Цього місяця ELLE запустив масштабний проект: відомі жінки-політики говорять про гендерну рівність, права жінок та їхню роль в сучасному світі на власному прикладі. Сьогоднішня героїня - віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Іванна Климпуш-Цинцадзе, яка з 1 березня відповідає в уряді ще й за координацію гендерних питань. За 23 роки професійної діяльності, Іванна Орестівна встигла попрацювати керівником проектів ГО «Український незалежний центр політичних досліджень» та Київського Центру Інституту «Схід-Захід», журналістом у Вашингтоні і Тбілісі, керувала Ялтинською європейською стратегією, протягом півтора року була народним депутатом. Має дві освіти, разом з чоловіком виховує двох доньок.
Анна Іванова: Перше запитання, яке я не можу не поставити, стосується вашої освіти: з чим пов’язаний такий діаметрально протилежний вибір фаху, адже ви одночасно спеціаліст з дефектології, а також магістр з міжнародних відносин.
Іванна Климпуш-Цинцадзе: У школі я мріяла стати журналістом, і для цього у мене були всі можливості. Зокрема до університету мене брали на цю спеціальність без іспитів, за результатами шкільних екзаменів, які я склала на відмінно. Пам’ятаю навіть, як нам додому телефонували викладачі з університету Шевченка і дякували мамочці за те, що вони з батьком виховали таку дитину (усміхається). Втім також мені подобалась медицина, тому я послухала маму, вона запропонувала вступити на спеціальність «дефектологія», яка частково була з цим пов’язана. Те, що це зовсім не моє, стало зрозуміло практично одразу. І протягом всіх років навчання я продовжувала активно себе шукати: ходила на додаткові цікаві для себе лекції в інституті, навіть брала участь у конкурсі телеведучих каналу УТ-2 і перемогла в ньому. Крім цього, я їздила до літньої школи Гарвардського університету, після чого влаштувалася на стажування в одному з Бостонських телеканалів, адже була впевнена, що все-таки буду журналістом.
На останньому курсі інституту екзамени я вже здавала екстерном, тому що паралельно вчилася протягом року в Університеті штату Монтана. Саме там я і зрозуміла, що мене надзвичайно цікавлять міжнародні відносини. Повернувшись додому, я отримала другу освіту з цієї спеціальності, одночасно працюючи в громадській організації «Український незалежний центр політичних досліджень». Після того я все життя займалась міжнародними і безпековими питаннями.
А. І.: Але до цього ще встигли п’ять років попрацювати кореспондентом Української служби радіо ВВС в США (в Вашингтоні) і на Кавказі (в Тбілісі).
І. Кл.-Ц.: Так, я рушила за чоловіком, який саме працював у Вашингтоні. Тоді колеги з Української служби радіо ВВС запросили працювати у себе. Я відмовлялась, оскільки хотіла займатися уже іншими речами, але вони переконали мене.
А. І.: Чи не було спокуси залишитися в Америці?
І. Кл.-Ц.: Все життя я була як бумеранг, який побував у багатьох місцях. Втім, скільки б не їздила за кордон, питання про те, чи повертатись додому, ніколи не стояло, з дитинства так було. Напевно, це залежить від виховання. Можна ж навчитися багатьом речам в інших країнах, а потім намагатися впровадити це у власній державі. Адже усі ми, враховуючи наших батьків, дітей, сусідів, родичів та співвітчизників, заслуговуємо на таку саму якість життя, як там.
А. І.: І власне нині у вас є влада, щоб робити ці зміни в Україні. Зокрема, 14 квітня виповниться рік відтоді, як ви посіли місце віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України. Які найважливіші досягнення можете назвати за цей час?
І. Кл.-Ц.: Загалом посада віце-прем’єр-міністра передбачає вирішення проблемних питань у галузі, за яку він відповідає. Але європейська та євроатлантична інтеграція стосується практично всіх сфер нашого життя, де основними гравцями є міністерства. Це означає, що до віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України потрапляють усі проблемні питання, в яких міністерства й відомства не можуть домовитися у простий спосіб з тих чи інших причин. Коли виникає така ситуація, моє завдання полягає у тому, щоб створити робочу групу, зібрати нараду і знайти точки дотику. Відтак моя головна задача – це усунення корків на шляху просування європейської та євроатлантичної інтеграції.
