16 січня 1933 року народилася Сьюзен Зонтаґ — есеїстка, письменниця, драматургиня, режисерка й політична активістка. 1966 року побачила світ її перша збірка есеїв — «Проти інтерпретації», у якій авторка радісно і без снобізму перескакувала з попгурту The Supremes до Симони Вейль, із фільмів на кшталт «Людина, що неймовірно зменшується» до «Мюріель»: Зонтаг залишалася непохитною у своїй відданості й «масовій», і «високій» культурі.
Упродовж усієї творчої кар’єри Сьюзен Зонтаґ послідовно підважувала стереотипні бінарності: чоловіче / жіноче, старе / молоде. Вона вважала, що ці уявні протилежності обмежують людський досвід і змушують жити без ризику. На її переконання, думка і почуття, форма і зміст, етика й естетика, свідомість і чуттєвість — це не антагоністи, а різні прояви одного явища, подібні до тканини, яка з лицьового й зворотного боку відкриває різні текстури, відтінки й способи дотику до реальності.
У щоденниковому записі 1965 року Сьюзен присягнулася не давати інтерв`ю, доки не буде промовляти так чітко, авторитетно й прямо, як Ліліан Геллман у Paris Review. Одного сонячного дня в середині червня, за тринадцять років по тому, американський письменник, журналіст і редактор журналу Rolling Stone Джонатан Котт прийшов у квартиру Сьюзен у 16-му окрузі Парижа, де були написані перші три години інтерв’ю. Наступні дев’ять редактор записав вже у США.
Третина інтерв`ю побачила світ у журналі Rolling Stone у жовтні 1979 року. А решта довгий час залишалася недоступною навіть для англомовних читачів та читачок. Повна версія вийшла друком англійською лише у 2013, а тепер нарешті публікується й українською у видавництві «Основи».
Нижче — уривок з розмови, а повністю її можна прочитати у книзі «Сьюзен Зонтаґ: повне інтерв’ю для журналу Rolling Stone».
Патріархальний світогляд століттями визначав жінку як людину, що не є чоловіком.
Ну, і наголошував, що жінка — нижча: в основі лежить погляд, що жінки кращі за дітей, але менші за чоловіків. Це дорослі діти з дитячими шармом і привабливістю.
Мені завжди здавалося, що жінок дуже довго приписували до світу «Шепоту і криків», звертаючись до назви фільму Інґмара Берґмана, а не до світу діалектичного мислення.
У нашій культурі жінок приписують до світу почуттів, бо світ чоловіків визначають як світ дій, сили, виконавчої здатності, спроможності відсторонитися. Отже, жінки стають вмістилищами почуттів і чутливості. Мистецтво в нашому суспільстві сприймають як посутньо жіночу діяльність, але в минулому, звичайно, бувало й інакше, бо раніше чоловіки не визначали себе через відмову від усього жіночого.
Один з моїх найдавніших хрестових походів скеровано саме проти такого протиставлення між думкою і почуттями, яке насправді становить підвалини всіх антиінтелектуальних рухів: серце проти голови, мислення проти почуття, фантазія проти судження... На мою думку, це неправильно. Тіла в нас усіх більш-менш однакові, а ось мислення дуже різне. Я вважаю, що мислимо ми здебільшого за допомогою інструментів, наданих культурою, а не за допомогою тіл, і тому у світі значно більше розмаїття типів мислення. У мене складається враження, що мислення — це форма почуттів, а почуття — це форма мислення.
Наприклад, результатом моєї діяльності стають книжки, фільми і предмети, не тотожні мені, але це словесні, візуальні чи ще якісь транскрипції моєї творчості. Вважається, що це суто інтелектуальний процес, але більшість моєї діяльності пов`язана з інтуїцією не менше, ніж із розумом. Любов не обов`язково передбачає розуміння, але коли любиш, то вдаєшся до різних думок і суджень. У фізичного бажання, у хіті є інтелектуальна структура. Звичка розділяти думку і почуття — це просто чергова форма демагогії, яка спричиняє великий клопіт, змушуючи людей сумніватися в тому, у чому не потрібно сумніватися, але не варто і приймати це як даність.
Такий підхід до розуміння себе здається мені дуже деструктивним — і водночас він покладає на людей провину. Ці стереотипи мислення проти почуттів, серце проти голови, чоловіче проти жіночого винайшли в часи, коли людство було певне, буцімто світ рухається до технократії, раціоналізації, науки і такого іншого, тож усі ці дихотомії запровадили для захисту від романтичних цінностей.
