Від Марселя, який народився передчасно, з критично малою вагою та цілим букетом захворювань, біологічні батьки відмовилися ще в пологовому будинку. Та жоден діагноз і навіть виснажлива бюрократія не злякали подружжя Мірошниченків, які з першого фото відчули: це їхній син.
.jpg)
З Інною та Тімуром Мірошниченками ми призначили інтерв’ю на 15.30. І саме о 15.30 (що, сказати відверто, буває вкрай рідко) я вже увімкнула диктофон. Таку пунктуальність і підвищене відчуття відповідальності пари я відзначу для себе під час нашої розмови ще не раз. Зрештою для мене стане цілком очевидним: право на своє третє батьківство Мірошниченки буквально вибороли (чи то у долі, чи то у держави). З чого ж усе почалося, чому батьки п’ятирічної Мії та трирічного Марка наважилися на всиновлення, чи вплинула на це велика війна та яким був їхній шлях до свого Марселя — ми розпитали подружжя особисто.
«Ще в студентські роки ми з товаришами возили подарунки в дитячі будинки, і, звісно, кожен такий візит щемів у серці. Гадаю, саме тоді я зрозумів, що колись зможу подарувати родинне щастя не тільки своїм біологічним дітям, а й тим, хто його позбавлений», — згадує телеведучий каналу "1+1 Україна". У Інни своя історія: «У моєму житті довгий час з’являлися некомпетентні лікарі, які разом з хибними діагнозами ставили під сумнів моє майбутнє материнство. Упродовж десяти років я чула: де я — там дітей немає. І я прийняла це. Та згодом ми познайомилися з Тімуром, і в нас досить швидко народилася одна дитина, потім друга. Проте тема всиновлення час від часу звучала в нашій родині». Тригером для пари став початок повномасштабного вторгнення. Вони робили все для того, щоб врятувати здоров’я і психіку власних дітей, разом з тим гостро відчули біль за малюків, у кого батьків немає. Водночас Мірошниченки не ставили собі за мету всиновлювати дитину, яка втратила батьків через війну. До того ж це юридично було неможливим. «Процес документального оформлення зазвичай триває до півтора року. Можливо, комусь із дітей, які втратили батьків від самого початку повномасштабної війни, і пощастило потрапити в сім’ю. Хоча дуже сумніваюся в цьому — саме через бюрократичні моменти. Ще складніша ситуація з дітьми на окупованих територіях. Річ у тому, що при всиновленні обриваються всі зв’язки дитини з минулим. І якщо раптом потім з’явиться бабуся, яка втекла з окупації, чи повернеться батько, який вважався зниклим безвісти, ніхто не зможе надати їм жодних даних про дитину. А таких сімей насправді багато. Тому допоки територія не буде деокупована або ж не зміниться наше законодавство, діти живуть без статусу в дитбудинках і не підлягають усиновленню», — пояснює Інна.
.jpg)
До питання про розширення родини Мірошниченки повернулися в березні 2022-го, коли Інна перебувала з дітьми в евакуації. Інна зголосилася, Тімур підхопив. «Це сталося якось синхронно. Пам’ятаю картинку, що її транслювали по всіх каналах, як малий перетинав сам кордон. І ті зернятка, посіяні у свідомості багато років тому, зійшли», — згадує Тімур. Жодних критеріїв до майбутніх двох дітей (саме стільки Мірошниченки планували усиновити) у пари не було. «У багатьох є такі вимоги. І це теж слід поважати. Якщо людині важливий колір очей чи вік, то нехай вона знайде саме таку дитину, яку готова буде прийняти до серця. Це нормально. Те, що ти йдеш на такий крок, уже гідне поваги», — впевнена Інна.
