17 років харизматична ведуча «Світського життя» показувала українцям закулісся гламуру, ставила гострі запитання політикам, артистам, спортсменам, митцям. Чи варто говорити, що 24 лютого на зміну світським хронікам у життя Катерини прийшли хроніки воєнні. Практично з перших днів повномасштабного вторгнення телезірка скерувала всі свої медійні ресурси на допомогу іншим. Так з’явився Telegram-канал з пошуку зниклих мирних людей, який переріс у масштабний соціальний проєкт «Знайти своїх». Паралельно Катерина активно бере участь в телемарафонах, створює з модними брендами благодійні мерчі та долучається до великих зборів на допомогу багатодітним родинам. А ще виховує трьох синів: 20-річного Іллю, 5-річного Івана та Данила, якому нещодавно виповнився рік.
В інтерв’ю старшій редакторці ELLE Світлані Кравченко Катерина Осадча розповіла про «довгострокове волонтерство», секрети свого war-life balance та ставлення до публічних осіб, які досі замовчують війну.
ELLE.UA Вашому проєкту з пошуку зниклих цивільних «Знайти своїх» уже сім місяців. Скількох людей удалося знайти? Підсумуйте цей період.
Катерина Осадча За сім місяців наша волонтерська команда виросла, методи пошуку змінювалися і продовжують змінюватися. Тому що, як виявилося, ми не можемо взяти за взірець схожі воєнні ситуації інших розвинених європейських країн, де б у XXI столітті відбувався такий жах. Тому ми будували все з нуля. Оскільки ми співпрацюємо з поліцією та Національним інформаційним бюро, було б некоректно заявляти: «Ми знайшли». Це колективна робота — наша, правоохоронців, інших волонтерів. Тому можу підсумувати, що загалом за цей час кількість людей, яких було знайдено, які повернулися з окупації чи вийшли на зв’язок, наближається до двох тисяч.
Сьогодні з нами працюють близько 60 волонтерів, які допомагають на різних напрямках. Це і пошук списків людей, і оцифрування, і ручний пошук, і безпосередній контакт із заявниками, і передання інформації поліції, і підключення ресурсу соцмереж, і щоденна рубрика у «Сніданку». Також щопонеділка у марафоні ми шукаємо зниклих через екран телевізора. І можу сказати, що цей пошук також дієвий, тому що до нас на зв’язок виходять люди і надають інформацію. Це надзвичайно цінно.
За пів року наша структура стала величезною. Мережа наших друзів-волонтерів у містах і волонтерських організацій росте.
Допомагати може абсолютно кожен.
ELLE.UA Ви згадали співпрацю з Нацполіцією та Національним інформбюро. Ви маєте на увазі обмін інформацією?
К.О. Так, ми передаємо їм усю наявну в нас інформацію. На початку війни ми стикалися з певною упередженістю щодо того, що волонтери можуть знайти зниклого швидше, ніж офіційні органи, яким і так є чим зайнятися. Ми все ж наполягали і наполягаємо, що паралельно із заявою до волонтерів необхідно подавати заяву і в поліцію. Не треба думати, що вашу справу відкладуть на безрік, — цим займаються, людям надають статусу безвісти зниклих. До того ж поліція бере тест ДНК і в разі загибелі розшукуваного зв’язується з родичами.
ELLE.UA З якими найбільшими складнощами ви стикаєтеся під час пошуку людей?
К.О. На кожному етапі ці складнощі різні. Скажімо, навесні найтяжче було здійснювати пошук у Маріуполі, де сотні тисяч людей перебували без зв’язку. У нашому Telegram-каналі десятки тисяч звернень стосувалися саме зникнень у Маріуполі. Ми розуміли, що людей вивозять у напрямку РФ, але не знали, як це відстежити. Коли місто окупували й активні бойові дії там припинилися, частині людей вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію, але ми й досі шукаємо багатьох маріупольців (дякувати богу, є волонтери, які можуть сходити перевірити той чи інший будинок або квартиру). Нині найбільша проблема — це полон цивільних. За найменшими підрахунками, йдеться про тисячі людей, яких забирають на блокпостах, яким інкримінують тероризм, а потім утримують у колоніях так званих ДНР, ЛНР чи Росії.
ELLE.UA Здається, там є свої юридичні тонкощі: не всі полонені значаться у списках.
К.О. Річ у тому, що немає обміну цивільними. Це найбільше проблема, яку ми зараз намагаємося дослідити. Наша влада робить усе, щоб витягнути їх усіма можливими способами. Є паралельна проблема — припущення полону. Тобто списки цивільних, які перебувають у полоні, неповні, є ті, про кого нічого не відомо, є припущення родичів або слова свідків, коли людей забирали, а потім слід зникав... І це найважчі випадки, тому що ми не можемо отримати жодної інформації з боку окупанта. Але ми все одно продовжуємо шукати через правозахисників, через волонтерів, яким удалося повернутися з полону.
