В український прокат 7 березня виходить стрічка, створена за участі України. Це фільм режисера Петера Керекеша «Цензорка». Він розповідає про світ, населений лише жінками, — Одеську жіночу колонію №74. У ній покарання відбувають вагітні жінки та матері з дітьми до трьох років.
Серед акторського складу фільму — героїні, які справді відбували покарання. А головну роль, матір Лесю, у кінострічці зіграла Марина Клімова.
Напередодні прокату «Цензорки» ELLE поговорив з Мариною про знімання та підготовку до ролі з 2018 року, про оголеність у кіно й те, як працювати з документальним матеріалом для ігрової історії.
Як ви долучилися до проєкту та що подумали, коли вам запропонували такий проєкт — про жінок, які перебувають у колонії зі своїми дітьми?
Це було так давно. Мені подзвонив кастинг-директор з Одеси та сказав, що йде кастинг на головну роль в повному метрі. Але все має бути швидко — завтра я мала вже поїхати, бути в готелі та поговорити з авторами. Навіть не було пояснення, що це за кіно, але, звичайно, я поїхала на проби, бо це головна роль в повному метрі.
Ми сиділи з режисером та продюсером в кімнаті та просто розмовляли. Вони також не пояснили мені контексту фільму, але попросили розповісти якусь жахливу історію з мого життя. Наш кастинг на цьому закінчився, і на наступний день мені подзвонив кастинг-директор — сказав, що я їм сподобалась, та попросив приїхати, щоб плідно поговорити про сам проєкт. На другій зустрічі я і дізналась, що це буде художньо-документальний фільм про жіночу колонію, а знімання будуть проходити безпосередньо на території жіночої колонії. Мене це взагалі не злякало ні на секунду. Мені подобаються такі матеріали, документальні історії. Мені подобається, коли є можливість поговорити з людьми, про яких ми знімаємо кіно, дізнатися їхні реальні історії, відчуття, емоції в певну хвилину.
Я люблю пірнати в нові, важкі для мене теми, а ще — в нову реальність нашого світу, в якій ти ще ніколи не був раніше. Проби в мене були ще раз, я грала сцени ще з двома кандидатками, які теж потім потрапили в кіно.
Вас одразу погодили? Чи просили перевтілюватися?
Їм дуже не сподобалося, що я маю довге волосся й дуже інтелігентний вигляд. Тому вони запросили мейкапера, який мені робив дуже реалістичний макіяж. І з волоссям мені наробили багато біди.
Чи були у вас думки про те, що дуже жіночу історію знімає чоловік-режисер, а сценарій написав Петер Керекеш разом з іншим чоловіком — Іваном Остраховським?
Спочатку, якщо я не помиляюсь, вони почали знімати фільм на території чоловічої та жіночої вʼязниць. Тобто це була історія, спрямована в інший бік, і в ній був акцент на жінці, яка цензурує і чоловіків, і жінок. Потім напрям змінився на матерів, тож, як каже режисер, це історія не про вʼязницю, а про жінок, які мають дітей. Саме їм він присвячує цей фільм.
Насправді в нас не було сценарію. Те, за що нам дали нагороду на Венеційському кінофестивалі, — в нас цього не було. Декілька сцен з Любою, яка грає мою подругу Надю, ми розіграли на темі, яку нам давав режисер. Але жіночий погляд в нас був також — зокрема, продюсерка.
Вам подобається такий вільний підхід в акторстві більше, ніж робота з класичним детальним сценарієм?
Я не можу сказати, що щось подобається більше, а щось менше. Це просто різні види роботи. Звичайно, мені дуже цікава документальна основа, коли твої реакції відверті, бо ти щось чуєш уперше тільки в кадрі. Це зовсім інше. Це не те, коли ти готуєшся до свого персонажа, коли тобі треба багато прочитати про нього. У такому випадку тобі потрібно подумати, що з себе витягти, чим себе доповнити зовні. Це теж дуже цікаво — у театрі саме така робота. А я дуже люблю театр, тому не можу сказати, що мені більше подобається. Все це різний досвід у професії.
