Для Мирослави Ганюшкіної, керівниці агенції «АртПоле» та кураторки мистецьких проєктів, півтора роки повномасштабної війни стали часом перевірки. Власних сил та оточення — наскільки люди поруч «свої» і чи готові делікатно поєднувати мистецтво, воєнні хроніки та волонтерство.
Одним із таких досвідів став проєкт «АртПоля», ініційований мультидисциплінарною художницею Олею Михайлюк, — «Ірпінь. Хроніки відродження». Документальні інтерв`ю з ірпінцями про окупацію та повернення до мирного життя — результат поїздок до містян із гуманітарною допомогою. В першому ж вантажі поряд з найнеобхіднішими речами опинилися рослини. Висаджувати квіти й трави для ірпінців стало своєрідним заспокоєнням, моментом відчути життя тут і зараз.
До акцій із висадки рослин долучалися все більше різних людей та організацій. Одні передавали саджанці, інші приїздили особисто. «Рослинна спільнота», як називає її Мирослава, активно росла. З тими, з ким у проєкті познайомили рослини, «АртПоле» продовжує спільну роботу й нині. Протягом цього року зустрічі стали можливі завдяки підтримці Європейського Союзу в рамках Стипендіальної програми для лідерів громадянського суспільства країн Східного партнерства. Щоб показати, як кожен може відновитись сам та підтримати інших у воєнний час, спільнота почала збирати свої досвіди на онлайн-платформі.
Про цю ідею, волонтерство та мистецьку роботу в період війни Мирослава розповіла в інтерв`ю спеціально для ELLE.UA.
.jpg)
Триматися і допомагати одне одному, якщо залишаєшся в Україні
У лютому 2022-го ми з Олею (Оля Михайлюк. — Ред.) вирішили залишитися в Києві. Тоді не могло бути й мови про мистецьку діяльність. Усе змінилось, зупинилось. Єдине, що можна було робити в той момент, — просто допомагати, якось разом триматися. Наші колеги з європейських країн передавали допомогу, пересилали кошти. З ними ми закривали адресні запити. Тоді ж долучилися до місцевого гуманітарного штабу.
З часом волонтерство в багатьох перейшло в професійну сферу. У гуманітарні центри, які мають зв`язки з донорами та свої мережі розповсюдження. А ми продовжували реагувати на точкові запити й опікуватися людьми на кількох вулицях в Ірпені. Ще в березні познайомились із волонтерами, які доставляли в Ірпінь допомогу. В екстремальних умовах — під обстрілами підвозили пакунки на велосипедах до річки, звідти перекидували, адже мостів вже не було. Хтось підхоплював з іншого берега і далі розносив людям, які залишилися в місті. Коли Ірпінь деокупували, ми вирішили поїхати туди, познайомитися, відвезти деякі речі та продукти.
Це було у квітні 2022-го. Багато місцевих ще були налякані. Деякі люди продовжували жити у підвалах. Ми теж були розгублені й не зовсім розуміли, що привезти та як розпочати це знайомство. Якусь каву чи шоколад, пледи? Шукали щось таке, що повертає до попереднього, мирного життя — за запахом, за смаком, на дотик. Щоб вийшло просто поговорити. Ще у Києві нам розповіли про місцевого жителя Леоніда. Його будинок повністю згорів, але дивовижним чином вціліла розсада перцю. Нам із різних місць України передали саджанці й насіння. Так серед пакунків з`явилися рослини, якими ми поділилися з Леонідом та іншими ірпінцями.
Згодом ми побачили, як рослини допомагають людям повертатися до нормального життя. Коли живеш у непевні, важкі часи, коли не можеш нічого планувати, рослини втішають. Показують швидкий результат — посадив і вже через кілька тижнів бачиш, як із землі пробивається зелень чи щось квітне. Сама праця з землею допомагає і заспокоює.
Люди запрошували нас до себе на подвір`я, на маленькі городи та присадибні ділянки, де саджали привезені нами паростки. Поруч із понівеченими від обстрілів будинками. З кожним приїздом в Ірпінь вони все більше відкривалися. Через рослини, через нашу спільну працю на грядках. Рослини, як і мистецькі твори, зазвичай не ставлять буквальних питань і не вимагають негайної відповіді. Це дає можливість краще зрозуміти своє ставлення до того, що відбувається навколо, знайти свій спосіб реагувати, взаємодіяти. Поступово в Ірпені зібралась досить велика спільнота людей, волонтерів, загалом людей з абсолютно з різних сфер. У всіх були свої досвіди, вигорання і повернення до життя.
