Катя Сільченко, Наті Авдєєва, Олена Кравець та інші інфлюєнсери поділилися чуттєвими історіями з дитинства

Дитинство — пора теплих спогадів, неймовірних пригод і важливих подій. Усвідомлення дитячого досвіду дає міцний фундамент для відбудови себе дорослого і спонукає творити життя не за звичними сценаріями, а за власним вибором.

Темі дитинства і всього, що проживається в ньому, присвятило окремий випуск українське естетичне видання LA BOUSSOLE. 

До Дня захисту дітей редакція LA BOUSSOLE, спеціально для читачів журналу ELLE, підготувала 7 чуттєвих історій дитинства відомих людей.

Катя Сільченко

дизайнерка одягу та власниця бренду the COAT by Katya Silchenko

Коли я була мала, ми мешкали в Харкові на Холодній Горі. Тоді саме вийшов ТБ-проєкт «Останній герой». Дивилась його і думала: «Ну все, я виросту й обов’язково туди поїду! Я ж скаут, підтягуюсь десять разів, відтискаюсь тридцять». Я це озвучила батькам, і тато сказав: «Ой, ну що ти таке придумала? Як ти думаєш, ну от як воно повинно скластися?». Він наче зневірював себе і мене, що у простих людей може таке щось скластися. Мама ж, навпаки: «В її житті все буде так, як вона хоче. Просто працюй багато, роби свою улюблену справу. Не будь ледачою, лише цілеспрямованою. Люби те, чим займаєшся, і все буде так, як ти захочеш!».

Дуже згодом, уже на зніманнях на Новому каналі, мені сказали, що на ICTV зараз йде кастинг у «Останній герой», і якщо хочу, можна спробувати. Я аж підскочила. І я потрапила на це шоу, багато чого дізналася про себе. І прикольно, що мрієш, ніхто цю твою мрію не зламав, сказав, що, так, так і буде. І так воно й вийшло. І це магія життя.

Наті Гресько

співзасновниця та ведуча шоу «Ебаут», екс-продюсерка «The Village Україна»

У 1999 році батьки зібрали мене з сестрою, і всією родиною ми вирушили в подорож до Києва на День Незалежності. Ми зупинилися в татового друга, у квартирі на Лівому березі, їли київський торт, гуляли. Відвідали, мені здається, всі екскурсії, які тоді пропонували. До цього мій світ був обмежений людьми, які мене оточували в місті, де я росла на Західній Україні. А тут я побачила, наскільки в нас гарна країна, скільки різних людей тут живе.

Здивувала російська мова. Мені було п’ять років, я вже вміла читати та не пропускала жодної рекламної вивіски. Пам’ятаю, як сказала батькам: «Виходить, я вмію читати не тільки українською, а ще й російською!». Дуже цим пишалась.

Київ мене сильно вразив, я собі пообіцяла, що коли виросту, то  житиму там. Я відчувала велич і міць нашої країни. Київ закохав мене в себе. Вдячна батькам, що незалежно від того, чи були в нас насправді гроші для подорожей, але вони якось знаходили їх, щоб показати нам Україну. А ще пам’ятаю ситуацію, коли бабуся дорікала: «Ви серйозно їдете в Крим, коли в вас паркан не пофарбований?». І тато відповів: «Так, їдемо на море, бо паркан і те, що скажуть сусіди, точно не головне в житті».

Катя Мотрич

PR-менеджерка, співведуча YouTube-проєкту «Ебаут»

Згадування життєзмінних дитячих історій — дуже терапевтичне. Я росла у багатодітній сім’ї. У моєму дитинстві в нас не було телевізора, тому на вихідних я ходила до сусіда Жені дивитися «Том і Джеррі». Крім цього, моє дозвілля наповнювали книжки. Пам’ятаю, як мене дратувало, що я мушу проводити весь свій вільний час за книжками, бо хотілося дивитися якийсь «Буремний шлях» чи «Кармеліту» (не ясно, звідки я взагалі знала назви цих серіалів). Але батьки вміли зацікавити. Тому я читала. І першою книгою тоді був «П`ятнадцятирічний капітан» Жуля Верна.

Тож відсутність телевізора добряче влаштувала моє сьогоднішнє життя — тепер мене не треба мотивувати до читання, це радше бажаний відпочинок та своєрідна подорож у будь-який час, коли я захочу. І звісно, книги захоплюють історіями, які далі живуть у голові, спонукають до мрій і дій. Тому так, відсутність телевізора у дитинстві мабуть-таки вплинула на мене дорослу.

