Наша сьогоднішня героїня Ірина Терехович родом із Закарпаття. Має трьох дітей: двох дорослих доньок та 4-річного сина. За фахом Ірина — інженер лісового та садово-паркового господарства, до 2014 року жила і працювала в Сімферополі, мала там непогану роботу, перспективи й кар’єрне зростання. Після незаконної анексії Криму виїхала останнім поїздом у травні.
«Те, що я бачила у Криму, — мешканці хотіли в Росію. Пів року їм вливали по всіх російських каналах страшні історії про НАТО, про те, що вони створюють концтабори під землею, а потім ловлять людей та ставлять на них експерименти — показували якісь докази, фото. Коли я запитувала дівчат, з якими працювала, чи підуть вони на той незаконний референдум, вони відповідали: "А какой у нас выбор? Или сейчас сюда зайдет НАТО, начнет нас отлавливать, или будет Россия. Так Россия нам ближе". Розумієте, вони всі вірили в ці байки, а в той час із Сімферополя на Донецьк та Луганськ щодоби пакували й відправляли пасажирські потяги з кацапами, боєприпасами, "мухами" (ручний протитанковий гранатомет. — Прим. ред.)», — згадує Ірина настрої серед своїх знайомих у Криму.
Усі пропозиції залишитися на території окупованого півострова вона відкинула, бо твердо вважала, що їй там не місце. Ірина переїхала до Миколаєва, там допомагала шити одяг для наших військових у швейному цеху подруги. Згодом вирішила особисто долучитися до боротьби за звільнення української землі від кровожерливої навали російських загарбників.
«Пам’ятаю, коли ще була у Криму, ми якось зайшли у шпиталь у Сімферополі до знайомого лікаря й там натрапили на майоршу ФСБ і ще якогось чоловіка, її колегу. Вони відвели мене в кабінет, почали розпитувати про моє ставлення до Росії. Я відповідала, що просто хочу додому. У мене в пам’яті міцно закарбувалася фраза, яку мені сказав цей чоловік: "Не хотите по-доброму, пойдете по частям и с кровью". А жінка додала: "У нас столько боеприпасов, нам же надо как-то их утилизировать". Уже тоді мені стало зрозуміло, що рано чи пізно буде війна, що Україна стане великим полігоном, де вони будуть робити оту свою утилізацію».
З 2015 року Ірина «Незламна» разом зі своїм чоловіком боронить нашу країну від підступного ворога на східному напрямку, у найгарячіших точках фронтової мапи. Свій військовий шлях вона почала з добровольчого батальйону, згодом підписала контракт зі ЗСУ і з рядового складу дослужилася до сержантського. Наразі Ірина — командирка розвідувального підрозділу, до цього керувала гранатометним та протитанковим.
Про те, заради чого пішла на війну, що впливає на те, що жінок і досі часто не беруть в армію, що найбільше вразило під час повномасштабного вторгнення та що, на її думку, чекає Росію після поразки, Ірина розповіла Лесі Пахариній для ELLE.
Наша героїня — Ірина «Незламна» Терехович,
командирка 1-го розвідувального відділення 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади
Вік — 40 років
Звання — молодший сержант
Бойовий досвід — з 2015 року
Якими були ваші перші думки та дії вранці 24 лютого?
Я на війні вже з 2015 року, тому до такого розвитку подій у принципі морально була готова. Думка була одна — аби тільки всі залишилися живими.
До повномасштабного наступу ми вже готувалися, 24 лютого о 2-й годині ночі ми прибули в Луганську область. Оскільки ворог уже прорвав оборону, чіткої лінії розмежування не було. Пам’ятаю, нас повантажили у КрАЗи й ми рухалися в бік Харківщини. Так 2 дні ми ганяли полями, бо була інформація, що в наш бік рухаються ворожі танки. Потім ми повернулися до Сватового і відійшли в Кремінну, де зайняли оборону.
