28 квітня в Театрі імені Івана Франка відбулася прем’єра вистави «Троянство» режисера Давида Петросяна за п’єсою Максима Курочкіна. Це спроба чесної розмови про героїзацію і надлишкову патетику — з великою часткою іронії та незручних запитань. Наприклад, навіщо сьогодні в театрах одночасно ставлять дев’ять «Енеїд» і чому досі глядачів часто сприймають як неосвічену масу.
За сюжетом драматург отримує замовлення на адаптацію відомої всім поеми «Енеїда». У процесі роботи він починає переосмислювати міф: у його версії відсутній сам Еней, натомість голос отримують ті, хто «залишився поза увагою і не потрапив на сторінки відомих поем Вергілія і Котляревського». Такий підхід не знаходить підтримки в команді, і поступово історія трансформується у звичний народний бурлеск. Тим часом драматург балансує між бажанням відповідати очікуванням публіки та потребою залишитися чесним із собою.
Візуально вистава наповнена продуманими й детальними рішеннями: зелений хромакей, що буквально «з’їдає» сценічний простір, костюми, які з кожною сценою стають дедалі гротескнішими, і відеоарт на екранах, що підсилює емоції та почуття персонажів.
Ми поговорили з художницею Ольгою Штейн про роботу над сценографією та костюмами, взаємодію з режисером і пошук візуальної мови для цієї історії. А також ексклюзивно ділимося зніманням у костюмах з вистави — на сцені під химерами, де відбувалися репетиції «Троянства».
Ольга в костюмі хористок-музиканток з вистави «Троянство» на сцені під химерами, Театр ім. Івана Франка. Фото: Тетяна Тадай
Робота над виставою «Троянство» — це не перший ваш досвід як сценографки й художниці з костюмів. Раніше ви вже працювали з Давидом Петросяном над виставою «Гедда Ґаблер». Розкажіть про ваше знайомство і творчий тандем. Імовірно, якщо це вже другий ваш спільний проєкт, ви знайшли спільну мову та бачення?
Знайомство в нас було таким: Давид побачив мою роботу з хутром після сольної виставки Taxidermy room у Франкфурті й написав з пропозицією співпрацювати. Ми довго не могли зустрітись, бо я була за кордоном. Минуло пару місяців, і я мусила летіти в Лондон на Frize, після чергової резиденції на Кіпрі, потім планувала Афіни, але була змушена зробити перерву та повернутися до Києва для продовження візи. В мене був буквально один вечір, і після якогось відкриття в Малій галереї Арсеналу ми нарешті познайомились особисто.
Не хочеться говорити за двох про спільну мову, тож від себе зауважу, що з Давидом ніколи не буває хибної розмови — і я це дуже ціную. Наприклад, якось він дав мені прочитати свій примірник «Грубого зошита» Агати Крістоф, а я йому — список літератури про деколоніальні штудії й дещо з улюбленої культури зінів та артбуків.
До речі, про «Гедду Ґаблер». Тоді в інтерв’ю Harper’s Bazaar ви сказали, що завдячуєте «солодкій млості незнання та романтичним ілюзіям», які не дали вам знайти причин для відмови. Що ж цього разу надихнуло вас працювати над виставою «Троянство»?
У тому ж інтервʼю я говорила, що маю «особистий запит на інклюзивний театр, на сучасний текст, на міждисциплінарні співпраці».
Тож, коли Давид подзвонив уже з черговим запрошенням, воно було тим, від якого неможливо відмовитись. Це була пропозиція зробити «Державу» Платона разом з ветеранами. Я перечитала текст за 2 дні й дуже захопилась цією ідеєю. Пізніше Давид прийшов з неперевершеним уривком з тексту «Енеїди» Максима Курочкина, неймовірними біографічними історіями ветеранів російсько-української війни та музикою Алли Загайкевич, і я відчула, що тут неможливо серцю мовчати. Хоча, зізнаюсь, не розуміла, як вписати цей проєкт у графік початку своєї насиченої роботи з обʼєктом монументальної спадщини. Вже дуже чекаю можливості анонсувати це моє дуже трепетне починання. Можливо, це станеться у травні.
