Кримчанку Ксенію Шадурську (сценічне ім’я Shadu) Росія вдруге за вісім років намагається позбавити найдорожчого. Сьогодні співачка, яка змушена була виїхати до Молдови для реабілітації свого чоловіка, організовує там мітинги на підтримку України, збирає кошти для українських бійців, щодня розповідає правду про війну у своїх соцмережах та пише пісні про найбільшу мрію — повернення додому. Про перші воєнні дні, свекруху, яка відмовилася покидати Маріуполь, та про свою діяльність за кордоном Shadu розповіла в інтерв’ю ELLE.UA.
Чим ви займалися до війни і як змінилася ваша діяльність після 24 лютого?
До війни у мене було прекрасне життя, яке я створила собі сама завдяки працьовитості та завзятості. Я випускала пісні й вела fashion-блог. Мої ролики про те, як дівчатам немодельних параметрів можна одягатися стильно і бюджетно, набирали сотні тисяч переглядів. З 24 лютого свої відео я присвячую зовсім іншій темі, оскільки пріоритети під час війни змінилися. Так, я залишилася блогером, але замість модного напряму, який завжди мене цікавив, мої ролики стали стосуватися питань політики та взаємовідносин РФ з Україною, ставлення світу до війни в Україні.
Коли і за яких обставин ви прийняли для себе рішення про виїзд з України?
Ми із чоловіком планували залишатися вдома, в нашому рідному Києві. Але батьки дуже наполягали, аби ми перемістилися в менш небезпечний регіон, оскільки столиця завжди буде стратегічним об’єктом для ворога. Мої батьки, а також старенькі дідусі й бабусі живуть на Черкащині, тож ми вирішили, що, напевно, є сенс у такий складний час бути разом з усіма рідними. Пам’ятаю свої відчуття, коли ми покидали вже воєнний Київ, проїжджали блокпости, бачили людей зі зброєю. Я була за кермом, і це було справді страшно. Черкаси, на щастя, не обстрілювали, але ракети рашистів регулярно пролітали над областю, і сирени лунали по декілька разів на день, особливо вночі. Щоразу ми збирали рюкзаки з документами, саджали собак у сумки та бігли до бомбосховища. За кілька днів ми зрозуміли, що треба спати одягненими, щоб збиратися максимально швидко. Ми вирішили відразу, що завжди будемо реагувати на сигнал тривоги: ти можеш сто разів утікати, і нічого не траплятиметься, а на сто перший раз, коли ти вирішиш не бігти, ракета може влучити саме в твій будинок. Але у нас була складність: підвал торговельного центру розташований за 5 хвилин від нашого будинку, до нього треба було ще добігти, а мій чоловік, який наразі відновлюється після інсульту, ще не може швидко пересуватися. Йому потрібна моя допомога, щоб одягнутися, зашнурувати взуття і бути готовим до виходу (про біг узагалі не йдеться). Відповідно, швидкість, із якою ми збиралися, була невелика, тому ми щоразу боялися: а раптом саме зараз ми не встигнемо. Чоловік завжди просив, щоб я думала про себе і швидко бігла вперед. Але я б ніколи не кинула його, і якби нам довелося загинути, то ми точно були б у цей момент разом. Так ми прийняли рішення виїхати в більш спокійний регіон, з меншою кількістю тривог упродовж дня. Знайти житло на заході України в ці місяці було справжнім випробуванням, але нам щастило на добрих людей. Ми відчули, як нація згуртувалася під час війни. Українці показали свої найкращі якості, і я відчуваю гордість за те, що я українка!
Яка ситуація зараз із вашою свекрухою в Маріуполі? Чи підтримуєте ви з нею зв’язок?
Ми дуже довго шукали маму чоловіка. І слава Богу, завдяки людям, які ділилися постом про пошук, ми нарешті її знайшли. Мені написала жінка, яка живе поруч із нею. Свекруха раз на тиждень із чужого телефону передає нам повідомлення, але на всі наші прохання виїхати з Маріуполя вона не погоджується. Ми вже кілька разів відправляли до неї волонтерів, які могли б її вивезти. Вона дуже вірить у ЗСУ і каже, що незабаром наші українські захисники («хлопчики», як вона їх називає) звільнять наш рідний Маріуполь від орків. Вона нікуди не поїде: це її місто, і вона хоче бути в Маріуполі, коли його нарешті звільнять від зла. Ми поважаємо її вибір, як би нам не було боляче.
Що вас підштовхнуло стати на захист інформаційного фронту?
У мене як у співачки та fashion-блогера була невелика частина російської аудиторії (слава Богу, більше немає). І 24 лютого мені, як і багатьом моїм колегам із шоу-бізнесу, здалося, що потрібно звертатися до представників цієї аудиторії, а вони обов’язково нас почують, вийдуть на вулиці й будуть робити все, аби зупинити кривавий диктаторський режим Путіна. Проте я помилилася!