.jpg)
Шлях до Марселя подружжя розпочало із щотижневих курсів для всиновителів. «Явка обов’язкова. Здається, 72 академічні години й кілька годин домашньої роботи», — уточнює Інна. Подробицями курсів далі ділиться Тімур: «Усе відбувається як у кіно. Перше заняття — знайомство, кожен із шістнадцяти кандидатів розповідає про себе. Далі — практика, що передбачає постійне спілкування та моделювання ситуацій. У кожного заняття є тема. Наприклад, «Дитяча травма». І ви проживаєте це, намагаєтеся відчути, що відчувають травмовані діти». Десять відсотків занять дозволяється пропустити, якщо пропусків більше — починаєш шлях заново. Упродовж місяця з кандидатами працюють психологи, які також приїздять додому. «Не стільки подивитися на умови житлові — це робить ваша районна служба у справах сім’ї та дітей ще перед тим, як допустити вас до курсів, — а щоб поспілкуватися з вами, подивитися на вашу комунікацію з дітьми, скласти враження про сім’ю», — зазначає Інна. За результатами зустрічі проходить опитування, а далі складається рекомендація. «Нам рекомендували всиновлення однієї дитини віком від одного до чотирьох років, хоча ми впродовж усіх курсів говорили про двох дітей. Попри те що за формулюванням це рекомендація, по факту — обов’язок. Тобто коли так написано, тобі ніхто в жодному закладі навіть не покаже анкету дитини, яка не підпадає під ці критерії», — пояснює Тімур. Інна робить ремарку: за бажанням вони в суді могли б оскаржити рекомендацію психологів, але поставилися до цього висновку з розумінням і без образ. «Вони професіонали, їм видніше. Насправді невідомо, яку дитину ми би взяли, з якими проблемами, психічним станом. А якщо це двоє складних дітей, вони могли б травмувати себе, нас і наших біологічних дітей. І в результаті ми отримали б сім’ю з шести нещасних людей». Рекомендація щодо віку теж містить свої обґрунтування: всиновлена дитина має бути наймолодшою серед дітей у родині. Таким чином додержується природна ієрархія. «Наша Мія бачила, як Інна ходила вагітною, потім — як з’явився Марко. Тоді ми готували їх обох, що з’явиться ще братик чи сестричка». Також, за словами Інни, психологи схиляються до того, що дитина з дитячого будинку стає пристосуванцем: «Там діти досить агресивні — якщо вони можуть когось пригнітити поруч, вони це зроблять. Такі умови виживання: аби отримати іграшку, увагу вихователя, їжу. І коли така дитина потрапляє в сім’ю з молодшими дітьми, вона одразу починає їх пригноблювати».
Попри складні умови перебування дітей в інтернатах, держава не зацікавлена в усиновленні, розповідають Мірошниченки. Зазвичай процедура проходить так: пара отримує статус кандидата, знайомиться з анкетами дітей у своєму районі, а далі чекає, доки кандидати, які стоять у черзі попереду, відмовляться від запропонованої дитини. На цьому етапі очікування затягується. Мірошниченкам же допоміг юридичний фах Інни. Оскільки пару певний час не допускали до курсів, їм довелося писати адвокатські запити. «Спочатку говорили, що ми сорокові в черзі: «чекайте». Потім ми стали сто двадцятими, шістдесятими. Ми розуміли, що жодного офіційного порядку формування цієї черги немає. Тобто або вони натякають на корупцію, або хочуть, щоб ми відчепилися. Нас не влаштовував ані перший, ані другий варіант. Тому ми підготували адвокатський запит із низкою конкретних запитань: як формується черга, який механізм, скільки людей у групі, які ми в черзі тощо», — розповідає Тімур. І тільки-но Мірошниченки надіслали цей запит, наступного дня їх запросили до навчання. Досвід роботи Інни з судовою системою сприяв і тому, що справу рекордно швидко було призначено до розгляду: «Я діставала всіх. Я щодня