Якось наші розмови з Давидом про театральний сезон співпали з моєю роботою зі створення кураторської програми для artist-run space thesteinstudio 2026. Так, окрім ідеального виставкового року, що розпочався з читання щоденників, написаних в окупації, одночасно почався театральний рік із трилогією: «Троянство», «Будь мужиком», «Держава» — і ще дещо, якщо ви дозволите мені поки що зберегти цю таємницю.
Співпадіння у кураторській та художній практиці з фокусом на театральні проєкти — розкіш, бо це можливість говорити про важливе нероздільно і тільки про ту проблематику, яка щиро чіпає.
За приємну, хоч і коротку перерву в театрі я встигла зробити 7 проєктів, декілька виставок з повністю ньюпродакшеном і вигадала собі додаткову задачу як бережливу умову для комфортного повернення — не зупиняти власний виставковий процес. Паралельно до премʼєри «Троянства» я все ж відкрила нову виставку: проєкт за кураторства Олександри Погребняк «Ідеальна географія», тож ніби-то поки все виходить.
Ольга у костюмі хористок-музиканток з вистави «Троянство» на сцені під химерами, Театр ім. Івана Франка. Фото: Тетяна Тадай
Попередня вистава йшла в Театрі на Подолі — у більш камерному, ніж сцена театру Франка, просторі. Чи стало це для вас викликом, чи, навпаки, відкрило більше можливостей для фантазії?
Не певна, що розмір чи ресурси були тим, про що я думала або в чому відчувала виклик. Натомість робота над проєктом була настільки непересічною, а необхідного до осмислення і серцем, і головою — стільки, що це впевнено забирало весь мій фокус. Творчою командою, до якої входили відеохудожник Богдан Бунчак, композиторка Алла Загайкевич і драматург Максим Курочкін, ми були присутні майже на всіх репетиціях, опрацьовуючи матеріал паралельно з режисером. Окремо хочу зазначити: спостерігати за роботою Сусанни Карпенко та музиканток було справжньою насолодою. Здавалося, ніби ти став свідком таємного магічного ритуалу.
Бажання не уникати складних тем і говорити про болюче теперішнє потребувало непересічної уваги. Як підступитися до кліше про травму і війну, як опрацьовувати досвід ветеранів, як починати розмову про нехтування болем інших, як знайти висловлювання про інструменталізацію та втрату субʼєктності, як вчиняти інституційну критику, а не стендап-шоу, як не ховатись у дистанцію, яку дозволяють художній жест і театр в цілому? В цій зоні відчувала виклик думці.
Не можу не сказати ще й про те, що неймовірна команда театру Франка — це опора, з якою мені не було страшно йти в це переживання, за що я їм дуже вдячна.
.jpg)
Ольга у верхній частині костюма Афіни з вистави «Троянство» на сцені під химерами, Театр ім. Івана Франка. Фото: Тетяна Тадай
Пропоную детальніше поговорити про «Троянство». Чому вам захотілося працювати над цією виставою?
Я була абсолютно ангажована. Памʼятаю про текст Максима Курочкіна «Кандід», коли Давид показав мені шматочки «Енеїди», а потім, не лишаючи шансів оговтатись, в нас склалось дійти до спільної зустрічі вживу, де, стикнувшись з формою того, як Максим конструює думки, я зрозуміла, що це буде надзвичайно складний, але не менш цікавий процес.
У 2025 році в thesteinstudio за кураторства Катерини Яковленко сталось декілька solo show Станіслава Туріни. Окрім кураторського тексту, на виставках була присутня розширена експлікація від Стаса у вигляді словника. Я часто повертаюсь до його роботи з текстом як до чогось, що щиро люблю, хоча потребую додаткового часу та сили для розуміння. Випадково читаючи матеріали до нового проєкту Станіслава «1000 слів з інвалідністю» — паралельно з деякими шматочками тексту Максима Курочкіна, я зрозуміла, що навіть за ніякій формальній схожості це вміння працювати зі словами тепло має для мене особливу близьку харизму.