Олена Кравець

українська акторка, ведуча інфотейнмент-шоу «Твій День»

Так сталося, що в моєму дитинстві мама майже не говорила мені: «Оленко, ти дуже красива». Можливо, я і не була винятково  вродливою, але хотілося, щоб мама хвалила. Коли я брала її косметику та малювала собі губи, вії та рум’янилась, як могла. Чи коли брала нитки для вишивання, робила довгу різнобарвну косу, сантиметрів сорок, і «пришпандьорювала» її собі як зачіску. Ця коса згодом зіграла певну роль в моєму житті та акторській кар’єрі. Але тоді мама так і не сказала, що я гарна. Звісно, пізніше вона не раз це повторювала. Але дитиною, коли мені то було найбільш важливо, я її визнання не отримала.

Пам’ятаю ще, як вбиралася у мамин одяг, взувала її підбори та співала у розчіску, як у мікрофон. Багатьом дітям хотілося бути схожими на зірок. Я не була виключенням. Одного дня пішла на прослуховування у хор. І от нас, новачків, прослуховують, а потім вчителька каже: «Так, ну що, ми зараз будемо вчити нову пісню, тому Катя, Оля та Свєта залишаються, а Олена і Маша можуть йти». Я тоді була певна, що ми надто професійні, щоб ходити на якісь заняття. Коли інші вивчать, вже тоді до них доєднаємося ми — співочі генії. Повернулася додому і так і сказала мамі. А вона по-доброму так погодилася: «Так, Лєнчік, не ходи туди».

Богдана Неборак

журналістка, шеф-редакторка сайту The Ukrainians

Я вперше їду на двоколісному велосипеді без допомоги. Це великодній час, дуже тепло, ми в гостях у родини. Мій дідусь, який до того підкручував колеса на моєму чотириколісному ровері, вирішив, що я зможу поїхати. Хоча раніше це мені не вдавалося. І ось ми їдемо, тобто, їду я — на двоколісному ровері, дідусь притримує мене за сідло і біжить позаду, не даючи звалитися убік. У момент, коли я готова поїхати сама, дідусь відпускає сідло. І я їду — згадую це зараз як політ. 

Ця історія, яку, я певна, має так багато людей, — вона про довіру й змогу стрибати вище голови, опановуючи нове. Для цього завжди потрібна зона безпеки — бодай маленький клаптик, на який можеш спертися. Довіра і вміння приймати допомогу — речі, які дають по-справжньому рости. Я щаслива, що відчула цю «формулу» в дитинстві.

Alyona Alyona

українська реп-співачка та авторка пісень

Моя історія має комічний початок. Коли я була маленька, то часто крутилася на канікулах у бабусі на літній кухні. Я завжди була кругленькою дівчинкою, і от мені хтось сказав, що треба їсти менше мучного. Я ж мала дитина й не знала, що воно таке — мучне. 

Одного разу бабуся смажила на кухні бульбу, я підійшла і спитала, чи бульба — то мучне. Бабуся дуже сильно засміялася й спитала, чому ж я подумала, що смажена картопля — то мучне. Кажу, бо  мучне — це ж те, від чого потім будеш мучитися. Тоді я не знала, що це вироби з борошна.

Ця ситуація змусила мене ховати їжу, яку я їм, щоб ніхто не розказував, що можна і що не можна. Згодом для мене стало  складно піти й поїсти десь у публічному місці. Навіть у дитинстві, коли ми їхали з мамою з Кіровоградщини на Київщину, вона брала із собою бутерброди, і коли діставала їх, то я просила десь сховатись. Щоб ніхто не бачив. Мені здавалося, що всі будуть дивитися і говорити: «Ти така повна, куди тобі ще їсти мучне». Коли я стала артистом, для мене все одно піти в заклад поїсти було дуже незручно. Та потім, потроху, коли я вже у всьому розбиралася, дорослішала, прийшло прийняття і любов до себе, і врешті я стала сама собою.

Раміна Есхакзай

журналістка, авторка і ведуча YouTube-каналу «RAMINA»

У дитинстві мене обзивали дуже образливими словами. Усі вони були пов`язані з неукраїнською національністю мого батька. Тому шкільний булінг, про який говорять, я пережила в найвищому ступені. У таких ситуаціях самооцінка не може зростати, йде тільки на спад. І, коли підтримки не було і все, що могла, — це або говорити образи у відповідь, або просто мовчати, зрозуміла, що я сама за себе.

Ця ситуація навчила мене розраховувати тільки на себе, відчувати свою міць. «Поважають сильних та тих, хто добився успіху» — ось з цією фразою продовжую робити свою справу і жити.

Ми сплели особисті історії наших героїв, щоб нагадати собі й вам: допоки можемо памʼятати, проживати на повну силу і свідомо рефлексувати історії з дитинства, — нам є що боронити у сьогоденні. І тим паче є на чому відбудовувати потужне завтра.