В одному з інтерв`ю ви розповіли, що готові бути оголеною в кадрі, якщо це має сенс. Як зрозуміти, коли це доречно?
Я думаю, що це стосується не тільки оголеності, а взагалі матеріалу, на який ти погоджуєшся. Бо це не тільки про оголеність твого тіла, а про те, що ти транслюєш та про що говориш. Тому доречність завжди відчувається ще на рівні вибору матеріалу.
Після «Поганих доріг» мені запропонували епізод оголеної дівчини. Маленький епізод, але там є і статевий акт. Класне кіно насправді. Але я не відчула на етапі матеріалу, що мені це відгукнулося. Мені здається, що оголеність твоєї внутрішньої емоційної складової теж важлива. Мабуть, навіть більше, ніж просто оголеність тіла.
Як ви думаєте, актор чи акторка несе відповідальність за той матеріал, в якому вона грає?
Звичайно. Ти маєш знати, що це за продакшн, хто знімає, хто буде з тобою на майданчику, про що кіно. Звісно, ти ніколи не знаєш, яким буде остаточний результат. Ось в цьому головна фішка. У процес залучають багатьох людей, тому ти ніколи не знаєш, що з цього вийде. Але за всю інформацію, яку ти можеш дізнатися до того, як потрапиш до проєкту, ти несеш відповідальність.
Памʼятаєте, як ви відчували себе на зніманнях в колонії? Ви знімали ще до пандемії, так?
Ми почали знімання у 2018 році. Останній день фільмування був на початку пандемії. Звісно, я памʼятаю, як це було. Ці знімання змінили багато чого в моєму розумінні того, іншого світу, іншої реальності, яку ми знаємо тільки з телевізорів і кіно.
Я дуже добре пам`ятаю перші три дні, коли я приходила на територію в`язниці. Режисер просив, щоб я просто сиділа в кімнаті поряд з ув`язненими й слухала історії, які вони йому розповідають. Він розпитував, чому вони потрапили, що вони відчувають, як вони народжували. Перші три дні були найважчими за весь період знімань. Я приходила додому і думала, навіщо погодилась на цей проєкт. Бо розуміла, що це реальні люди, і усвідомлювала, як вони потрапили у в`язницю, як живуть, що з ними коїться та що насправді відчувають.
Я боялася, що весь період знімань буде в такому емоційно важкому стані. Але ми поговорили з режисером, і він пояснив, що все буде окей. Він сказав, що це дуже добре, що я проходжу такий шлях і занурююсь глибоко в історію та атмосферу.
У вас є діти? Як ви відчували себе як матір, що розлучається зі своєю дитиною?
Так, у мене є донька. Для режисера це була одна з важливих характеристик для акторки на головну роль. Бо є певні емоційні складові, які знає жінка, що має дитину. Історія з розлученням — це жахливо. У фільмі є сцена прощання мами з дитиною, а в цей день вони справді прощалися. Не в цей момент на зніманні, але в один день вона зробила для сина торт, і вони прощалися. Я не знаю, як це описати, бо це трагедія і для матері, і для дитини.
Ви спілкувалися з прототипом своєї ролі — з жінкою, яка стала для вас провідником у роль?
Такою людиною була Люба Василина, яка грає мою подругу Надію у фільмі. Ми куми, я похрестила її сина. На момент знімань вона вже вийшла з тюрми. Її історія дуже схожа: вона сиділа за вбивство сім років, була вагітна під час ув`язнення і народила на території тюрми. Її дитину не взяв ніхто з її сім`ї, тому син потрапив в дитячий будинок. Вона мені дуже багато чого розповідала і справді дуже допомогла в розумінні почуттів до подій, які відбулися.
Авторка: Єлизавета Сушко