Втім треба зазначити, що ми маємо проблему неефективності державних інституцій. Тому, неочікувано для себе, протягом перших чотирьох місяців мені довелося повністю змінювати роботу урядового офісу з європейської та євроатлантичної інтеграції: починаючи від самої назви і закінчуючи відновленням спроможності секретаріату Кабінета міністрів працювати в напрямку НАТО. На момент приходу нашої команди за цим напрямом співробітництва з НАТО із часів Віктора Януковича працювало лише 2 людини, тобто питаннями євроатлантичної інтеграції практично ніхто не займався.
Але, врешті, за цей рік ми багато чого зробили. Зокрема, нам вдалося реалізувати давні наміри і мрії міністерства закордонних справ, яке намагалося створити справжню програму реформ при розробці Річної національної програми співробітництва з НАТО. До цього наша співпраця визначалася просто низкою заходів між державними відомствами і агенціями Альянсу. Підготовлена нами програма на 2017 рік ще не ідеальна, нам є над чим працювати, але ми заклали в неї іншу формулу, що є справжнім проривом. Крім цього, моя служба і урядовий офіс ініціювали підготовку програму з інформування громадян України про діяльність НАТО, яка розрахована на три роки. Це теж дуже важливо.
Також ми затіяли масштабну зміну моніторингового механізму виконання угоди про асоціацію, який буде онлайновим і зрозумілим для всіх. Це незвичне впровадження для державних органів, яке передбачає відмову від певної кількості паперового документообігу. Оскільки бюрократична система працює неефективно і лише заважає виконувати роботу, вона не орієнтована на результат.
А. І.: Наскільки жінки можуть впливати на політичні процеси, щоб змінити цю зашкарублу систему?
І. Кл.-Ц.: Тут слід зазначити, що вперше в історії української політики кількість жінок у парламенті складає 12 %, це у чотири рази більше, аніж 20 років тому. Звичайно, ці показники ще далекі від показників Канади, наприклад, де прем'єр-міністр Джастін Трюдо взяв на себе ще передвиборчу обіцянку зібрати Кабінет, який наполовину складався б із жінок. Втім очевидно, що активні, дієві, професійні жінки зараз мають більше можливостей проявити себе, аніж раніше. Такий стан речей можна пояснити зміною світосприйняття суспільства, яке з більшою готовністю сприймає активне залучення жінок у різні сфери діяльності, відмовляючись від традиційного уявлення про роль жінки. Важливо те, що ми маємо доступ до інформації, і ми бачимо, як це функціонує в світі. Наприклад, в Швеції чоловік може взяти відпустку для догляду за дитиною. У нашому законодавстві теж це прописано, і хоча це не так давно стало можливим, поодинокі випадки вже трапляються.
Крім цього, доки я була в парламенті, нам з колегами вдалося добитися квотування у законі про вибори до місцевих органів влади. Відтак у списках партій 30 % мусять складати жінки. Однак, оскільки ми не ввели штрафні санкції у випадках, якщо партія цього не робитиме, цей закон працює не дуже якісно. Але ми побачили, що багато партій дало можливість зайти у списки жінкам, які вирішили спробувати себе у політиці. Поза тим, ще на виборах до Верховної Ради деякі партії для себе внутрішньо виставляли ценз у 30 %, з доброї волі.
Мені здається, що таке квотування потрібне лише на обмежений час, а потім це стане традицією, потребою і якістю держави. Згідно з досліджень інших країн, збільшення кількості жінок у владі переважно сприяє росту різних показників. Зокрема показників якості життя людей, добробуту, економічного зростання і навіть ВВП. При цьому, я думаю, жінкам зараз доводиться працювати втричі більше, щоб зламати стереотипи.
І не треба забувати, що роль жінки в українському суспільстві завжди була особливою, починаючи з часів княгині Ольги. Тобто історія знає промовистий приклад того, коли українська жінка була при владі, і країна успішно розвивалася.
А. І.: Чому тоді наші жінки, перш ніж наважитись іти у ту ж політику, сто разів зважать все, на відміну від чоловіків, які впевнені у своїх рішеннях?
І. Кл.-Ц.: Споконвічна роль жінки як берегині спонукає до більшої обережності, перш ніж наважитися, ми прораховуємо усі наслідки: як відповідні рішення позначаться на дітях, що це означатиме для громадян, чи не наражу я когось на небезпеку. Це відбувається підсвідомо.
