Вийшла друком книга «Очі війни» — документальний фотопроєкт та новий літопис боротьби від Костянтина та Влади Ліберових. Це видання зібрало 280 чесних і разючих світлин, зроблених на найгарячіших ділянках фронту з 2022 по 2025 роки: під мінометними обстрілами, за кілька десятків метрів від ворога та під час виснажливих ротацій на «нулі». Проте перед нами не звичайний альбом чи хронологія подій, а цілісний художній доробок, що вимагає глибокого емоційного занурення. Через такі тематичні розділи, як «Боротьба. Військові», «Да Вінчі», «Нова війна», «Полон», «Боротьба. Цивільні» та «Надія», автори осмислюють власний досвід і фіксують реалії воєнного часу — зі страхом, втратами, але й незламною надією. Кожне фото супроводжується точними документальними підписами з іменами героїв та обставинами зйомки, а тексти Влади Ліберової оголюють психологічний нерв і біль цієї війни.
Про те, як створювалася ця фотокнига, як це — працювати в епіцентрі бойових дій і чому важливо закарбувати новітню історію України, дивіться в нашому інтерв`ю з Владою та Костею Ліберовими.
У вас величезний архів: як саме обиралися світлини? Скільки часу зайняла підготовка книги?
Це була, мабуть, найважча частина роботи. Настільки, що ми, мабуть, півроку не могли просто підступити до неї, бо усвідомлення, що з сотень тисяч світлин треба відібрати близько 300, просто паралізувало. Левова частка відбору лягла на плечі Кості. За кілька місяців він зробив вибірку з 3000 фотографій, з яких, вже маючи приблизну структуру книги, ми разом з дизайнерами відбирали ту саму сіль, що піде в друк. На фінальному етапі макета ми з Костею зрозуміли, що загрузли. Книга виходить роздута, а Кості, як автору більшості світлин, було важко щось «різати». Тому я відправила його працювати на Донеччину до військових, на день закрилася з дизайнерами, і наприкінці дня ми мали щось більш-менш схоже на фінальний варіант. Правда, з тієї поїздки Костя привіз дві фотографії, без яких я не бачила книгу, і все знову посипалось. Загалом низка сюжетів та світлин знімалися вже на фінальній стадії макета. Наприклад, унікальні світлини бойового запуску ракети «Фламінго», бойова робота «Хаймарсів». Робити книгу про війну, яка ще не закінчилась, — це робота з живим організмом, ми чітко це усвідомлювали. Якщо підсумувати, то від моменту, як Костя почав працювати з архівом, до фінального макета книги пройшов десь рік з копійками, і то завдяки тому, що в нас був чіткий дедлайн від наших партнерів та спонсорів, банку ПУМБ. Якби не цей дедлайн, усе могло б тягнутись і донині, бо це насправді страшенна відповідальність.
Усі фото мають підписи й, відповідно, кожне має свою історію, але, напевно, є історії, які є особливими саме для вас через емоційну вагу, яку вони несуть?
Кожна зі світлин та історій у цій книзі — особлива. Кожне обличчя в цій книзі, кожен кадр так чи інакше залишили дуже сильний слід у нас. Інколи цей слід такий глибокий, що його правильно назвати шрамом. Одна з таких історій — це розділ про Героя України та нашого друга Дмитра «Да Вінчі» Коцюбайла. Так трапилось, що ми стали свідками його загибелі у 2023 році. Це досі болить, як тоді, і, мабуть, болітиме до кінця нашого життя. Ми довго не знали, що робити з цими фотографіями, але коли почали працювати над книгою, зрозуміли, що їхній час настав. Було дуже боляче занурюватись у ту частину архіву. Повертатись у той страшний день і знову наче опинитись там, знову це пережити. Ми дуже вдячні нашим дизайнерам Саші Биченко та Олексію Саленку за те, що вони максимально відчули нас, нашу книгу та дуже допомогли з візуальним рішенням цього розділу. Там майже немає великих розворотів. Усі світлини від моменту нашого знайомства з Да Вінчі до його загибелі йдуть суцільною горизонтальною візуальною стрічкою. Це зроблено свідомо, щоб трагедія героя і передусім людини, яку ми любили та поважали, не стала місцем для задоволення цікавості. Він жив героєм і загинув героєм, і на наші плечі впав величезний тягар відповідальності показати світу, як це сталось. Але найменше ми хотіли, щоб світ упивався деталями. Бо важливо не це, а якою людиною він був, яким відданим і безстрашним командиром, люблячим чоловіком і просто хлопцем з величезним добрим серцем. Саме тому єдині великі розвороти в цьому розділі займають світлини памʼяті про нього. Бо саме це ми маємо нести в серці. Памʼять і величезну вдячність.