Чим займається мистецька агенція «АртПоле»
Фестиваль етнічної музики і лендарту «Шешори», з якого ми починали, виник з ідеї показати принади Карпат та можливості зеленого туризму як альтернативу вирубкам лісів. До наступних мистецьких проєктів, створюючи для них середовище існування, ми часто запрошували не тільки художників і музикантів, а й науковців, журналістів, підприємців.
Документування подій війни у 2022-му, на жаль, теж не було для нас чимось новим. У 2014 році ми планували фестиваль у Бахчисараї. Спілкувалися з кримськими колегами, і вони якось так дивно відповідали, що Оля (Михайлюк. — Ред.) вирішила поїхати в Крим сама. Це сталося напередодні сумнозвісного референдуму в березні. Усе рухалося стрімко, і виникла необхідність фіксувати побачене — бо навіть ми самі забуваємо хронологію подій та емоцій. Потім були весна і літо на Луганщині, нетривалий, але пам’ятний досвід перебування в окупації.
Останній проєкт «АртПоля» напередодні повномасштабного вторгнення — «Ніхто не острів» — теж був присвячений півострову, утриманню взаємозв’язків з ним. Ідея була у відтворенні «свого» Криму. Такого, яким кожен із тих, хто долучився до проєкту, його пам`ятав та уявляв. Думали, що краще зможемо це зробити через максимальне наближення до Криму, тому працювали над проєктом на Херсонщині. Але минулого року після 24 лютого стало очевидно: просто уявляти щось замало. Треба повертати.
Поїздки на деокуповані території
Із Херсоном теж виникли взаємозв’язки. Після деокупації міста часто буваємо там. Не буває так, що ти приходиш до людей і кажеш: «А давайте поговоримо», і вони починають ділитися своїми складними історіями. Ні. Це відбувається поступово. Здебільшого через адресну допомогу. І запити бувають дуже різні, інколи неочевидні.
У нашої ірпінської спільноти напередодні минулорічної зими будинки були, м`яко кажучи, не відбудовані. Хтось встиг своїм коштом поставити вікна чи накрити дах, хтось — ні. До того привозили їм електрообігрівачі, але з блекаутами вони просто ні до чого. Виникла ідея з ліжниками (традиційні гуцульські ковдри з овечої вовни). Ми зв`язалися з майстринями з Карпат. Дізнавшись, для кого це потрібно, вони віддали їх за максимально лагідною ціною. Підрахували, що вийшло дешевше, ніж купувати спальники. Ми привезли ліжники в Ірпінь, щоб люди могли зігрітися, коли не було опалення, і так підтримали карпатських майстринь. І загалом взаємодію всередині країни — в Ірпені цим душевним подарункам зраділи.
Усе починається зі спілкування. Це теплий людський ланцюжок, особисті контакти й довіра. У Херсоні наші точки комунікації — гуманітарний штаб в церкві біля Антонівського мосту і «ботанічна» тусовка в одному з місцевих парків. Нещодавно привезли їм бус рослин. З одного боку звучить дивно. Але херсонські знайомі продовжували опікуватися рослинами навіть в окупації, а зараз тим більше. Додались і тварини, частину з яких врятували після загибелі їхніх господарів. Також у ботсаду є артпростір.
В «АртПолі» зараз декілька проєктів про південь України, про окуповані й деокуповані міста там. Цю мистецьку практику ми поєднуємо з волонтерством. Це скоріше таке відчуття, коли ти не можеш поїхати, наприклад, до Херсону і просто документувати, як живе місто, якщо там ти не допомагаєш. Принаймні я би не змогла. Ті, з ким я спілкуюсь останні півтора роки, — це люди з подібним баченням світу. Хоча загалом у житті вони дуже різні. Це херсонська Urban Re-Public, Український дім у Варшаві, екостанція Глибокі Балики біля Києва, Бушанська Толока на кордоні з Молдовою.