телефонувала й говорила, що моя дитина в дитячому будинку, давайте швидше. Вони зглянулися на наше становище та досить швидко все зробили. Але коли людина не знає, як це все працює зсередини, їй доводиться просто чекати». Тімур підкреслює, що саме завдяки Інниній наполегливості їм пощастило зекономити до 90% часу. Заявку на всиновлення Мірошниченки подали на початку травня, а вже 27 липня вони забрали Марселя з Житомира. Про те, як вони опинилися в Житомирі, адже прописані й зареєстровані в Києві, розповідає Тімур: «Немає значення, як дитина потрапляє до служби. Упродовж перших двох місяців, без огляду на обставини, вона перебуває в лікарні, де проходить медичні обстеження чи термінове лікування. Після цього її кудись розподіляють і прописують до місцевої служби певного району (зазвичай за місцем реєстрації мами). І після того, як вона потрапляє в дитячий будинок, перші три місяці її пропонують усім кандидатам у черзі саме цього району. Якщо ж від неї з якихось причин відмовляються, вона виходить на обласний рівень, а якщо ж і там її не обирають, за два місяці вона може вийти на національний рівень». Сайт Мінсоцполітики, де публікують анкети дітей, Інна оновлювала кілька разів на день і телефонувала по всім можливим контактам. «Якось зайшла подивитися на Житомирську область і побачила двох новеньких. Зателефонувала щодо першого — відповіли, що «неактуально». Не встигла. Другий був ще актуальним. Ми миттєво сіли в авто і поїхали до Житомира». Далі, згідно із законом, для усиновителів передбачено десять днів на прийняття рішення, але Мірошниченки ще дорогою вже все вирішили. Пара написала заяву, а далі пішла бюрократія — рекомендаційні висновки від міськради і дитячого будинку. Потім справу слухали в суді (на щастя, присяжні були на місці). А далі треба було чекати місяць, доки рішення набере законної сили, бо хтось може його оскаржити. І тільки коли Мірошниченки забрали рішення з позначкою суду про набрання чинності, парі вручили акт приймання-передачі — та передали дитину. Подружжя зізнається: ця бюрократія дуже виснажує.
Біологічні діти Інни та Тімура вже чекали вдома на братика, пара досить довго готувала їх до майбутнього поповнення. «У мене є відео їхньої першої зустрічі, щоб потім не казали, що ми вигадали. Таких емоцій не зіграєш, скільки щастя було в очах наших діток», — каже Інна. Певні труднощі виникли з трирічним Марком, якому спочатку довелося ділитися з новоспеченим братиком своїм ліжком та іграшками. «Ми були до цього готові. Це нормальна реакція. Дитина в три роки не має усвідомлювати всіх цих моментів, зважувати на них. Ми діяли за програмою, все детально пояснювали. Якщо Марко не хотів спати разом із Марселем — шукали варіанти, аби всім було комфортно. Зрештою вистачило тижня, аби налагодити цей процес», — згадує Тімур.
Марсель, навпаки, в перші тижні не проявляв жодних емоцій. Коли Інна намагалася взяти його на руки чи заколисати, хлопчик пручався й дивився злякано. «У нього не було розуміння свого тіла і своїх кордонів. Він засвоїв, що дотики — це не дуже добре, бо зазвичай його торкалися лікарі. Найприємнішими були дотики вихователя, який змінював одяг. У дитячому будинку ніхто не обіймає дітей, не носить на руках, не колисає. Такі правила закладу: вихователь просто забезпечує життєдіяльність дитини. Інакше інтернат не зможе функціонувати». Інна з Тімуром згадують: коли Марсель вперше впав, за декілька секунд він встав, обтрусився й пішов. «Це для нас був шок. Діти з повноцінних сімей одразу в таких випадках біжать до мами чи тата. Але Марселю потрібен був час, аби зрозуміти, що це нормально — дати сигнал, щоб тебе пожаліли та взяли на руки».