З березня до травня наш батальйон боронив Кремінну, але у травні ми були змушені відступити у зв’язку з тим, що ворог стискав кільце, боєприпасів не вистачало й наші сили були нерівні. У нас залишилася тільки одна дорога, яка ще на той час не контролювалася орками, — це дорога на Лиман.
Як ви прийняли рішення піти на війну?
Це рішення я прийняла ще 7 років тому. Так, було страшно, але війна — це завжди страшно, особливо коли гинуть діти. Ми мусимо боротися заради нашого майбутнього, заради майбутнього наших дітей. Саме тому я в армії.
Спочатку я долучилася до добровольчого батальйону. Тоді, у 2015 році, добробати не оформляли в ЗСУ, і коли гинули наші хлопці, то їх оформляли як «загинув волонтер». Тобто нас вважали волонтерами. Звісно, перебуваючи на фронті, ми рахувалися з іншими підрозділами, але офіційно нікому не підпорядковувалися.
Згодом, у 2016 році, я підписала контракт зі Збройними Силами України.
Чим ви займаєтеся на службі та як проходить ваш день сьогодні?
Я командирка 1-го розвідувального відділення. Переважно ми займаємося збором інформації. Для того щоб виконувати бойові завдання, нам потрібно дуже багато БПЛА (безпілотні літальні апарати. — Прим. ред.), спостережників та ще багато всього. Зараз моя справа — відремонтувати машини, щоб було на чому ці завдання виконувати.
Чи були прояви гендерної дискримінації у вашому підрозділі?
Прояви гендерної дискримінації в армії нікуди не зникли.
Можливо, цьому певною мірою сприяє те, що в армію приходять жінки, які не виконують свою роботу, а займаються особистими питаннями. Наприклад, хочуть побудувати кар’єру за рахунок чоловіка, який має високий військовий ранг. Через такі випадки й інших жінок порівнюють з ними, думають, що всі однакові.
Я стараюся не перетинатися з такими жінками, обмежувати спілкування з ними, бо з ними важко про щось говорити чи щось їм доводити — тільки зіпсуєш собі нерви та витратиш енергію і все одно нічого не доведеш. Колись я намагалася це робити: десь виходило, десь ні — зараз я просто не звертаю на них увагу й роблю свою справу.
Які складнощі вам довелося подолати?
Жінку часто не сприймають на війні через оці застарілі думки, що вона має бути вдома, варити борщі, ліпити вареники, сидіти з дітьми. До речі, найбільше такого якраз у нас на Закарпатті.
А загалом складнощі були, є й будуть. Проходиш старі, виникають нові. Тільки вирівнялося одне, з’явилося інше. І це постійний процес.
Що вас найбільше вразило під час повномасштабної війни?
Зараз багато чого вражає: є й хороші моменти, і погані. Завжди добре не буде, постійно треба вчитися на помилках.
Мене особисто вразила наша західна тероборона. Я з нею стикалася, і мені здається, що вона була однією з найкраще забезпечених. У них були і класні автомобілі, й амуніція, більше того — іноземна зброя. Але коли ще навіть не почався сильний наступ, вони вже встигли повтікати — забрали свої сумки, покидали свої машини, зброю.
Також вразила ситуація з прикордонниками, які стояли на лінії розмежування в Луганській області: коли почався наступ росіян, вони доповіли своєму командуванню про це, а воно вже було у Дніпрі. Уявляєте! Командування покинуло їх.
Так само можу сказати про 79-ку (79-та окрема десантно-штурмова бригада. — Прим. ред.), яка була в Ямполі, про них багато різного писали. Я з ними перетиналася на фронті й, чесно кажучи, вважаю, що хлопці дійсно молодці. Мене дуже вразили їхні історії — наша бригада вийшла трішки раніше, ніж вони, і коли їх брали в оточення, то вони дзвонили до свого командира роти, повідомляли, що на них їдуть танки, а у них тільки автомати, на що отримали відповідь: «Я не знаю, що вам робити, я взагалі в Бахмуті». Командир так само їх покинув, і їм просто нічого не залишалося — вони вирішили виходити з того пекла пішки, хто як міг. Деяких трьохсотих забрали із собою, найтяжчих не змогли, бо полягли б усі.