З такого спілкування виходять теплі й важливі історії. Від першої особи, спокійні й довірливі. І це допомагає пояснювати, що відбувається в нашій країні тим, хто далекий від війни, — не тільки за межами України, а навіть у нас.
Поєднання мистецьких практик й волонтерства
За останні півтора роки я з неочікуваного боку відкрила для себе декого зі знайомих — їхню емпатичність, сміливість, кмітливість, вміння заспокоювати часом у несподіваний спосіб. І познайомилася з багатьма новими людьми. Як на мене, зараз це цілком нормально — віддавати людям частину своїх ресурсів. Фінансових, часових, яких завгодно. Довкола існують різні способи допомогати.
Ті волонтери, з якими ми познайомилися в Ірпені, і ті, хто в Буші, у Херсоні, Варшаві, — кожен працює у своєму напрямі та продовжує відгукуватися на потреби людей. Свої досвіди ми вирішили зібрати на онлайн-платформі. Тут є історії, які надихають чи наштовхують на роздуми, практичні ініціативи, які можна спробувати втілити у своїй громаді. Ми фіксуємо наш досвід і те, як він може переноситися на інші ситуації, обмінюємося контактами, порадами. Не хочеться це називати проєктом. Це щось більш світоглядне.
Відрефлексувати війну, поки вона триває, неможливо
Можна спостерігати, документувати, вхоплювати певні епізоди. Дійсність зараз така інтенсивна і промовиста, що в більшості випадків мистецьке висловлення не витримує конкуренції.
На виставках я бачу багато спроб опрацювати «матеріал війни» — побите уламками залізо й спалені авто, кулі та гільзи, маскувальні сітки та ящики від патронів. Але щоб передати біль, страх, ніжність, надію і взаємодію, недостатньо мати предмет-свідчення. Важливо те, за яких обставин, з яким звуком і в якому світлі його показати. Мені близькі твори, які сполучають документальне й абстрактне. Проєкт, над яким я зараз працюю в «АртПолі», — це виставка Олі Михайлюк «Світлокола». За її задумом, тут поєднуються відео- та світлові об’єкти, створені в Карпатах протягом 2021–2023 років, та інтерв’ю з військовими і волонтерами в гуцульському селі Бабин і під Бахмутом. Це проєкт про природні патерни. Коли про них говорять бійці гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» — про кола на воді, чистоту карпатських струмків, про гори й ліси, яких їм не вистачає на сході. Роботи наповнюються чуттєвістю, яка робить їх живими й актуальними.
Твори американських експресіоністів Джексона Поллока і Марка Ротко визначають як postwar abstract painting. Тобто це абстрактне мистецтво, яке виникло через необхідність говорити і неможливість говорити про певні речі (як от війна) в образах і метафорах. Наші «Світлокола» — теж абстракція. А відеоінтерв’ю — це люди з Карпат, які зараз на передовій, розповідають про те, як «ловлять» своє світло.
Над проєктом із нами працює відомий польський саундартист Томаш Сікора. Разом волонтеримо від початку війни. Запис інтерв’ю в околицях Гуляйполя і Бахмута, з одного боку, потрібен для мистецького проєкту, з іншого — щоб підтримати військових. Показати ці розмови в поєднанні з артоб’єктами, знову зібрати допомогу і поїхати на схід. І так по колу.
.jpg)
Залишатись в Україні — моє усвідомлене бажання
Коли ми з друзями закінчували свої університети (а це той час, коли досить саркастично ставишся до світу і перевіряєш, як він насправді працює), багато подорожували, шукаючи, що робити далі. Хтось по Європі, хтось навіть по екзотичних країнах на інших континентах. Ми з Олею Михайлюк теж багато виїжджали. Та одного разу поїхали в Карпати і там зрозуміли: всі країни прекрасні, скрізь багато можливостей, іноді у чомусь там навіть легше. Але нам цікавіше тут, вдома. В Україні є ще багато недослідженого. У нас є що показувати світу й одне одному. Подобається їздити за кордон у гості, але жити — тільки тут. Таке ж відчуття було і в лютому 2022-го, і є зараз.
Текст: Альона Нагаєвщук