Але я вирішила не зупинятися і розповідати правду якомога більшій кількості людей: про те, що зараз відбувається в моїй країні, про міфи часів Радянського Союзу, а тепер міфи путінської Росії. Психологічно це було непросто, тому що коментарі на мої пости були дуже брудними й образливими, з постійними побажаннями смерті мені та моїй країні. Але я навіть із цим змирилася. Я й надалі щодня розповідатиму всьому світу про те, як цинічно, ножем у спину, Росія напала на свого сусіда. Про те, як російські солдати скоюють воєнні злочини, вбивають і ґвалтують наших жінок, дітей, як мародери вивозять з моєї країни все, що бачать: від золотих прикрас до унітазів. Я впевнена, що це зло незабаром буде покаране.
Яку конкретно допомогу ви зараз надаєте іншим?
Зараз я в Молдові, де продовжую робити те, що робила і в Україні: створювати і записувати пісні, вести свій блог і сторінки в соцмережах. Свої майданчики я використовую для висловлення громадянської позиції. З перших днів війни я та моя родина допомагаємо ЗСУ та людям, які цього потребують, відправляємо кошти до благодійних фондів та волонтеримо (тато ремонтує авто для військових, мама готує їжу, а брат плете маскувальні сітки та працює в інформаційних військах України). Сьогодні не можна без волонтерства: хтось вивозить під обстрілами цивільних людей з гарячих точок, хтось привозить ліки, допомагає стареньким, а хтось рятує тварин. Особисто я допомагаю збирати кошти на гуманітарні потреби лише через волонтерів, яких знаю особисто: роблю це регулярно у своєму блозі й дуже вдячна своїм підписникам, які долучаються. Крім того, як співачка та авторка пісень, я не могла не висловити своїх переживань у музиці та віршах. Тому в перші дні війни в бомбосховищі народився текст моєї пісні «Повертайся живим».
У Кишиневі я допомагаю в організації мітингів на підтримку України і дуже радію, що з кожним днем на них приходить усе більше людей. Нещодавно я мала честь виконувати гімн України на одному з таких мітингів. Багато хто дізнається про такі акції з мого блогу.
Як підтримують зараз українців у Молдові?
У мене склалося враження, що більшість громадян Молдови адекватно сприймають ситуацію і розуміють, хто є реальним агресором, який бомбить мирні міста. Усі люди, з якими ми тут спілкувалися, завжди висловлювали бажання допомогти українцям і справді допомагали чим могли. Молдова зустріла нас дуже привітно, за що ми будемо вдячні все життя. Зараз у Кишиневі ми винаймаємо невеликий будиночок. Його господарі теж надзвичайно душевні люди і теж дуже вболівають за Україну.
Який вигляд має ваш звичайний воєнний день?
Мій день починається з того, що я телефоную своїм рідним в Україну і питаю, як минула ніч, як у них справи. Потім читаю новини в усіх пабліках. Готую їжу. Контактую з волонтерами, питаю: що потрібно зараз, як я можу допомогти? Збираю кошти на потреби наших бійців та цивільних. Щодня вожу свого чоловіка до реабілітаційного центру, де він займається відновленням руки та ноги після інсульту. Роблю контент для соцмереж, де розповідаю правду про злочини РФ. Намагаюся якнайбільше сидіти за клавішами та створювати музику.
Що вам допомагає не падати духом?
Скажу чесно, іноді здається, що сил немає взагалі. Багато хто думає: якщо ти не в Україні — тобі легко. Ні, не легко. Я сиджу на антидепресантах, не можу нормально спати, як і кожен українець, цілодобово читаю новини та переживаю за кожну ракету, за кожен вибух, за кожне втрачене життя. Єдине, що мене заспокоює, — це музика. Власник будинку, який ми орендуємо в Кишиневі, привіз мені свій синтезатор, щоб я могла писати. Нещодавно з Києва передали мою апаратуру, яку я придбала якраз за місяць до війни — це була моя величезна мрія. Тепер я щодня сиджу за клавішами та співаю, пишу музику та вірші. Це мій єдиний порятунок, щоб не збожеволіти.
Чи плануєте ви повертатися до України?
Нещодавно я написала чотири рядки для свого Instagram, з яких потім народилася нова пісня:
Коли я повернуся до свого дому,
Я буду жити не як раніше,
Я буду любити усе навколо
Іще сильніше!
Щоразу, коли перечитую їх, виступають сльози. Моя найбільша мрія — повернутися до мого рідного Києва, до свого дому. Я дуже сподіваюся, що мені буде куди повернутися, що мій будинок вистоїть. Мрію побачити своїх рідних. Це все, чого я хочу. Із цією думкою я засинаю, із цією думкою я прокидаюся. Вірю, що дуже скоро повернуся в Україну, яка довела всьому світу, наскільки вона мужня. Ми найсильніший народ, і ми обов’язково переможемо!