Атмосфера в дитячих будинках жахає, розповідають Мірошниченки. «Стоїть мертва тиша. При тому, що там мешкає шістдесят дітей. Повертаються з прогулянки, чують команду сідати на килимок, і всі як один мовчки сідають. Не так, як у звичайних дитсадках, де всі галасують, бігають, кричать. Тут навіть іграшки стоять на рівні дитячих очей. Малюки самі як ляльки, живуть за інерцією», — розповідає Інна. Марсель також мав порожній погляд. «У дитячому будинку бажань немає: ти не обираєш, що і коли їсти, чим гратися, що вдягати. Твій вибір зроблено за тебе. Коли я питала вже вдома: «Ти будеш це чи це?», він почувався спантеличеним: «А що, можна обирати?» Мірошниченки також розповідають, що вихованці дитбудинків інстинктивно постійно хочуть їсти: старші зазвичай ховають їжу під подушку, в шафу чи кишеню. Оскільки Марсель ще не торкався їжі руками та не вмів її ховати, перший час у родині він просто об’їдався. Зараз, за словами новоспечених батьків, хлопчик надолужує все згаяне за півтора року. Інна уточнює, що навряд чи він заговорить, доки не опанує моторику, не почне брати їжу руками та нормально жувати.
На запитання, чи вистачає багатодітним батькам часу на особисті справи, Інна й Тімур посміхаються. Інна зізнається, що з огляду на специфіку роботи не може піти у повноцінну декретну відпустку, тому намагається балансувати між справами робочими й побутовими, що, безумовно, нелегко. Ситуацію ускладнює і той факт, що до всиновленої дитини не можна швидко підключати няню чи помічників. «Нам спочатку потрібно пояснити Марселю, що таке мама й тато, аби вони були найважливішими людьми в його житті. Якщо одразу йти в садочок чи залучати няню, то він сприйматиме всіх як дорослих, що просто забезпечують його потреби, а хто з цих дорослих найважливіший — незрозуміло. Тому весь свій час я перебуваю з Марселем. Але ця жертва свідома. Ми розуміли, що перші пів року будемо займатися виключно дитиною, її адаптацією в сім’ї та лікуванням. Психологи радять навіть зачекати з лікарями, які не є ургентними, аби зайвий раз не травмувати психіку Марселя. Не сказати, що це легко, але іншого виходу немає», — розповідає Інна.
Мірошниченки мають надію, що зміни в законодавстві допоможуть покращити процес усиновлення в Україні, адже нинішня система, на їхнє переконання, не для дитини і не про дитину.
«Коли ми чуємо, що дітей немає, це означає, що «немає дітей, яких можна всиновити». Насправді ж близько двадцяти тисяч дітей зараз перебувають у різних закладах країни і п’ятнадцять тисяч з них ніколи не матимуть статусу на всиновлення. Все тому, що після вилучення дитини із сім’ї держава проводить роботу з мамою, а на це йдуть місяці. Якщо від мами нуль реакції — служба починає готувати пакет документів про позбавлення батьківських прав, потім документи направляють до суду. Суд призначає справу до розгляду й викликає маму. Мама не приходить раз, двічі, тричі... І суд постійно відкладає розгляд, тому що для нього найважливіше — «зберегти сімейний зв’язок». І так триває ще рік. Головна проблема в тому, що служби не роблять першого кроку. А все тому, що на кожну дитину виділяються кошти. І доки дитина живе в дитбудинку, її коштом «живляться» всі причетні», — впевнений Тімур. Він також зазначає, що держслужбовці доволі часто заради своєї вигоди використовують соціально незахищені прошарки суспільства, начебто «рятують їх», коли забирають дитину на повне забезпечення — в інтернат «із п’ятиразовим харчуванням, басейном і масажами». «Ніхто не зацікавлений в тому, щоб займатися позбавленням батьківських прав. Це робиться так повільно, що паралельно надходять ще троє дітей, які так само зависають у системі», — додає Тимур. «Діти з інвалідністю також цікаві системі, бо їх із меншою ймовірністю заберуть у сім’ю, а на них також виділятимуться кошти. Саме через це необхідно щось робити з дитячими будинками та змінювати законодавство», — погоджується Інна.
.jpg)
Подружжя щиро мріє, щоби кожна дитина мала право на родину. «Хочеться, аби до всиновлених дітей ставилися як до своїх. У кожного свій шлях до сім’ї, але це все рідні діти», — завершує Інна та зізнається, що вже починає готуватися до всиновлення наступної дитини. Ще однієї. Їхньої. Народженої серцем.