ELLE.UA Кожна історія — це великий біль і трагедія, але, можливо, ви поділитеся випадком, який вразив вас найбільше за останній час?
К.О. Якщо ми вже говоримо про цивільних полонених, то відразу згадую спілкування з мамою, син якої зник у березні. Хлопець саме волонтерив у Ірпені, коли потрапив у російський полон. І от з березня мати не знала нічого про його місцеперебування, доки влітку один із цивільних заручників не повернувся додому. Він знайшов жінку і сповістив, що її син живий, перебуває в колонії на території так званої ДНР. І от цей жах мами, 19-річного сина якої просто з вулиці викрали і помістили в абсолютно нелюдські умови, важко навіть уявити. А таких випадків дуже багато, вони мені болять найбільше. Кожна історія — це людська трагедія.
Абсолютно всі контакти, всі можливі хронологізації ми передаємо родичам, тому що тут важливий комплексний підхід. Паралельно робляться заявки в різні організації, в той же Червоний Хрест. Тому що ми, на жаль, не маємо єдиної бази, а деякі міжнародні організації не діляться інформацією, яка зібрана з тієї сторони, її надають тільки родичам. Тому робота рідних у цьому плані теж дуже важлива. Як говорив Олег Котенко, уповноважений з питань зниклих безвісти, родичі — найкращі пошуковці, вони докладають величезних зусиль.
ELLE.UA Тому що в родичів найвищий градус небайдужості...
К.О. Ми зі свого боку теж допомагаємо, чим можемо. Повертаючись до теми, з якими труднощами нам доводиться стикатися в процесі пошуку... У волонтерстві найважче — це постійна зміна контексту. Коли ти прокидаєшся і бачиш, що деокупували Ізюм, а це означає, що зараз дехто зі зниклих вийде на зв’язок, а когось, на жаль, ми знайдемо в братських могилах. Робота наших дівчат, які займаються пошуками, — кропітка і дуже ювелірна, тому що тижнями й місяцями можна нікого не знаходити. Але потім, коли вдається, ми радіємо всією командою, що все зроблене було недаремно.
ELLE.UA Катю, у свій день народження ви разом з фондом «Твоя опора» запустили великий благодійний збір «Дім для дітей», у рамках якого ви плануєте придбати дім для родини Целухіних. Розкажіть, як обиралася ця родина з тисяч тих, кому потрібна допомога?
К.О. Звичайно, я як волонтер хочу одразу робити багато і залучати величезні кошти. Я щодня бачу історії людей, які втратили житло. Розумію, що допомогти всім мені не під силу, але вірю, що українці мають консолідуватися: кожен дасть по 100 грн — і ми придбаємо спочатку один будинок, потім ще один. Ми із самого початку повномасштабного вторгнення спілкуємося з уповноваженою в справах дітей Дар’єю Герасимчук, обмінюємося інформацією щодо дітей, усиновлення, великих родин, які прихистили дітей. І ситуація така, що зараз понад сто таких родин залишилися без житла. Тобто їм більше немає куди повертатися. І стало зрозуміло, що потрібно робити великий проєкт і почати з однієї сім’ї. Родина Целухіних втратила не тільки дім, а ще й батька, який загинув у цьому будинку в Рубіжному. Зараз Ірина, його дружина, сама виховує десятьох дітей. Я була в їхньому тимчасовому житлі на Івано-Франківщині — це три малесенькі кімнатки, 44 квадратні метри на 13 осіб! Я не змогла пройти повз цю історію, тому дуже вдячна фонду «Твоя Опора», одному з найпрозоріших українських фондів, що відгукнулися на мою пропозицію і стали надійним партнером. Вірю, що наш великий збір триватиме, доки всі родини не отримають своє житло й не житимуть у комфорті. Ми не зможемо повернути їхнє довоєнне життя, але зробити його принаймні трохи щасливішим — зможемо.
ELLE.UA Як людина, яка постійно долучається до зборів та благодійних проєктів, чи помітили ви тенденцію до зменшення донатів з боку українців?
К.О. На жаль, за ці місяці українці збідніли. Багато хто залишився без роботи, комусь урізали зарплату. Ми бачимо, що відбувається з курсом долара. І річ не в тому, що українці стали донатити менше, бо збайдужіли чи звикли до війни, — ні. Просто в Україні стало менше грошей. Але ми бачимо по нашому збору: люди скидають по 50, 100, 150 грн, іноді по 20 чи 30. Тобто донатять, хто скільки може. Можливо, донати стали меншими, але залученість людей не згасла. Українці вже стільки коштів перерахували на різні збори, що з нас може брати приклад будь-яка країна. Напевно, жодна європейська нація так би не ділилася власними коштами, як ми. Так, у світі можуть зібрати на щось разово, але наші співгромадяни донатять сім місяців без упину! Це стало вже національною ідеєю: прожив день — задонать на ЗСУ, дрон, автомобіль, будинок для родини, операцію для дитини, відновлення Бучі тощо. Нам сьогодні більшого й не треба: уцілів будинок — щасливі, є пара взуття — і тому раді. І я впевнена, що більшість українців, обираючи між якоюсь покупкою і донатом, оберуть друге.