Чи були кадри, які ви свідомо вирішили не включати до фотокниги, хоча вони були сильними в художньому плані? Де для вас проходить межа між документуванням історії та повагою до приватності/болю людини?
Питання межі й того, де вона має проходити, не покидало нас від початку створення до моменту віддачі в друк. Не покидає й досі насправді, бо ніхто й ніколи не зможе тобі сказати, як правильно. Ми чітко усвідомлювали, що є певний ліміт болю, який людина може пропустити через себе, не відвернувшись. А нам було дуже важливо, щоб ця книга не перетворилась на такий собі хорор, який вимикаєш після 15 хвилин, бо далі просто неможливо дивитись. Ми говоримо про це на початку книги, пояснюючи, чому обрали саме таку назву книги. «Очі війни» — це не про людей з камерами, які опинились на місці подій. Це виклик.
.jpg)
Це холодний жорстокий погляд самої війни, який ми відчули на собі 24 лютого 2022 року, і виклик цей погляд витримати. Подивитись їй просто в очі й не відвернутись. Бо тільки тоді ти перестаєш бути безправним обʼєктом, ти стаєш частиною історії, яка сама вирішує свою долю. Ми ухвалили для себе це рішення на початку великої війни, коли взяли камери в руки й пообіцяли собі ніколи не відвертатись. Ми хотіли провести цим шляхом нашого глядача. І тут важливо розуміти, хто наш глядач. У якийсь момент створення макета ми відчули, що потрапляємо в пастку всіх професійних воєнкорів. Коли ти робиш книгу не для звичайної людини, а для колег. Обираєш кадри, які будуть цікавими людям з професійної спільноти, які, так само як ми, бачили та пережили забагато і тому можуть це перетравити. Але в історичному сенсі ця книга була б пуста та бездушна, бо стала б таким собі портфоліо для своїх. Тоді ми переосмислили підхід та почали спочатку. Ми повернулись до самих себе, якими ми були до 24 лютого, якими ми були до цього досвіду. І дали тим Кості та Владі голос. І таким чином дали голос звичайним людям, які, як і ми, не були готові до всього того, що нам доведеться пережити, але мусили змінитись, щоб вижити й залишитись людьми.
Ця книга — про всіх нас. У цьому її найбільша цінність. І власне, відповідь на ваше питання криється тут: цю межу будували не ми, якими ми є зараз. А ті, ким ми були до цього всього.
Так, ми хотіли зробити нашу книгу максимально чесною, ми хотіли, щоб її було важко дивитись, як важко дивитися в очі війни. Але щоб цей тягар був підйомним для глядача як тут, вдома, в Україні, так і у світі. Чи зробили б кадри польової ампутації в підвалі на лінії бойового зіткнення цю книгу правдивішою? Так, бо війна — це кров, це біль та бруд, і цього достатньо в цій книзі. Але правда полягає також у тому, що жодна книга, фотографія, художня чи документальна кінострічка все одно ніколи не зможуть передати всього. Тож, обираючи між максимальною чесністю й тим, щоб глядач міг, хай і із зупинками, продивитись цю книгу від першої до останньої сторінки, ми обрали друге.
Коли фотографія потрапляє з камери на папір, вона змінює свій «темп». Чи змінило відчуття віддрукованого кадру ваше власне сприйняття того, що ви зняли на фронті?