.jpg)
Ольга у верхній частині костюма Афіни з вистави «Троянство» на сцені під химерами, Театр ім. Івана Франка. Фото: Тетяна Тадай
Як ваш початковий задум трансформувався у фінальну сценографію «Троянства»?
Скоріш, ми надбудовували виставу та рухалися далі, спираючись на появу тексту, адже він створювався паралельно з репетиціями.
Чи виникали у вас із режисером різні бачення вистави? Якщо так — як ви з ними працювали?
Дуже довгими та запеклими обговореннями. В цьому добре те, що у Давида неймовірне почуття гумору.
Ольга у верхній частині костюма Афіни з вистави «Троянство» на сцені під химерами, Театр ім. Івана Франка. Фото: Тетяна Тадай
Чому головним акцентом вистави «Троянство» став саме зелений простір?
Думаю, будь-яке сценічне рішення має неухильно проростати від наративу та поетики пʼєси. Тож, рухаючись від заданої драматургом побутової обставини тексту — процесу фільмування, я перенесла ознаки такого простору (знімальну техніку, освітлення, зелений екран, мобільні стільці, екрани, режисерську рубку та інше) на сцену.
Знімальний майданчик символізує виробництво реальності, відповідно — міфотворчість, що особливо актуально та нероздільно повʼязано з нашим перебуванням у «Війні в прямому ефірі», цитуючи назву статті Діани Буцько на «Детектор медіа», в якій вона розглядає питання цензури, допуску ЗМІ до прифронтових і фронтових територій.
Масштабуючи зелений знімальний фон до абсолюту, заповнюючи ним сцену від стелі до оркестрової ями, змушуючи будь-якого героя виходити в це поле, я створюю тотальний маніпулятивний простір і ставлю німе запитання про те, хто має агентність в цьому полі для виголошення наративу та як він цю агентність здобув.
Не памʼятаю часу, коли б ще я відчувала настільки актуалізованим образ ландшафту в українському мистецтві, як після повномасштабного вторгнення. Особливо ціную у цій площині живописну практику Катерини Алійник, яка ніби оприявнює органи, судини та мʼязи землі. Цитуючи принцип роботи з текстилем як з ландшафтом зі своєї тотальної інсталяції, показаної на виставці за кураторства Олександри Погребняк «Ідеальна географія», я утворюю з кіношного зеленого тотальну хвилю небезпечного ландшафту.
_(25).jpg)
«We got front-row tickets», Катерина Алійник. Акрил, папір
Після премʼєрного показу «Троянства» в публічному просторі, окрім схвальних відгуків, з’являлися закиди про неоригінальність використання хромакею на сцені театру. Як ви ставитеся до такої критики?
Думаю, що ми зробили дещо сміливе, тож бурхливі обговорення вистави були очікуваним наслідком. Вдячна головній редакторці «УП Культура» Лізі Корнійчук за можливість написати колонку про роботу з режисером, формулювання візуальної мови, наративу з тексту Максима Курочкіна, свідчень ветеранів і контексту російсько-української війни, які неможливо дублювати. З цікавістю читала думки Лариси Венедіктової щодо нашого проєкту.
А про мігрування хромакею зі знімальних майданчиків до десятків театральних сцен пропоную подивитись на картинках — я зібрала помітні європейські вистави та кадри зі сцени «Троянства».
«Chroniken vom Mars» by Philippe Quesne, Theater Basel, 2024 рік
«Dropping Gumballs on Luke Wilson» by Rob Ackerman, Working Theatre, 2019 рік
«Rise and Fall of the City of Mahagonny» by Ivo van Hove, production of premiered at the Festival d`Aix-en-Provence, 2019 рік
«Троянство», режисер Давид Петросян, Театр ім. Івана Франка, 2026 рік
«Троянство», режисер Давид Петросян, Театр ім. Франка, 2026 рік
Яку роль відіграють у вашій виставі «зелені чоловічки»? З одного боку, вони ніби стають тлом, але водночас виконують значно глибшу функцію в постановці.