Коли хлопці вийшли до нас, то їх декілька днів просто трусило. Потім вони мені дзвонили зі шпиталю, розповідали, що їхнє старе командування зняли, дали нове. І нове командування сказало, що вони мусять знову йти в атаку, що якщо вони цього не зроблять, то їх запишуть у дезертири. Але після такої великої помилки попередніх командирів вони вже, звісно, боялися й не довіряли. Навіть якщо нове командування хороше — ось так одразу кидати людей під танки не можна. Щоб люди пішли за тобою, потрібно спочатку заслужити їхню довіру.
Що не дає вам зараз упасти духом і зламатися?
А що плакати, я вже морального до того давно була готова. Тому, хто не служив до 24 лютого, важкувато, а коли ти вже щось десь бачив, то легше. Але, незважаючи ні на що, стараємося бути на позитиві, бо якщо весь час будеш на негативі, то стане кепсько — реально «кукушка поїде». Дуже рятує чорний гумор: посміємося — і стає легше.
Також мене постійно підтримують мої рідні. Я знаю, що у глибині душі вони проти цього, вони хочуть, щоб я була вдома, щоб я була в безпеці. Але я розумію, що то все не скінчиться, якщо всі сидітимуть удома.
Я знаю багатьох чоловіків, які ухиляються від служби в армії. Якось я приїхала на декілька днів додому, хотіла домовитися про ремонт на балконі, а моя мама каже: «Іра, тобі його ніхто не зробить, удень чоловіки не ходять, вони сидять удома, не виходять на роботу, переховуються». В одному селі в нас чоловіки повтікали до лісу, жили в ньому, а жінки їм носили їсти. Знайомий з поліції сказав, що облаву будуть робити в лісі. Це смішно, але це так. Для мене це дикість. У нас на Закарпатті найбільше кричать за Україну, але коли доходить до діла, то більшість біжить за кордон.
Однак є й такі чоловіки, які, навпаки, були за кордоном, мали гарну роботу, зарплату, але все кинули й повернулися воювати. Я знаю двох таких, які приїхали і, на жаль, уже загинули. Але таких адекватних, які розуміють, що вони старість усе одно будуть доживати в Україні, бо деінде вони нікому не потрібні, на жаль, дуже мало. Більшість тікає й ховається від війни.
А ще є жінки, які, не питаючи чоловіків, приходять до їхніх командирів і влаштовують скандали. Це вкрай неправильно. Таким чином вони самі ж своїх чоловіків і підставляють. Адже після такого до тих, за ким «приїхала дружина», може бути й відповідне ставлення — з таких чоловіків можуть сміятися, говорити, що вони сидять у жінок під спідницями.
Нещодавно, переїжджаючи на інший напрямок, ми зупинилися у Дніпрі, загнали машини на ремонт. У хостелі я познайомилася з дівчиною, яка чекала свого чоловіка з іншої бригади. Вона приїхала забрати його додому і каже мені: «Він двічі контужений, я хочу, щоб його списали». Я їй намагалася пояснити, що це не рахується як поранення, через таке не списують — тут люди з важкими пораненнями повертаються на службу, а тут дві контузії та «я хочу, щоб його списали». Такі випадки мене шокують.
Які перспективи розвитку України ви бачите?
Мене радує те, що зараз робиться ставка на молодих офіцерів, які мають бойовий досвід із 2015-2016 років і нині перебувають на рівні вищого командування. Вони знають зсередини всю цю кухню й можуть більш адекватно щось спланувати, щось зробити. Це не ті паркетні офіцери, які сидять по штабах і розказують, як треба воювати. Тобто вже є позитивні зрушення.
Звісно, і в них є помилки, але вони є в усіх. Питання в тому, як кожен з них буде вчитися на них: хтось наступає на ті ж самі граблі, а хтось переосмислює й робить усе по-іншому.
