Цього місяця завершилися зйомки ігрового повнометражного фільму «Місто» — сучасної адаптації класичного роману Валерʼяна Підмогильного. Проєкт знімали впродовж 20 днів на центральних вулицях Києва, локаціях електронних фестивалів та на кіностудії імені Олександра Довженка.
Події культового твору перенесено на сто років уперед — у наші дні. Російсько-українська війна триває, і Київ далекий від святковості. Тут немає гучних феєрверків чи безтурботних натовпів: це місто, де кожен носить у собі власну травму й шукає шлях до зцілення.
24-річний Степан Радченко, який переїжджає до столиці, пройшов крізь російський полон на півдні України. У Києві він долає шлях від розгубленого провінціала до успішного містянина. Степан прагне знайти своє місце та залишити минуле позаду, поступово конструюючи нову версію себе — стильну, впевнену й упізнавану на столичній електронній сцені.
Головну роль виконав молодий актор Театру на Лівому березі Дніпра Максим Рягін. Важливі для сюжету жіночі образи втілила нова генерація українських акторок: Зосю зіграла Марія Ковальова, Надійку — Яна Колодійчук, а Риту — Анастасія Малахова. Також у стрічці з’являться Акмал Гурезов, Євгенія Непиталюк, Максим Панченко та інші.
Режисером і автором сценарію виступив кінознавець Станіслав Битюцький — для нього «Місто» стане повнометражним художнім дебютом. Про те, що в адаптації залишилося від оригіналу, які виклики чекали на майданчику та чим стрічка зачепить глядача, Станіслав розповів у ексклюзивному інтерв’ю.
Ви переносите події роману майже на сто років уперед. У який момент зрозуміли, що ця історія має відбуватися саме в сучасному Києві?
Від самого початку ми розуміли: якщо екранізувати цей роман, то переносити його події в наш час. Спершу думали про уявний час після закінчення війни. Потім стало зрозуміло, що набагато чесніше говорити про те, що відбувається тут і зараз, про те життя, яке ми переживаємо під час війни. Це стало нашим головним завданням і нашим викликом в адаптації роману.
Як війна змінює історію Степана Радченка?
Нашому Степану Радченку 24 роки, він з Херсона. Саме в Херсоні він пережив російську окупацію, і це наклало на нього певний серйозний відбиток. Це впливає на саму історію і на нього самого.
Що у стрічці залишилося незмінним від роману Валер`яна Підмогильного, а що довелося повністю переосмислити?
Від оригінального роману залишилася структура — ми не міняли її. Вона настільки добре, настільки майстерно написана, що стала класним фундаментом для того, щоб працювати з нею і домислювати, переосмислювати як би це відбувалося у наш час. Залишається історія Степана, молодого героя, який приїжджає до Києва. Залишаються всі чотири жінки, з якими він перетинається: Надійка — юна дівчина, за романом — із села, а в нашому фільмі — з рідного міста Степана; Тома — жінка старшого віку, у квартирі якої він живе; Зося — така модернова містянка; і Рита — дівчина, яку він зустрічає вже в кінці фільму. Їхні стосунки ми теж залишаємо майже без змін.
Змінювали події та реальність. Змінили літературне тло, навколо якого все оберталося у Підмогильного на електронну сцену Києва, яка до повномасштабної війни переживала справжній підйом, і зараз дуже цікаво справляється з тими викликами, з якими зіштовхнулася вся країна. І насправді навіть у таких складних умовах лишається дуже цікавим та недооціненим феноменом, який, з одного боку, є частиною культури й мистецтва, а з іншого — стає терапією багатьом людям, і військовим, і цивільним. Походи в клуби для багатьох людей з певними травмами — це можливість терапії, можливість бути собою і можливість хоч ненадовго, але втекти від страшної реальності.
Київ — один із головних героїв роману Підмогильного. Як ви передаєте цю роль міста у фільмі?
У нас теж Київ залишається одним із головних героїв. Теж герой, який приїхав у столицю, переживає різні етапи в різних районах Києва, теж проходить певний шлях з, умовно, одного не з найкращих районів до більш приємних. Також у романі багато Подолу і знакових місць, але водночас нам було важливо показати Київ сьогодення. Тому у нас є якісь знакові місця, і є важливі місця для електронної сцени, наприклад, Closer і «Брухт». Closer є центральним місцем у нашому фільмі, бо це один з найважливіших клубів у Києві, який формував електронну культуру останні років 15.
Чи були локації в Києві, які для вас було принципово важливо показати?
Безумовно, це Closer. Також для нас були важливими «Брухт», центральні вулиці, подільські вулиці, знакові київські кав`ярні.
Розкажіть про кастинг. Що було для вас найважливішим під час вибору акторів?
Головним для нас було знайти виконавця головної ролі — Степана Радченка. Це величезна удача, що ми знайшли Максима Рягіна — молодого актора з Театру на Лівому березі.
Максим виділявся. Він відверто виділявся своїм обличчям, яке приховує настільки багато всього: і якусь драму, і якусь хворобливість, і водночас воно може бути постійно різним. І сам Макс настільки кінематографічно виразний, що коли він стає перед камерою — він настільки змінюється, наче зовсім інше людина. Його обличчя — маг, і його самого камера дуже любить.
Коли ми знайшли головного актора, ми вже під нього шукали інший акторський склад. Ми так і підбирали, щоб знайти метчі Степана з усіма іншими персонажами й персонажками. Власне, так у нашому фільмі з`явилися всі ці молоді героїні та класні акторки: Яна Колодійчук зі Львова, Марія Ковальова з Театру Франка, Анастасія Малахова — теж дуже талановита молода акторка, Євгенія Непиталюк — акторка, яка, мені здається, дуже недооцінена, але я сподіваюся, що наш фільм стане для неї важливим додатковим поштовхом. Плюс Акмал Гурезов грає в нашому фільмі одну з найважливіших ролей, а це прямо суперзірка Театру Івана Франка.
Які сцени стали найскладнішими у виробництві?
Найскладніше було працювати на реальних вечірках, бо там було дуже багато людей. Наприклад, ми знімали на фестивалі Strichka у Closer, і це було дуже-дуже складно. По-перше, складно працювати в такій атмосфері, коли ви фактично не чуєте одне одного з оператором і командою, і де багато треба було імпровізувати й підлаштовуватися під це. У нас таких сцен вистачає.
По-друге, інтимні сцени. Ми намагалися зробити їх дуже чутливими, дуже сексуальними водночас, не подаючи їх у лоб. Це було іноді непросто, але мені здається, що нам вдалося.
Чи надихали вас інші екранізації? Якщо так, то які саме?
Узагалі ні. Ми знімали фільм за сценарієм, над яким працювали понад два роки, і сприймали це як окрему повноцінну історію.
Що для вас означатиме, що ця екранізація справді вдалася?
Насамперед хочеться, щоб люди, які скептично ставилися до самої ідеї екранізації чи адаптації роману, осучаснення його, побачивши фільм, погодилися, що таке трактування може бути й вийшло доволі цікавим. Як ідея щодо екранізації — це головне.
Але для нас значно важливіше не те, як сприймуть цю картину в плані екранізації, а чи сприймуть цей фільм в плані автономного витвору мистецтва. Ми сподіваємося, що це буде кіно, водночас цікаве і молоді, яка може впізнати сама себе в цій стрічці, і старшій аудиторії, яка побачить у фільмі ностальгію за своєю молодістю й історію про Київ, про творчу реалізацію, про стосунки та про те, як ми змінюємося у стосунках.