В Раді Безпеки ООН є резолюція 1325 – про безпеку і мир, яка заохочує держави залучати більшу кількість жінок до вирішення безпекових питань через те, що жінки інакше підходять до їхнього вирішення. НАТО надає цьому великої ваги, у них є спеціальна уповноважена, яка займається впровадженням цієї резолюції. І за тими дослідженнями, які ми бачимо, участь жінок у вирішенні конфліктів дозволяє побачити проблеми під іншим кутом і звернути увагу на додаткові речі, такі як життя дітей і забезпечення потреб людей похилого віку, які чоловіки не одразу бачать. Не тому, що вони безвідповідальні, а тому, що найголовніше завдання для них – захистити країну, не виключаючи використання зброї наприклад. Щоб якісно вирішити проблемне питання, краще дивитися на нього з різних точок зору, тоді ми цілісніше зможемо побачити картину. У цьому напрямку нам багато чого ще потрібно зробити. В Україні за впровадження цього напрямку і підготовку плану заходів по реалізації резолюції відповідає міністерство соціальної політики.
А. І.: Що ще нам потрібно зробити, щоб більше жінок прийшло в ті галузі, де бачити жінок не звикли?
І. Кл.-Ц.: Я думаю, що мусить бути проведена суттєва просвітницька робота, завдання якої – зламати стереотипи в ситуаціях, наприклад, коли захворіли діти, і це нормально, якщо одного разу вдома залишається мама, а іншого – батько. Крім цього, батьки (і мама, і тато) повинні мати можливість працювати з дому, хоча це, звичайно, залежить від гнучкості працедавця. У трудовому кодексі написано: «заборонена дискримінація за статевою ознакою». Втім ми знаємо, що на практиці це не завжди так буває. Усім знайома ситуація, коли жінка приходить влаштовуватись на роботу і її запитують, скільки вона має дітей і якого вони віку. А якщо на цю ж посаду приходить чоловік з таким же резюме, досвідом, – йому питання про дітей не ставлять, і підсвідомо роботодавець віддає перевагу другому претенденту. Оскільки вважається, що чоловікові не доведеться брати лікарняний через дітей або терміново забирати їх із дитячого садочка.
А. І.: А ви не стикалися з такими проблемами?
І. Кл.-Ц.: Пам'ятаю, коли я почала займатися безпековими питаннями в громадському секторі, це була повноцінно чоловіча галузь, і були випадки, коли їдеш з делегацією кудись, тобі роблять компліменти, а потім відвертаються до чоловіків і починають обговорювати справи. Тоді ти намагаєшся втрутитись, адже готувалась і хочеш зробити свої пропозиції з різних питань. У такому випадку доводиться працювати удвічі більше, щоб довести: ти можеш, тобі є що сказати, запропонувати і ти маєш слушні думки з того чи іншого фахового приводу.
А. І.: Які риси характеру допомогли вам побороти стереотипи і досягти того, що ви маєте?
І. Кл.-Ц.: Найголовніше – це віра в людей і висока працездатність. Із власного досвіду знаю, що саме готовність працювати на результат допомагала мені запалювати людей своєю енергією і вірою в те, що ми робимо. Я впевнена, що саме за рахунок команди усе втілюється у життя, адже, як відомо, один в полі не воїн. На моє переконання, нині час самооб’єднання, і мені дуже прикро бачити те, що відбувається сьогодні в політиці, коли люди заточені на сьогоднішнє отримання дивіденду. Відтак політики не бачать, наскільки те чи інше рішення може бути руйнівним для країни. І це викликає тривогу, внутрішній спротив і намагання робити протилежне.
І ще хочу окремо подякувати своєму чоловікові за підтримку, партнерство та віру в мене.
А. І.: Якою ви бачите сучасну українську жінку?
І. Кл.-Ц.: Небайдужою, фаховою, знаючою, глибокою, дієвою і одночасно жіночною, спроможною почути різні думки і спробувати їх звести в консенсус. Дуже часто я бачу таке: чоловіки, які мають завдання, яке потребує поступки задля успішної реалізації, націлені зробити все ривком, в один крок. Хоча можна було б відступити на крок назад, аби потім пройти три вперед, не через лобове зіткнення, а через пошук консенсусу. І цього на даний момент не вистачає українській політиці. Можливо, це саме те, що українські жінки могли б привнести.
Редакція висловлює подяку за сприяння у проведенні інтерв'ю та фотозйомки креативний простір «Часопис».
