що я роблю це недарма. У мене є сім’я, є чоловік, який зі мною на фронті, поруч в одному підрозділі.
У мене є плани на майбутнє. Я хочу потім видати книгу. І не одну. У мене є бабуся в окупованому Мелітополі. І заради цього варто жити та боротися.
Які перспективи розвитку України ви бачите?
Якщо чесно, я навіть не знаю, як відповісти на це запитання, бо насправді раніше була доволі далека від цього всього. Я писала книги, малювала. Але мені б дуже хотілося, щоб настав мир, щоб ми всі відбудували нашу Україну після війни, щоб економіка покращилася, збільшився туризм, бо думаю, що потім багато іноземців захочуть приїхати на це подивитися.
Що ви назавжди зміните у своєму житті після війни?
Насправді війна вже мене змінила. Ти не можеш не змінитися, коли на тебе прямим наведенням працює танк. Ти не можеш не змінитися, бо все твоє життя пролітає перед очима в ті дві секунди, коли в тебе летить снаряд. Це страшно. У тебе перехоплює дихання, усе стискається. Кожні ці дві секунди ти змінюєшся, ти переосмислюєш усе своє життя.
Усі мої комплекси пішли тоді, коли в мене стріляв танк. Думаю, що після війни я стану більш відкритою, більш відвертою.
Коли ми вийшли з оточення — це була найрадісніша мить мого життя. Бо вже через дві години на нашій позиції були ворожі танки. І це реально змінює.
Що ви хочете сказати сьогодні українцям та світу?
Я б хотіла сказати українцям, що немає неможливих речей. Я думала, що зібрати 100 тисяч гривень на медичну машину, якої в мене немає, — це неможливо. Але ми зібрали вдвічі більше, ніж я просила. І це реально неймовірно, я насправді не очікувала такого.
Сила українців у єдності. Сила українців — незламна. Ми всі маємо триматися одне одного. І вірити в себе й у свою перемогу.
Читайте також:
Жінки на фронті: 10 запитань офіцерці ЗСУ Вікторії Кравченко
Жінки на фронті: 10 запитань снайперці Євгенії Емеральд
Жінки на фронті: 10 запитань доброволиці ЗСУ Олександрі