У вірші «Піднесення» у «Квітах зла» Бодлер писав: «Як легко, духу мій, возносишся й летиш! / І наче той плавець, що зомліває в морі, / Ти мужньо й весело безмежжя неозорі / Долаєш, входячи в благословенну тиш». Отже, у цьому вірші мислення і почуття пов`язують із суто «мужнім» типом свідомості й сексуальності. Проте нещодавно я натрапив на інтерв`ю французької письменниці Елен Сіксу, у якому вона також вдається до образу плавання: «Якщо ми стверджуємо, що письмо не виказує статевої відмінності, то розглядаємо його просто як рукотворний предмет. Але в той самий момент, коли ми визнаємо, що письмо випливає із цілого тіла, мусимо водночас визнати, що воно транскрибує цілу систему імпульсів і підходів зі своїм балансом емоційних витрат і насолоди. <...> На письмі жіноче створює значно сильніше враження тяглості, ніж чоловіче. Жінки немовби спроможні довше залишатися під поверхнею, не піднімаючись подихати повітрям. Тож, очевидно, у результаті постає текст, від якого читач починає задихатися. Але для мене це цілком суголосне з жіночою чуттєвістю».
Сіксу починала як професорка англійської літератури в Паризькому університеті, написала книжку про Джеймса Джойса, а тепер вважається однією із чільних авторок у Франції. Очевидно, вона вважає себе феміністкою. Але мушу сказати, що ця її теза здається мені безглуздою. Це цікавий контраст між Сіксу і Бодлером, але мені здається, що з цих образів можна вичитати все, що заманеться. Урешті, Бодлер заявляв, що жінка природна, а отже, огидна, і демонстрував таку дуже класичну мізогінію ХІХ століття, як у Фройда: мовляв, жінки — це природа, а чоловіки — культура, жінки — це слиз, що тягне на дно, а дух постійно намагається порятуватися від плоті.
Цікаво, що обидва ці французькі автори мислять про творче висловлювання в гендерно маркованих термінах: один випливає і пише з мізогінної перспективи, друга — з феміністичної.
Французька культура неймовірно мізогінна, просто в голові не вкладається. Наприклад, слово «feminine», тобто «жіночий» — це пейоратив, як англійське «effeminate», тобто жінкоподібний. Якщо ви назвете тут щось чи когось «feminine» — байдуже, твір, діяльність чи людину, навіть, строго кажучи, жінку, — то в цьому завжди читатиметься осуд. Мужній значить сильний, жіночний — значить слабкий.
Але більшість французок, яких я знаю, дуже сильні.
Що ж, це ще й країна, що подарувала світові Жанну д`Арк! Коли я була в Індії, то спитала Індіру Ґанді прекрасно знаючи, що вона відповість, — чи, на її думку, той факт, що Індію тепер очолює жінка, змінить уявлення про жінок. Можливо, індійці тепер вважатимуть жінок компетентнішими? Вона відповіла:
«Те, що я прем`єр-міністерка, нічого не значить. Це значить тільки, що я виняток».
Тож те, що Франція колись подарувала світові полководицю, не значить, що кожна жінка за бажання може стати Жанною д`Арк, — це значить тільки, що в жіночому роді трапляються неприродні винятки.
Але повернімося до того висловлювання Елен Сіксу. Мені вкрай не подобається, коли творчість описують у категоріях статі, адже тоді доведеться сказати, що Джойс — жіночний письменник чи працює з перспективи жіночої сексуальності. Я, звичайно, вважаю, що між чоловічою і жіночою чуттєвістю є певна відмінність — невелика, хоча, очевидно, уся наша культура намагається збільшити ту відмінність. Імовірно, є якась базова різниця, зумовлена відмінностями у фізіології чи статевих органах. Але я не вірю, що існує жіноче чи чоловіче письмо. Сіксу каже, що така відмінність мусить існувати, бо інакше письмо зводиться до механічного виробництва. У такому разі і в такому контексті, якби мене приперли до стіни, я погодилася б, що письмо — це таки механічне виробництво. Мене не відштовхує давня аналогія, до якої вдавалися Платон з Арістотелем, порівнюючи поета з теслею.
Якщо жінкам прищеплюють думку, що потрібно писати про почуття, бо інтелект — це чоловіче, а мислення — брутальна й агресивна діяльність, то вони, звичайно, писатимуть інакші вірші, прозу і що завгодно, ніж чоловіки. Але я не бачу жодних причин, чому жінка не могла б написати всього того самого, що й чоловік, і навпаки.