Так. Це насправді особливий досвід. Життя світлини на екрані та на папері відчувається зовсім інакше. Ти можеш видалити світлину з усіх електронних носіїв, але ти ніколи не можеш змінити те, що надруковане. Це стає історією. Ти наче остаточно кажеш: було так, я це бачив, я був там, я пережив це. І ти більше ніколи не зможеш повернутись назад та щось виправити. Книга — це моноліт, який існує в матеріальному світі так само, як і ти. І тому все, що в ній надруковано, так само починає існувати без можливості маніпуляцій. Для автора це страшенна відповідальність у процесі й ні з чим не зрівнянне відчуття в кінці. Хіба що з народженням дитини. Для нас цей досвід ішов буквально поруч. Ми почали безпосередньо працювати над макетом, коли я завагітніла, а віддавали макет у друк з присвятою та фотографією першого УЗД сина за пару тижнів до його народження. А на першій презентації «Очей війни» Ной вже був з нами. Ця книга присвячена йому. Її не було б, якби не він, і наш друг та наставник Єфрем Лукацький навіть жартував, що авторами книги мають бути не Костянтин і Влада Ліберови, а Костянтин, Влада і Ной Ліберови. Повертаючись до вашого питання, бачити свою роботу в друці, тобто ось цей шлях від ідеї у твоїй голові до чогось реального, що можна відчути в матеріальному світі, — так само зворушливо, страшно, відповідально і безкінечно щасливо, як уперше тримати в руках власного сина, якого так довго чекав та мріяв зустріти.
Як відбувався контакт із бригадами, які ви супроводжували на лінії фронту, як обиралися локації?
Левова частка історій у цій книзі присвячена саме фронту та нашому досвіду роботи з військовими. Тому без них створити її було б неможливо. У професійній спільноті ходить багато легенд та спекуляцій на тему нашого допуску до певних локацій, але правда полягає в тому, що абсолютно все будується на особистих контактах з людьми на місцях. Якщо конкретний солдат, який має супроводжувати тебе туди, де смерть чекає на тебе на кожному кроці, не довіряє тобі, нічого не буде. Ніякий наказ зверху, як нам приписують, не змусить конкретного військового сісти з тобою в човен та плисти під обстрілом і полюванням ворожих дронів форсувати лівий берег Дніпра, тобто в саме пекло, якщо він не впевнений, що на тебе можна буде покластись у кризовий момент. Жоден військовий не візьме із собою беззбройного цивільного в штурм, якщо має бодай найменший сумнів, що цей цивільний може стати тягарем, а не підтримкою. І ми пишаємось, що стали для багатьох військових саме тими людьми, яким вони довірили свою історію. Локації обиралися дуже просто: ми їхали туди, де найбільш гостро, де саме пекло, бо саме там відбувається історія. Фактично ми охопили всю лінію фронту, окрім Маріуполя, адже в березні 22-го ми ще не мали ні досвіду, ні розуміння, ні тих самих особистих контактів, які могли б дозволити нам там опинитись.
Чи була цензура з боку пресофіцерів у процесі роботи?
Ми не можемо назвати це цензурою, але, звичайно, ми погоджували низку безпекових питань з компетентними людьми та відповідними військовими, бо війна досі триває, і головне в нашій роботі — це не нашкодити нашим Силам оборони. Жодна книга не варта людського життя. Усе інше було на наш розсуд. І ми безкінечно вдячні сьогодні всім, хто допомагав та супроводжував нас на цьому шляху. Але тут також треба розуміти, і це наш особистий біль, що дуже велика кількість місць та локацій з книги — сьогодні окуповані території. Тож питання безпеки тут відпадало саме собою.
У книзі є різні підрозділи, які трактують певні етапи/формати цієї війни: війна 2022 року, схожа на ту, що ми бачили в історичних фільмах, і НОВА ВІЙНА, яка виділена в окремий підрозділ книги. Чим відрізняються для вас як для фотографів ці формати в роботі?
Ми вперше відчули, що війна змінюється, десь у середині 2024 року. Масова поява FPV-дронів вплинула не тільки на театр бойових дій, але й на спосіб її документування. Це вже не про твоє відчуття безпеки. Війна — це завжди небезпечно, це завжди випробування долі. Але FPV-дрони прибрали з цього всього відчуття, що тобі може пощастити. Я памʼятаю, як ми виїжджали з майже повністю окупованого Бахмута, в якому лишалась лише одна вулиця, підконтрольна нашим Силам оборони, у травні 23-го. З військовими в кузові пікапа, на шаленій швидкості, коли снаряди один за одним падали туди, де ми щойно пронеслись, але ти казав собі: «Проскочемо! Вирвемось!» Ти вірив у власну удачу та молився на неї в моменті. FPV-дрони прибрали відчуття власного фарту. Все стало дуже просто. Якщо оператор дрона бачить тебе у свій екран і вважає тебе своєю ціллю, ти майже нічого не можеш із цим зробити. Снаряд може впасти поруч і не зачепити тебе. Ми проживали це десятки разів раніше. Але якщо на тебе полює дрон, шансів для маневру дуже мало. Як фотографи, ми відчули, наче війна вислизає від нас. Якщо на початку вона сама дивилась на нас і від цього погляду неможливо було сховатись, то тепер вона сама наче ховала своє обличчя. Ми опинились у точці, де бойові дії стали в рази більш страшні та жорстокі, але можливості задокументувати це майже не лишилось. Війна заховалась під землю, в суцільну темряву.