Сподіваюся, що в нашій армії багато чого переосмислять. У попередні роки все було на один лад, тепер у людей, які пішли в армію, змінилася думка, і буде якийсь розвиток. Тому що це потрібно робити — дійсно йти до тих стандартів, про які нам говорять західні партнери. Насамперед це стосується навчання офіцерського складу, бо, на жаль, часто «паркетники» дають настанови молодим офіцерам, мовляв, всі сержанти, солдати — то лайно, а ми — царі й боги. Потім деякі приходять з академії, і в них уже такі корони, що вони офіцери, бо їх просто так навчили. І тому всю цю систему треба ламати.
Також слід дивитися, хто до чого тягнеться, і давати людям у цьому розвиватися. Бо якщо в людини немає до чогось потягу, вона хоч і вивчиться, але без ентузіазму не дасть потрібного результату й ефективності.
Що стосується допомоги західних партнерів — якщо подивитися по інших бригадах, то є й допомога, і результати.
Але то крапля, однак з нею вже можна щось робити: крапля до краплі — і вже буде море. Нову зброю надають тим, хто має право тримати її в себе у бригадах. Ці люди їдуть і навчаються. До нас, на жаль, за статутом не йде така зброя. Тому ми працюємо з тим, що є.
Що ви назавжди зміните у своєму житті після війни?
Чесно кажучи, я про це ще не думала. Якось не було часу. Я просто хочу, щоб війна закінчилася й усі наші діти росли в мирній квітучій Україні. Потрібно вибороти це для них. І наше завдання зараз простіше, ніж їхнє: нам потрібно вигнати москалів з нашої держави, встановити мир, а їм — відбудувати ту країну і зробити її дійсно міцною. Це, я вважаю, складніше.
Хоча молоде покоління навіть зараз допомагає як може. Якось у мене полетів робочий ноутбук, і на заміну потрібен був новий з певними параметрами, а можливості виїхати з фронту, щоб купити його, не було. І уявляєте, діти із Закарпаття, випускники моєї школи, зібрали кошти (мабуть, порозбивали всі свої скарбнички, відмовилися від чогось) і передали їх волонтерам, щоб ті купили і привезли мені ноутбук. Це мене дуже вразило.
Що ви хочете сказати сьогодні українцям та світу?
Що ми обов’язково переможемо — я в це вірю. Це вже початок російського кінця. Ще кілька таких фатальних помилок їхньої армії — і в них буде переворот. Схиляюся до думки, що військовий.
Потрібно пам’ятати, якою важкою ціною нам усе це дається — скільки людей уже полягло, скільки доль уже поламано. Хочеться, щоб реабілітаційні програми за європейськими і натовськими стандартами, які впроваджувалися в останні роки, ще за часів АТО, не зупинялися, а працювали й далі, тому що роботи в них буде дуже багато. Потрібно допомагати не тільки військовим, а й їхнім рідним, які повинні знати, як з ними жити, спілкуватися, тому що люди повертаються з війни зовсім іншими, змінюються на 180 градусів. Війна впливає і на психічний стан дітей, які не бачать батьків, і на батьків, які не бачать своїх дітей.
Я вірю в те, що в нас усе буде більш-менш нормально. А от Росії треба боятися, тому що в них таких програм немає й не буде — тих, хто виживе, просто викинуть, як колись це зробили після Афганістану, вони будуть ходити жебракувати, ними ніхто займатися 100%-во не буде. А ще на них чекає пошесть, тому що додому повернуться всі ті маніяки, які приїздили до нас, які катували та ґвалтували наших людей. Повірте, вони вже вкусили цього м’яса й будуть і далі продовжувати це робити і в себе вдома — це для росіян стане величезною проблемою. І мені реально хочеться, щоб вони відчули весь той біль, який пережили українці, на власній шкурі, щоб вони усвідомили, кого, куди й чому вони посилали.