Протягом усієї вистави їхні ролі змінюються, але ми навіть у кінці не бачимо їхніх облич — вони сховані за костюмами музиканток і хористок. Тож центром є стирання субʼєктності, уніфікація, поглинання маніпулятивним простором хромакею.
«Зелені чоловічки» — невизначені з 2014 року військові. Це клони того, хто говорить, позбавлені права на голос. Це пасивні споглядальники, що ігнорують горе, зло і насильство. Це не підраховані втрати серед мирного населення. Це співці телемарафону. Це неоприявлений вплив влади.
Як виникла ідея використання екранів і яку роль вони відіграють у сприйнятті вистави?
Екрани — це природний наслідок побутової обставини кінознімального павільйону. Але от саме такий відеоарт, доданий на екрани, — велика робота художника Богдана Бунчака.
Щаслива, що запросила його в наш проєкт, адже досвід військової служби, тяжкого поранення, переживання смерті солдата, що був під його командуванням, на мій погляд, наділили Богдана особливою оптикою. Щоб познайомитись ближче з його творчістю, раджу подивитись роботу You ain’t even try, яку Богдан зробив для виставки What lasts longer than HOPE? («Що триває довше, ніж надія?") у Velychko Gallery.
Взаємодія картинок на двох екранах, співставлення трансляції на екранах та дії на сцені — це все нові лінії про пошук антагоніста та протагоніста сюжету. Окремі сюжети про загибель ландшафту, мультфільми про козаків, документальні кадри з протестів і не тільки, українське поетичне кіно утворюють висловлювання, що коментує, підважує, підкреслює та взаємодіє з процесами на «землі», або на сцені. Я ввожу екран на сцену у формі спливаючого вікна на робочому екрані, ніби в цьому маніпулятивному просторі виготовлення реальності та міфотворчості періодично спливає повідомлення.
З розвитком сюжету дія на сцені поступово обертається на народний бурлеск. Чи було вам складно передати цю трансформацію через костюми? Які засоби ви для цього використовували?
Ох, костюми в цій виставі — моя велика гра та задача. Я намагалась донести, що сумна противага реальним ветеранам, які говорять слова троянця чи козака Каші, або молодій актрисі, що виходить читати монолог дружини Енея у типовій тринажці, — не шароварщина насправді, не жартівливий бурлеск: вони пройшли чи пройдуть, як сплила хвиля реактивних перших років війни. Противага — токсична героїзація, надлишкова патетика, романтизація війни: фешенебельна, солодка, стильна млость, вписана в конʼюнктуру дурно-красивого та синтетичного.
Я мала амбіцію не робити карикатури, а показати, що весь жах у тому, що противаги красиві всерйоз. Уважний глядач міг би помітити в «Троянстві» омажі до фешн-ікон, наприклад, або презентацію костюмів у вигляді каталогу.
Єдині героїні, чиї образи кордонні, — це ті, яких втілили Фатіма Горбенко та Тамара Антропова. З них починається думання над розлюдненою синтетичністю — я долучаю до їхніх образів перуки та макіяж, — яку продовжу в інших частинах трилогії.
Одна зі сцен насилля у виставі починається зі слів «Зробіть її красивою», де за розмовами про грант і глядацький успіх ніхто не помічає усього болю, що відбувається поруч.
Каталог костюмів до вистави «Троянство». Фото: Артем Плутаров
Чи є ще щось, про що я не запитала, але вам хотілося б це сказати?
У мене є відчуття, що я могла б говорити про цей матеріал щедро і довго, але, користуючись можливістю розмитого запитання, хочеться подякувати всій команді: бутафорному цеху, який різав хмарки ночами й днями, та особливо Марії Войцехович, що змогла все це взяти під свій контроль; Наталії Русановій та її майстриням, які жодного разу не відмовили мені в постійному доопрацюванні костюмів героїв. Людмилі Марковській та всій її команді, що виявились ідеальними співучасниками у пошуку краси. І звичайно, Миколі Диченку з Володею Чумаченком, які записані у мене в телефоні зі смайликом святого німбу. Бо без них нічого б не сталось.
І звичайно, акторам, репетиції з якими я згадую як найкращий back to university вайб у моєму житті.