Жодна світлина не передасть відчуття тваринного страху, коли ти чуєш поруч дзижчання FPV-дрона. Жодна фотографія не покаже, як це — відчувати себе мішенню, коли ти знаєш, що тебе бачать, але ти ніколи не матимеш можливості побачити того, хто намагається тебе вбити.
Так почала змінюватись і наша фотографія. Там, де звичайна камера, як і людське око, не бачили нічого, окрім суцільної темряви, ми використовували інфрачервону камеру, яка бачить зовсім в іншому спектрі. Це дало нам фору на якийсь час, поки в масовому використанні ворога не зʼявились нічні дрони, які бачать у темряві тепло від людського тіла, і, відповідно, ти перетворюєшся на яскраву точку в екрані ворога. Сучасна війна в Україні — абсолютно унікальний історичний досвід. Обʼєктивно, світ ніколи раніше не бачив такої війни. Технології дають нам можливість бити глибоко в тил ворога, залишаючись у відносно безпечному місці, але це працює в обидві сторони. А ще, хоч би як далеко ми сягнули технологічно, війну все одно виграють люди. Звичайні піхотинці. Наскільки нам відомо, Костя — останній цивільний документаліст, який зміг зайти до піхоти в серпні 2025 року, ці кадри є в книзі. Якщо все заплановане вийде — скоро буде новий матеріал з піхотою на «нулі», рівно через рік. Бо неможливо дістатись цивільному туди, звідки часто не можуть вийти самі військові. Обвалена логістика, відсутність ротацій — це реалії, з якими стикаються як військові, так і ті, хто про них говорять. І нам це дуже болить. Бо сьогодні ті, хто віддає життя за нашу свободу, знову стали невидимими. А ми обіцяли собі, що ніколи не дозволимо цьому статись. Тому й продовжуємо намагатись. Навіть якщо власна удача тепер не варта нічого.
Ви згадуєте фотографа Єфрема Лукацького як вашого провідника у світ військової документалістики. Як саме його настанови вплинули на вас особисто?
Єфрем — особлива для нас людина. У якомусь сенсі він дав нам відчуття того самого мудрого, доброго, хай і дуже суворого, але такого, що підтримує попри все, батька, якого не змогли нам дати власні батьки. І це безцінне для нас. І так, якби не він та його абсолютно прямолінійний і навіть грубий дзвінок, коли ми ледь були знайомі, з порадою погуглити, як знімають війну, або повернутись до більш безпечного заняття, — ми б, мабуть, ніколи не стали тими, ким є зараз. Єфрем — унікальна людина не тільки для нас, а й для всієї сучасної історії України. Людина, яка єдина зняла, як заносили український прапор у Верховній Раді у 91-му році. Людина, яка зі своєю камерою стала свідком усіх без перебільшення ключових подій в сучасній українській історії і яка досі, вже в поважному віці, не зрадила собі й своїм ідеалам та продовжує ризикувати життям, документуючи цю війну. Те, що саме він написав передмову до нашої книги, — величезна честь для нас. А ще ми дуже віримо, що одного дня зможемо побачити його велику книгу у світі. Тож, Єфрем, якщо ти це читатимеш, ми знову наполягаємо, що ти маєш сісти за свій архів. Це потрібно всьому українському народові.
Якби ця книга потрапила до рук людини через 50 років, яке одне відчуття або думку ви б хотіли їй передати без слів?
Війна — це найгірше, що коли-небудь створювало людство. Це чорна сторона історії, але навіть у цій суцільній темряві можна знайти світло та надію. Бо їх треба шукати не зовні, а в собі. І саме війна стає точкою, яка дає змогу людині зазирнути в цьому пошуку так глибоко в себе, як ніколи раніше.