ELLE.UA Як змінилося ваше життя за ці сім місяців? Який вигляд сьогодні має ваш звичайний день?
К.О. Життя перевернулося з ніг на голову, як і в більшості українців. Я живу в абсолютно іншому світі. І раніше зі «Світським життям» 17 років я працювала в режимі нон-стоп, але зараз крім телевізійної діяльності я майже безперервно займаюся пошуковою. Паралельно вивчаю мільйон речей, як-от IT, тому що маю вникнути в спеціальні алгоритми пошуку. Сиджу в безконечних Telegram-групах, постійно листуюся, читаю, стежу за інформацією.
ELLE.UA Як людина досить чутлива і небайдужа, де ви черпаєте сили, щоб допомагати іншим?
К.О. Паралельно з робочими справами я мама двох маленьких дітей. Це також займає багато часу, тому я намагаюся тримати баланс. Діти дуже чутливі до змін навколо, тому ці сім місяців вони потребували уваги як ніколи. Данило з піврічного клубочка перетворився на річну дитину, почав сидіти і повзати, щось говорити, вже має перші зуби. З Іваном також потрібно щось читати, вчити. Тому секрет моєї енергії — це перемикання режимів. Так, планів робочих багато: і збір коштів, і розширення команди, і запуск нових проєктів — але є дні, коли я відкладаю телефон і займаюся тільки дітьми, гуляю з ними і дивлюся мультики. Волонтерство — це також професія, а бути довгостроковим волонтером — ціле мистецтво. У кожній роботі є фінансова мотивація, а волонтерство передбачає безоплатну самовіддачу, тому тут важливо вберегти себе від швидкого вигорання. Ми з волонтерами постійно говоримо про те, що потрібно розподіляти й економити свої сили. Оскільки ми прагнемо працювати довго, тому краще виділити всього годину на день, але, скажімо, впродовж року. Ви ж розумієте: навіть якщо завтра закінчиться війна, пошук зниклих триватиме. Тому важливо тримати баланс між волонтерством і своїм життям. Я часто прошу дівчат не заганятися і перемикатися, інакше можна збожеволіти.
ELLE.UA У процесі пошуку зниклих ви використовуєте різні ресурси та майданчики, в тому числі й соцмережі. Сьогодні зірки й інфлюенсери поділилися на два табори: хтось із 24 лютого активно постить інформацію про збори чи розповідає про ключові події на фронті, а хтось відмовчується: мовляв, Instagram зносить акаунти, до того ж ми всі бачимо та читаємо одні й ті ж новини, перепощування не має особливого сенсу. Як вважаєте ви: чи мають люди з багатотисячною аудиторією використовувати свої сторінки для висвітлення саме воєнного контенту?
К.О. Не мають, а мусять! Соцмережі — це унікальна річ, на тебе людина підписана, вона тобі вірить, іде за тобою, твоїм життям, дослухається до тебе. А отже, вона може почути від тебе якусь важливу інформацію. У перші дні я багато постила, і мені дотепер люди дякують, що саме за допомогою моїх публікацій знайшли ліки, пологовий будинок чи суміш. Якщо в інфлюенсера аудиторія переважно українська, то, можливо, й не варто безконечно перепощувати новини. Але якщо аудиторія є в РФ і за кордоном, треба поміркувати, як подати контент так, щоб його не забанили. Я теж на своїй сторінці останнім часом не пощу фотографії війни, мені теж були попередження, але ж можна розмістити своє фото і послати зрозумілий для всіх меседж. Зносять зазвичай за світлини, а не за слова. Ми, українці, завжди знаходимо вихід з будь-яких ситуацій, то невже не зможемо креативно обійти алгоритми Instagram? Головне — не мовчати.
Робити вигляд, що війни не існує, — це злочин.
Я не розумію блогерів і зірок, які не рефлексують. Не розумію, як публічна людина може стояти осторонь і не закликати свою аудиторію до якихось дій. Коли в Кременчуку вдарили по ТЦ чи у Вінниці по Будинку офіцерів, люди одразу почали робити репости, в які лікарні повезли потерпілих, де потрібна кров, де розміщені центри психологічної допомоги, де збирають речі. І ці публікації з допомогою блогерів з великою аудиторією могли б швидше дійти до підписників. А якщо блогер мовчав, боячись, що ці перепости будуть токсичними для його блогу, то він просто відрізав людей від важливої та і, можливо, критично необхідної для них у той момент інформації.
